Інтерв’ю із Христиною ЩЕРБАК, дружиною загиблого за Україну Героя, який у 2022 році із сім’єю оселився в Новому Роздолі у статусі внутрішньо переміщених осіб, згодом добровольцем вступив у лави ЗСУ і поліг смертю хоробрих 3 січня 2023 року
– Ми з Андрієм, як і наші батьки, – корінні мешканці Маріуполя: тут народилися, зростали, навчалися в школі та «вузах», сформувалися як особистості. А найголовніше – декілька років тому у прекрасному Місті Марії нас одного дня познайомив із небес Амур і освятив наші почуття міцними узами, а на землі справу довершили працівники місцевого РАГСу, які 17 січня 2020 року видали нам свідоцтво про одруження. Так ми стали найщасливішою сім’єю, невдовзі в нас народився синочок Ерік, якому 7 квітня виповниться чотири рочки.
– Так виглядає, що ви закохалися з першого погляду. Можливо, ми навчалися у одній школі, можливо жили у одному району міста?
– Жодного співпадіння із поставленими запитаннями. Навпаки, ми навчалися у різних, далеких одна від одної школах, та і жили теж далеченько одне від одного – по різні береги нашої прекрасної річки Кальчик. Так що наша сім’я – це Доля, це Дар Божий…
– До речі, можливо, ви працювали разом – на одному підприємстві чи одній установі?…
– І знову – запитання мимо. Бо і цьому сенсі ми повні протилежності – я працювала слідчим у правохоронних органах, Андрій – «айтішником». А ще Андрій був цікавою, багатогранною особистістю. До того ж, він мав виразну проукраїнську позицію.
– Й справді – доля. На жаль, ваше щасливе сучасне буття і щасливе майбутнє різко і жорстоко перекреслила підступна агресія росії 24 лютого 2022 року. Маріуполь, місто – герой, яке зазнало, мабуть, найбільше руйнувань з-поміж українських великих міст, а звірства, які чинили над мирним населенням окупанти – теж одні з найжорстокіших в Україні. Як вам вдалося вирватися з цього пекла у Новий Розділ?
– Так, це не перебільшення і ми це відчули на собі сповна, адже два місяці перебували у пеклі, яке садистськи насаджували окупанти. Тільки наприкінці квітня 2022-го нашій сім’ї вдалося виїхати завдячуюючи знайомому волонтеру, який, без перебільшення, ризикував і нашим і своїм життям.
Спочатку ми опинилися в Київській області, а вже звідти ми прибули до Нового Роздолу.
– Мабуть, за скеруванням відповідних служб, котрі опікуються внутрішньо переміщеними особами?
– Трішки інакше. Зокрема, цьому у найбільшій мірі посприяла моя маріупольська подруга Марина, з якою, до речі, ми познайомилися у пологовому будинку, коли народжували діток. Відтоді і дружимо сім’ями. Отже, Марина, яка прибула у Новий Розділ ще у березні 2022 року і досі перебуває у вашому гарному компактному місті, і порадила нам сюди переїхати і зареєструватися в Управлінні соцзахисту як внутрішньо переміщені особи.
Прибувши у Новий Розділ, спочатку наша сім’я (уточню, що йдеться тільки про мене з Андрієм і синочком, бо мої батьки виїхали за кордон, а батьки чоловіка залишились жити в Маріуполі у власному будинку, звісно, потерпають тепер неабияк) жила у гуртожитку місцевого політехнічного фахового коледжу, а згодом новороздільські волонтери підшукали для нас пристойну квартиру по вул. Чорновола.
– А коли Андрій прийняв рішення йти у військо, аби захищати Україну від російських агресорів?
– Увесь час перебування у Новому Роздолі Андрій, можна сказати, жив війною: крім відомих інтернет – видань, як «айтішник» він знаходив інші об’єктивні джерела інформації, аби стежити за перебігом подій на фронті, глибоко переймався складними ситуаціями на певних ділянках зіткнень українських бійців з ворогом. І відчував себе якось, як би це сказати, некомфортно, що він, молодий, здоровий, а не захищає Україну від клятого ворога, не може зі зброєю поститися варварам, які окупували і зруйнували дощенту його прекрасне місто Маріуполь, вбили його тамтешніх знайомих, насаджують людиноневисницький «рускій мір». Чекав і чекав на повістку, а її не було. Врешті, в лютому 2023 року тихо сказав мені, ніжно обійнявши нас із маленьким синочком Еріком, що хоче добровільно зголоситися у місцевий військкомат ( правильно – Миколаїівський ТЦК і соціальної підтримки). Звісно, його одкровення пройняло до душі, але я не відмовляла його від наміру зі зброєю захищати свою сім’ю іУкраїну від орків – та що там орків, набагато согірших рашистів від відомих персонажів «Володаря кілець». Прощання було важким і водночас світлим, ми знали, що ніщо, навіть війна, навіть смерть не розлучить нас…
Андрій спочатку служив у 25-й ДШБ ЗСУ, в липні у бою зазнав доволі складного поранення, лікувався у госпіталі. До речі, якби мав бажання, міг запросто «списатися» з війська, за станом здоров’я, але це вже був би не він. Отже, ставши в стрій після поранення, служив гранатометником у іншому підрозділі.
І ось 3 січня отримала сумну звістку про загибель Андрія – про це, як могли, заспокоюючи та шукаючи потрібні у таких випадках слова, сповістили мені заступник міського голови Ольга Ганачевська та, якщо не помиляюся, начальник другого відділу РТКЦ та СП м. Миколаїв Стрийського РТКЦ та СП підполковник Михайло Романович. Мій стан і в ту мить, і тепер, після похорону Андрія, не описати жодними словами. Але стійко нестиму свій хрест, молитимусь, як і дотепер щодня, за Андрія на небесах, за українське військо на землі, за Перемогу. І за синочка Еріка. Так ми домовилися разом молитися у перший день, коли Андрій ішов на війну…
Іван БАСАРАБ
