Мабуть, кожному відома народна мудрість: «Життя прожити – не поле перейти». Це про долю і випробування. У кожного вони свої – різні і непрості, комусь вдається їх подолати, а комусь і не надто. Тому так близька кожному з нас ще одна мудрість, біблійна: «Не судіть інших, щоб і вас не судили…».
Утім, все це втрачає сенси, коли в нашу державу віроломно вдерся російський ворог – супостат, який хоче підкорити нас, сплюндрувати наші оселі , чинити наругу над нашими святинями, знищити нашу прадавню українську історію і традиції. Відтоді на захист Вітчизни стали і ті, «кому життя вдалося», і ті, хто не встиг себе реалізувати, і ті, хто інколи спіткнувся, і бідніші, і багатші, і добрі вдачею, і суворіші, і віруючі, і не надто. Бо немає однакових доль, бо кожен має свою.
Але – в лиху для Держави годину вони усі стають у стрій, у лави захисників. Бо українці, хоча і різні, але славні у відвазі та рішучості боронити рідний край…
Наш земляк Володимир Скоблій , 1986 року народження – один із цієї когорти захисників, стрілець –санітар бойового підрозділу Національної гвардії України, який загинув 24 березня 2025 року, виконуючи свій військовий обов’язок, на Покровському напрямку.
Сьогодні відбувся Чин похорону воїна – героя. У вінок пам’яті про Володимира Скоблія – редакційне післяслово.
Отже, як і більшість новороздільських сімей, сім’я Скобліїв замолоду працювала на РДГХП «Сірка».У подружжя народилося двоє синів – старший Іван та молодший на 8 років Володимир. Невдовзі глава сім’ї Богдан Скоблій виявив бажання змінити виробничий фах і обрав професію міліціонера. Слід сказати, що Богдан Іванович стрімко долав кар’єрні сходинки і займав високі посади у правоохоронних органах.
Оскільки часу на виховання дітей не вистачало та і у сім’ї почалися негаразди, тому молодшого сина Володимира батьки дали на виховання до бабусі Ганни і дідуся Івана у рідне село Богдана Скоблія Долиняни Рогатинського району. Там Володимир навчався до 9-класу, а потім, у 2002 – 2005 роках, здобував професію «слюсаря з ремонту автомобілів» у Новороздільському професійному ліцеї. По завершенні навчання Володимира призвали служити у військо, а після демобілізації він працював водієм на різних підприємствах.
У 2014 році, коли російські війська окупували частину Донбасу, Володимир пішов добровольцем захищати рідну землю від ворога у складі бойових підрозділів АТО / ООС. До слова, у цьому ж році пішов добровольцем визволяти Україну від окупантів і його старший брат Іван – відтоді він відважно захищає Державу від окупантів, за що відзначений бойовими нагородами.
Впродовж крайніх років Володимир перебував за межами Нового Роздолу, зокрема, жив у с. Долиняни.
Невдовзі, коли в лютому 2022 року розпочалося широкомасштабне російське вторгнення, Володимира призвали до війська, зокрема, у підрозділ 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина». Стрілець –санітар бойового підрозділу Володимир Скоблій загинув смертю хоробрих 24 березня 2025 року. Сиротами залишилися син і донечка, які навчаються відповідно у 7-у та 6-у класах у школі у с. Туради Стрийського району.
Честь і слава, воїне – герою!
о. Іван РИБКО , Уповноважений Благодійного фонду «Карітас – Новий Розділ», священик храму Різдва Пресвятої Богородиці:
-Сьогодні ми зустрічаємо чергового героя, який, на жаль, повертається в свій дім на щиті, а не на двох ногах, не з посмішкою на обличчі, не із довгоочікуваним миром в серці, якого так чекають кожен захисник і, захисниця, кожен з нас. А повертається на щиті…Сьогодні ми маємо своїми молитвами обігріти його душу, висловити щире дякую від свого серця за те, що такі, як він, дають можливість нам з вами продовжувати жити. Ця війна є не для того, щоб ми щось здобули – український народ сьогодні воює задля того, щоб ми не втратили. А найбільше, що здобув і хто здобув для нас, це Ісус Христос. Він своєю смертю здобув для нас небо. Він здобув для нас можливість жити. І сьогодні наші захисники своїм життям, ціною свого життя дають можливість нам реалізувати наш потенціал, задля якого Ісус Христос прийшов у цей світ і переніс хресну смерть.
Сьогодні і наша Україна проходить свою хресну дорогу. Вона не може зрівнятися з тією хресною дорогою, якою проходив Спаситель, адже Він насправді не вчинив нічого, за що б Йому було соромно. Проте кожен з нас, впевнений, має за що соромитися. Тому під час великого посту ми повинні не лише пам’ятати вчинки наших Героїв, які дають нам можливість жити, але, я би пропонував, заглянути кожному з нас в душу і відверто запитати себе: чи справді я продовжую жити так, заради чого сьогодні бореться Україна, чи мені часом не бракує простої речі, що називається ЛЮДЯНІСТЬ . Війна сьогодні не за території і за політичні амбіції – війна сьогодні за те, щоб діти, які зараз навчаються у школі чи виховуються у садочку, чи перебувають у домівках, мали можливість жити, пізнавати те, що Господь їм подарував їм життя і те, що уклав в їхнє життя і стати людяними. І сьогодні такі, як Володимир, та інші захисники і захисниці, намагаються своїм воїнським чином цю можливість отримати і реалізувати.
Тому на всіх нас є відповідальність, не тільки на тих, хто у військовій формі, тих, хто в одностроях зі зброєю в руках захищає Україну. На кожному українцеві і українці лежить відповідальність. Тому для кожного воїна, якого ми зустрічаємо на щиті, Ісус Христос є добрим проповідником, бо вони поклали життя за ЛЮДЯНІСТЬ і ЧЕСТЬ, заради яких їхні побратими сьогодні перебувають в окопах, щоб захистити рідну землю, рідну Україну. На полі бою нерівні сили, але наші захисники відважно утримують цю лінію фронту між українською Людяністю і російською Темрявою. Тому сьогодні, преклоняючи перед воїном Володимиром не тільки свої коліна, але і свою гідність, дякуємо йому за те, що він своє жертвою дає можливість нам продовжувати свою місію – будувати християнську Українську Державу.
Ярина ЯЦЕНКО, міський голова
– І знову черговий скорботний день – сьогодні ми зібралися біля «Алеї Героїв», щоб попрощатися з нашим земляком, воїном Володимиром Скоблієм. Усім нам сумно і боляче. І згадалися слова Ліни Костенко: «З багатьох безкінечно малих створюється щось безкінечно велике…». І це правда, бо із багатьох безкінечно малих, але насправді великих, українських воїнів створюється велика українська нація, яка понад 10 років стримує страшну російську навалу. І Україну москалям не здолати. Про це вчора образно сказав високопосадовець уряду США: «Українці – це люди, які за свою незалежну державі будуть воювати навіть голими руками. Тому ми повинні надавати їм військову допомогу, вони на те заслуговують своїм героїзмом у спротиві ворогу….».
І воїн Володимир, якому сьогодні віддаємо високі почесті, проводжаючи в останню путь, і ті, хлопці, які віддали своє життя за Україну, і ті, що зараз захищають рідну землю – саме з такої породи українців, про яких говорив цей американський високо посадовець. Тому чи нас підтримає президент США Трамп, чи не підтримає, українці не зламаються, не складуть зброї, а якщо буде треба, то захищатимуть Вітчизну голими руками…
Володимир Скоблій віддав життя за вільну Україну, за свою родину, за своїх дітей. Слава воїну – захиснику, слава Україні!
Заступник командира 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона Калина», у складі якої захищав Україну Володимир Скоблій:
-Слава Ісусу Христу! Ми, бійці, хоча і захищаємо державу від клятого російського агресора вже третій рік поспіль, проте щоразу дуже важко переживаємо втрату своїх побратимів. Бо хоча і є гасло «Герої не вмирають!», насправді герої вмирають. Володимир, якого сьогодні проводжаємо в останню путь, один із нас, один із тих, хто віддав життя за Україну, за мирне небо над тиловими теренами держави. Низький уклін усім його рідним, матері, дітям брату…Знаю, що Володимир мріяв після перемоги повернутися додому, зажити мирним життя, налагодити своє життя. Та не судилося…Слава воїну Володимиру, слава Героям, слава Україні!
(Докладніше про Чин похорону Героя – у наст. числі «ВР»)
Іван БАСАРАБ
