Останнього тижня лютого чергова хвиля скорботи і болю накрила Новороздільську територіальну громаду, яка проводжала в останню земну путь молодих наших захисників, назабутніх наших Героїв – 24-річного Степана В’єнца і 32-річного Ярослава Іваніва.
Звістка про загибель Степана В’ЄНЦА надійшла 27 лютого, а вже наступного дня громада зранку зустрічала кортеж з тілом молодого Воїна у рідному його селищі Розділ, після прощання в церкві Успіння Пресвятої Богородиці по вул. І. Кревецького у Роздолі відбувся парастас та чин поховання. Усю прощальну ходу супроводжували невиправний біль і гіркий сум – за молодим Героєм плакала і молода дружина, а донечка-немовля, не усвідомлюючи гіркоти втрати, мирно посопувала, бо ж її спокійний сон охороняє татусь і його побратими, плакали сестри і брати, родина і друзі, горювала вся родина, і ридало небо – щільною стіною безперестанку лив дощ начебто плакала душа молодого Воїна, який мав стільки планів на життя, на мирне життя молодої сім’ї у незалежній Україні, за яку і віддав найдорожчу плату. Бо після дощу визирнуло сонечко. Як і після воєнних лихоліть засяє небо миру і процвітання над Україною, країною добра та розквіту для дітей її Героїв…
Народився Степан В’єнц 11 червня 2000-го року у селищі Розділ. Був наймолодшим хлопчиком у багатодітній сім’ї з 8 дітьми. Найменшою, вірніше, була сестричка, яка трагічно загинула у віці трохи більше одного року. Того страшного дня Степанко не пам’ятає, звісно, але йому розповідали старші, як одного жахливого дня зайнялася пожежа у їх будинку: дворічний Степанко догадався підповзти до вхідних дверей, з-під яких і вбирав струмінь свіжого повітря, а маленька сестричка і трішки старший братик задихнулися від диму. Роздільська сільська рада придбала будинок для багатодітної сім’ї у селищі. Цей випадок і давав мотивацію Степану, який уже воював і на прохання старшої сестри берегти себе весело та жартівливо відповідав: «Не парся, мала, все буде добре, я ж щасливчик, ти ж знаєш!». Отак зі сльозами смутку і гіркоти розповідала «та мала» – найстарша в сім’ї сестра Людмила. Наймолодший брат, з різницею понад 20 років, дбав і опікувався про старших сестер (Людмилу і Марію, яка з початком повномасштабного вторгнення виїхала за кордон), а ще дуже любив і балував племінників. Наймолодша Людина донечка Анастасія ось навіть на останнє Різдво радісно підбігала, коли телефонував дядько Степан, щоб заколядувати йому – і неодмінно чекала тієї щедрої «коляди»-перерахунок на мамин телефон.
Отаким – веселим, жартівливим, завжди на позитиві – згадують Степана всі, хто його знав. Гарні великі очі і неодмінна посмішка – таким запам’ятала свого учня заступник директора Роздільської школи Людмила Гарбаж, де Степан навчався до 9 класу. Привітний і ввічливий, якими, втім, були всі діти великої сім’ї В’єнц. А ще Степана характеризували, як хлопця, який ніколи не цурався ніякої роботи і ніколи не відмовляв у проханні допомогти. Добряк був рідкісний, віддав би останнє і нікому не відмовляв, коли треба було допомогти.
Після школи навчався в училищі в Миколаєві, здобувши фах електрозварника. Часто бував у сестри Людмили в Стільську, звідки і пішов служити в армію на строкову службу. Вона мала завершитися в квітні 2022 року, коли вже на Україну напав ненависний російський ворог і жорстокі бої точилися вздовж всієї лінії фронту. Тож 31 липня 2022 р. Степан В’єнц пішов служити, підписавши контракт із ЗСУ. Довго був на Одещині, де і проходив строкову службу, згодом його частину перекидали то в Миколаївську область, то в Херсонську, побував і на Донецькому та Харківському напрямках.
Попри все молодість брала верх, тож Степан у час однієї з відпусток приїхав до сестри Люди з нареченою з Роздільнянського району з Одещини. Хотів їх познайомити і розповісти, як любить свою Оленку, що планує одружитися, придбати житло… Словом, скільки хороших планів було на довге життя…
Одружилися Степан і Олена в травні 2024 року. Хоча не було ані медового місяця, ані спільного подружнього життя, бо ж дуже короткі ті скупі солдатські відпустки. Втім, один план Степан виконав. 13 грудня 2024 року у молодій сім’ї народилася Ангелінка. «Люда, Люда, я тато! Маю донечку!», – аж плакав з радості Степан, телефонуючи поділитися радістю із сестрою. Як він любив свою дитину, як тішився! «Знаєш, я свій рід уже продовжив, і вмирати не страшно…», – на хвилі емоцій висказав найпотаємніше. Бо ж ніколи не ділився з рідними солдатськими буднями чи військовими труднощами, звично віджартовуючись традиційним «все буде добре»… «Не смій і думати, братику, – запевняла Людмила. – Народив, а ще ж на ноги поставити, у люди вивести…». Відпустка була знову коротка, 10 днів. Намилувався маленьким щастям, оформив свідоцтво про народження. Наступного разу планував молодий татусь приїхати на хрещення донечки… Не вспів…
Остання ротація Степана була на Покровський напрямок. 14 лютого, зателефонувавши дружині, якось обережно промовив: «В разі чого, то відвези і похорони мене біля мами..». Не хотілося ні думати про це, ні говорити. Але довелося. Бо вже через кілька днів Олені прийшло сповіщення, ота чорна «похоронка»: «Ваш чоловік, матрос В’єнц Степан Андрійович, старший навідник гранатометного взводу роти вогневої підтримки І батальйону морської піхоти військової частини А4765, героїчно загинув 20 лютого 2025 року під час захисту Батьківщини в зоні виконання бойових завдань поблизу населеного пункту Новоєлизаветівка Покровського району Донецької області».
Мами Степана не стало три роки тому, в грудні 2022-го. І син повернувся до мами, яку так щиро любив. Важка була ця остання дорога до рідного дому. І тільки мирно посопувала, їдучи прощатися з татом, двомісячна Ангелінка – один з виконаних пунктів життєвого плану Воїна, українця, Героя – продовження роду, українського, незламного, який не одне століття бореться за рідну землю для своїх дітей. Один з братів Степана, Ігор, також був на бойових завданнях. Разом із повідомленням про героїчну загибель Степана повідомили і про те, що на фронті зник безвісти його двоюрідний брат Микола Мандрона, також з селища Розділ.
Новороздільська громада в скорботі провела в останню путь Степана В’єнца – воїна, який віддав своє життя за Україну. Він, не вагаючись, став на захист рідної землі і до останнього подиху боровся за свободу та незалежність нашої держави. Рідні, друзі, побратими та мешканці громади прийшли, щоб віддати останню шану Степану Вєнцу, схилити голову перед його подвигом.
Похоронили Степана на цвинтарі рідного селища Розділ.
У Степана В’єнца залишилися дружина Олена і донечка Ангеліна, сестри Людмила і Марія, брати Ігор та Юрій, родина, друзі.
У серцях земляків воїн Степан залишиться мужнім, щирим, відданим патріотом, готовим допомогти іншим і виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Подвиг Степана ніколи не буде забутий.
Віра ВЛАСЮК
