Історія Нового Роздолу бере початок із низки подій, які відбувалися у смт. Розділ. На початку 50-х років минулого століття селищну раду очолював Ілля Кирилович Цонєв. Отже, починалося усе там. Причому, починалося – швидко, захоплююче, енергійно. У 1949 році у селище прибула геологорозвідувальна партія № 2 під керівництвом О. І. Габеля для пошуку нафти і газу, а вже в серпні буровики й геологи між смт. Розділ і с. Березина знайшли сірку – геологи об’єднання «Укргаз» Н. Єлін, А. Просняков і С. Герцрікен підняли з свердловини сірчану руду. У лютому 1951 р. голова Роздільської селищної ради І. К. Цонєв завірив вихідні документи про знайдені поклади сірки. Уже через півроку була організована спеціальна розвідувальна експедиція для визначення запасів сірки, місця побудови майбутнього підприємства і міста (керували нею Звєрєв і Пастухов) – свою роботу вони виконали за рік. У квітні 1953 року створено спеціальну організацію – Роздільський будівельно-монтажний трест «Розділспецбуд», який у травні розпочав будівництво і комбінату, і житлових будинків. Розпочав він свою роботу 15 квітня 1953 року, коли до невеличкого Роздолу приїхав головний інженер тресту Є. І. Епштейн, а за ним – спеціалісти з усіх куточків Союзу, техніка, обладнання. В листопаді 1954 року трест повністю перебазував свої бази і управління на новому місці і розпочав інтенсивне будівництво комбінату і житла.
Перші новобудови звела будівельна бригада В.І. Мартинюка. Першою бульдозеристкою на новороздольській будові стала Марія Костур. Першу плавку сірки дав автоклавник С. Шпилик. Уродженець Киргизії гірничий інженер І.А. Іванніков був призначений директором комбінату в перші дні його будівництва. Лідія Ісько з колективом першою достроково пустила турбіну ТЕЦ і успішно провела її випробування. Серед перших з Волго-Донського каналу приїхав уродженець Омської області В.І. Бізяєв, склав перший крокуючий екскаватор, разом з екіпажем зняв перші кубометри породи, що приховувала сірку. Учнем В. Бізяєва став М.О. Наконечний – у 1971 році його нагородили Золотою Зіркою Героя соціалістичної праці.
Проектів побудови нашого міста було кілька – поблизу с. Крупське, біля Ходорова та, враховуючи економію розходів, почали будувати тут, на території нинішнього ринку. Виглядала тоді ця місцевість зовсім інакше: посеред поля, яке уже заколосилося, виростали штабелі цегли. Іноді доводилося машинам завертати назад: кілочки, якими працівники тресту розмічали місця будмайданчиків, тодішній малехівський голова О. І. Головацький дбайливо визбирував, не віддаючи колгоспні землі під забудову. Оскільки документів на відвід земельних ділянок трест тоді дійсно не мав, то у травні 1953 року “Розділбуд” розпочав будівництво бази на території переданого йому лісопильного заводу, а також семи 2-поверхових будиночків у центрі Роздолу з власною котельнею і дорогою до майбутнього комбінату. Електростанцію, яка дала першу електроенергію у школу та селищну раду, збудували ще в 1951 р. геологи першої розвідувальної партії. У 1952 р. геологи звели другу електростанцію уже на території санаторію. Уже восени 1953 року у тресті працювало понад півтисячі чоловік.
Липень 1956 – почали рити кар’єр. 5 листопада 1958 – газета «Ізвєстія» сповістила про першу плавку сірки. 1953-56 рр. – побудовано залізничну вітку Ходорів-Новий Розділ, якою місто з’єднувалося з обласним центром. На жаль, її давно уже немає.
У 1952 р. геологи звели другу електростанцію уже на території санаторію. Уже восени 1953 року у тресті працювало понад півтисячі чоловік.
У 1959 році, коли нове підприємство дало першу сірку, будівельний трест поїхав розбудовувати Калуш, залишивши на комбінаті одне управління. Наш сірчаний комбінат видавав щороку 400 тисяч тонн чистої сірки. Але восени 1962 р. вийшла нова постанова з вказівкою збільшити потужність “Сірки” майже вдвічі, а заодно і будувати нове житло для міста.
Уже в 1964 р. видали 1 млн тон сірки, в 1965 – 1100 тисяч тон за рік (це був найбільший показник за всі роки існування комбінату). Та й місто росло на очах. Можливо, тому так швидко і віджило сірчане виробництво: перший проект (із запланованими щорічно 400 тис. т сірки в рік) був розрахований на 100 років, а оскільки потужність наростили до 1 млн, то й запаси скінчилися набагато швидше…
1957 рік – при розробці родовища сірки за 2 км на південний схід від Роздолу було знайдено останки мамонта, які передали в обласний краєзнавчий музей.
У рік десятиріччя, 31 жовтня 1963 року, у Новороздільському клубі хіміків перший секретар ЦК КПУ П. Шелест вручав урядові нагороди працівникам Роздольського гірничо-хімічного комбінату. Вищу нагороду – орден Леніна отримали машиніст екскаватора В.І. Бізяєв, бригадир машиністів екскаваторів Г.М. Бурячок, начальник рудника О.А. Головін, директор комбінату І.А. Іванников, автоклавник І.С. Коваль, бригадир монтажників В.Г. Смішко, автоклавник С.З. Шпилик. Орден Трудового Червоного прапора – О.О. Бочкарьов, Ф.І. Горошко, Л.С. Мандзюк, С.А. Медведь, Н.М. Месропян, М.О. Наконечний, М.Д. Погорєлов, В.Н. Чапурин, В.М. Шеремет.
Про цей період становлення нашого міста докладно описав перший редактор першої у нашому місті газети «Радянський хімік» РВО «Сірка», заснованої 6 липня 1957 року (наприкінці перебудовних 80-х назву «Радянський хімік» змінено на «Наше слово») Федір Бевзенко у книзі «Новий Роздол» – місто хіміків» (так до перейменування називалося наше місто – І. Б.), яка вийшла друком у 1966 році у львівському видавництві «Каменяр». Безумовно, у старшого покоління вона викличе ностальгійні спогади, а для молодших генерацій новороздільців стане «путівником» у ті вже далекі роки. Пропонуємо окремі витяги з книги:
«Освоєння Роздольського родовища сірки розпочато у травні 1953 року. За три кілометри на схід від родовища почали виростати житлові будинки майбутнього міста Новий Роздол. Першими його поселенцями були представники багатьох народів СРСР, ті, хто розвідував і освоював сірчане родовище, зводив промислові корпуси і будував місто. Це — спеціалісти і прості робітники, які прибули з інших областей України, багатьох братніх союзних республік та навколишніх міст і сіл.
В числі перших поселенців були геологи — розвідники І.І. Лебедєв, М.С. Коробейніков, Д.М. Баранов, П. Я. Кривинчук; гірники — І. А. Іванніков, О. А. Головін, Г. М. Бурячок, В. І. Бізяєв, Г.Г. Мінігалімов, С.Р. Паламарчук, ІІ.Ф. Дяченко, Е.Е. Дяченко; механіки і технологи — Б.А. Риков, Д.П. Фірсов, В.П. Кошельов, В.К. Семенюк, А.І. Кемов, Г.І. Бролінський, О.Л. Вакарук; енергетики — Н.М. Месропян, О.І. Єгоров, М.Є. Арзамасов, В.М. Субота; будівельники і монтажники — М.А. Лоскут, В.З. Кім, Г.П. Паніциді, Г.М. Вірко, Ю.П. Озерецковський, М.С. Гарбузинський, П.К. Лисенко, В.В. Качуровський, І.Ф. Вельма, П.І. Мозговий, Б.Й. Лівінець, В.М. Чих; транспортники — М.Г. Ванков, В.А. Вілюш, В.В. Гунців, Б.Г. Роговський; службовці — Г.Я. Білецька, О.Г. Маляр, В.І. Власюк, О.В. Андросенко.
Фундамент новобудов на роздольській землі закладав Віктор Іванович Мартинюк. Спочатку він працював рядовим будівельником, а потім йому як здібному майстру своєї справи доручили керувати бригадою… Нею гордились. Були дні, коли бригада давала три норми за зміну. Напередодні Дня будівельника 1958 року бригада Віктора Мартинюка першою рапортувала про виконання річної норми. Всі її члени були премійовані, а Віктор Іванович Мартинюк Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Це був перший новороздолець, удостоєний високої урядової нагороди за звитяжну творчу працю на спорудженні велетня хімії».
Утім, вказана книга – це тільки один із багатьох «пазлів», з яких складається 70-річна історія Нового Роздолу. Є й інші важливі сторінки новороздільського буття, висвітлювати які до здобуття Україною Незалежності було суворо заборонено радянською владою.
Значна заслуга людей, які трудилися на будівництві гіганта хімії – столяр БУ-63 Г.С. Тимків, бригадири штукатурів М.М. Комарницький, С.В. Шимків, бригадири малярів Р.А. Іванейко, О.І. Боцко, П.Т. Горячий, Г.Т. Давиденко, Т.Д. Горяча, Г.І. Машляковська.
1967 рік – збудували цех фунгіцидів.
1971 рік – введено в експлуатацію Подорожненський рудник, який ліквідували внаслідок нерентабельності у 1998 році.
1972 рік – вступив у дію перший сірчанокислотний цех.
1973 рік – розпочали виробляти змочувальний сірчаний порошок.
1977 рік – запрацював другий сірчанокислотний цех.
1978-85 рр. – вступив в дію завод складних мінеральних добрив «Україна».
* * *
Особливу категорію піонерів-старожилів Нового Роздолу становили репресовані і політв’язні, галичани, звільнені в ті роки із таборів ГУЛАГу та реабілітовані після смерті лютого ворога української нації генерального секретаря КПРС йосипа сталіна. Згідно із діючими тоді приписами, вони не мали права повертатися на постійне місце проживання у рідні місця, де їх було затримано і ув’язнено за участь у національно-визвольних змаганнях. Тож тільки найзатятіші з них, із прагненням будь-що повернутися у Рідний Край, знайшли чи не єдиний легальний спосіб повернутися на Галичину – поповнивши лави робітничого класу Нового Роздолу, який розбудовувався і потребував трудових ресурсів. У альманасі «Рани», укладеному Новороздільським Товариством політично репресованих, політв’язнів і Братства ветеранів національно-визвольних змагань ОУН-УПА, який вийшов друком у 1992 році, голова міського осередку Братства Степан Чучман згадав поіменно учасників національно-визвольних змагань ОУН-УПА, які, скориставшись зазначеною вище нагодою, прибули на будівництво сірчаного комбінату, а відтак легально стали мешканцями Нового Роздолу. Це, зокрема: Степанія Вовк, Теодор Гупало, Іван Долішній, Роман Загоруйко, Марія Загоруйко, Василь Кобрин, Іван Максимців, Микола Медицький, Стефанія Наконечна, Дмитро Склим, Анна Трусь, Євдокія Туренко, Степан Чучман. З року в рік, з розбудовою «Сірки» та інших підприємств та організацій у Новий Розділ прибували нові й нові репресовані учасники національно-визвольних змагань.
Саме в Новому Роздолі на найвищому місці в далекому 1971-у замайорів синьо-жовтий прапор, неабияк спантеличивши силові структури. Саме в нашому місті після чергової відсидки деякий час перебував В’ячеслав Чорновіл.
У такому багатонаціональному Вавилоні сильних духом людей, мабуть, і витворився наш особливий новороздільський характер. Саме він додавав упевненості і наснаги кращим і обдарованішим городянам домагатися високих результатів у різних царинах діяльності, а іншим – бути цілеспрямованими і з гідністю виконувати свою роботу, заробляти на хліб насущний. Проте всі були об’єднані спільною рисою – любов’ю і вдячністю до міста, у якому вони себе реалізували, стали особливими, НОВОРОЗДІЛЬЦЯМИ.
Іван БАСАРАБ
