Інтерв’ю із керівником апарату Бахмутської райдержадміністрації, районної військової адміністрації Надією Олексіївною ТУТОВОЮ
З Надією Олексіївною познайомилися під час зустрічі новітніх новороздільців з числа внутрішньопереміщених осіб і ГО «КримSОS», БФ «Право на захист» та представників Агенства ООН у справах біженців, яка відбулася у Новороздільській міській бібліотеці для дітей 20 червня. І відразу відчули у цій тендітній та верткій жінці організаційні уміння та досвід. Розмову розпочали з книги «Бойківщина – Донбас. Збережемо пам’ять», виданій у 2017 році, авторами якоє є Тутови – Надія Олексіївна, магістр державного управління, депутат Артемівської (Бахмутської) районної ради трьох скликань, управлінець з понад 40-літнім стажем, автор наукових робіт, восьми книг з історії Донбасу, сценарист та режисер документального фільму про остарбайтерів, її чоловік Петро Михайлович Тутов, інженер, політолог, багаторічний директор підприємства, керівник громадських організацій та член обласного комітету з малого та середнього бізнесу і дочка Анна Тутова – бакалавр міжнародного права, автор публікацій з історії Бахмутського краю і правових питань. Але потім зачепили тему й історії переселенців з польських земель та із сходу на західні терени після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, адже обидві історичні події «катком» пройшлися по родині Надії Олексіївни.

-Тож звідки Ваш рід, Надіє Олексіївно, що вам така близька тема переселенців?
– Мої батьки, а відповідно і бабусі та дідусі з двох сторін, виселені з території західної Бойківщини у 1951 році, коли 480 кв км і 32 тисячі населення, або 45 сіл, відійшли до Польші. В тому числі і село Ліскувате, де народилися мої батьки. В отому першому потязі, який на саму Трійцю 1951 року вирушив на Донбас будувати помешкання для переселенців, були і рідна сестра моєї мами Анна, їх двоюрідні і троюрідні брати та сестри. Мама, Наталка Бандрівська, виїхала останнім ешелоном у жовтні. Важко передати, який біль, розчарування, страх невідомості опанував людьми, коли їм сказали виселятися: люди плакали, люди боялися… Брата мого діда відправили на Сибір на 10 років, бо не хотів іти до колгоспу. Тож не знали, куди і їх повезуть. На станції Яма, куди їх привезли, прибулих зустрічали з оркестром. У селі Роздолівка, куди зі станції привезли молодь, їх поселили у місцевих людей. Зустріли ніби добре, але умови праці і життя були зовсім різні: різний менталітет, мова, інколи не розуміли один одного, на релігійні свята не виходили на роботу, за що приїжджим ставили прогули. У Ліскуватому переселенці мали дерев’яні будинки, а тут хати-мазанки: хати із саману (вимішані камінь-вапняк з домішками), які були вологі й сирі. Опалювати вугіллям не вміли, а дерева ж не було, то аж вода на ранок замерзала у відрах. Важко жилося, багато хворіли, бо ж клімат інший зовсім. Але треба було жити далі, тому працювали в колгоспі, молодь знайомилася, одружувалася: моя тітка перша вийшла заміж за місцевого…
– Ви знали історію ваших родин змалку? Чи не дуже про це говорили?
– Після 1991 року багато говорити почали, а до того боялися. Пригадую, дідусь любив згадувати, а бабуся сварилася, мовляв, що ти дитині голову морочиш. Для моїх дідусів і бабусь до смерті залишилося – Ліскувате це вдома. А вже у 2012 році вдалося мені з чоловіком, донькою і моїм батьком поїхати у Ліскувате Підкарпатського воєводства. Мій тато уже служив в радянській армії, коли його сім’ю депортували до Донбасу, а потрапив назад у рідне село Ліскувате у віці 80 років. Не було вже рідного будинку, а тільки стара груша і криниця, яку він викопав зі своїм дядьком. І коли ми приїхали до церкви, мій тато впав на коліна і почав цілувати землю… Це було так пронизливо – сльози, емоції. І ми вирішили зібрати спогади людей, поки ще є кому розповідати. Почали книгу з того, що зібрали спогади людей, виселених в 1951 році, які оселилися у трьох селах поряд – Верхньокам’янське, Званівка і Роздолівка. У книзі досліджено історію села, історію церкви, традиції, звичаї, говірки, весільні пісні, обряди, список людей, яких виселили, словом, грунтовне дослідження, яке зайняло три роки. Донька розглядала питання примусового переселення з точки зору міжнародного права – це була її свого роду наукова робота, історичний доказ, що це була депортація, а не просто добровільне переселення. Книгу видали – але наразі це єдиний екземпляр, адже все, що залишили вдома, знищене. У 2021 р. у першому читанні Верховної Ради було прийнято закон про визнання депортації українців, в тому числі і із Західної Бойківщини, але війна все те віднесла знов у минуле…

Тато Надії Тутової – Олексій Єфремович Василишин


-Війна не просто віднесла у минуле старі рани, а створила нові, свіжі, болючі… Якою для вас стала ця війна?
– Я народилася в с. Роздолівка, де і жила до 25 років, а тоді в Бахмуті. Працювала в Сіверській школі вчителем географії і біології, згодом – в органах місцевого самоврядування. 6 лютого 2022-го помер мій чоловік (онкологія). На похорон приїхала донька, а вже 10 лютого їй зателефонували (вона живе і працює у Великобританії), що починається війна, що літаки вже не сідають в аеропортах Києва, щоб терміново виїжджала з країни. 11 лютого дочка вилетіла з України і, бачачи міцй складний психологічний стан, кликала з собою – навіть квиток взяла мені на… 25 лютого. А 24 вранці о 5.30 відкриваю телефон – війна!!! Через 2 дні почали погрози надходити: спочатку на електронну пошту райдержадміністрації листи пішли, мовляв, переходьте на сторону росії (якісь депутати російські, які колись жили в Україні, писали), потім приходили погрози і на мій та чоловіка (напевно, не знали, що він уже помер) телефони: мовляв, у вас є час перейти на сторону світла, як вони себе називають, бо будуть прийняті крайні заходи, ми ж знаємо, чим ви займаєтеся…
Через деякий час почалися обстріли, світло не вмикали, а я сама в хаті. Спочатку в село до сестри їздила. Але ж на роботу треба добиратися. Було складно. А вже коли дійшли до Попасної, то облдержадміністрація попередила, що працівники райдержадміністрації мають евакуюватися. Тітка моя покликала мене до себе, вона мешкає в Оброшино біля Львова. Приїхала я на Львівщину десь у квітні 2022-го року, трохи в тітки жила …

-То як Вас доля закинула із Роздолівки до Нового Роздолу?
– Родина зятя моєї сестри мешкає в Новому Роздолі (тут і живе зараз моя сестра), і в Крупсько. Тому й приїхали сюди, зняли тут житло.
– Ви одна виїхали? Чи з батьками?
– Тата мого вже немає з 2019 року. А мама приїхала зі мною до Нового Роздолу і ще рік тут прожила – її не стало у січні 2023-го. Мама не вставала через стан здоров’я, але все усвідомлювала і розуміла: дуже хвилювалася, де ми і як ми будемо жити. І все питала, як будинок… Вона вдруге пережила примусове переселення. І ніби повернулася географічно ближче до рідної землі, але душа її була там, де прожила з чоловіком життя, де створили сім’ю, виростили дітей, збудували дім…
Надія Олексіївно натхненно розповідає, що їх батьківський будинок був найкращий в селі, бо тато був знаною людиною – Почесний залізничник, орденоносець, а працьовитий вже та на всі руки майстер: побудував будинок з цегли, різьбив по дереву, меблі сам майстрував і взагалі все робив сам. Ось і фото показує – кімнати з вибагливими стінами і візерунчастими стелями, а дід був коваль: і ці ковані перила до східців – його робота. Мовчки показує наступне фото – розвалини на місці батьківського будинку: у ньому жив командир ЗСУ, то там підтримували порядок, навіть підлоги мили, а потім заїхали ТРО і через декілька днів орки скинули авіабомбу – вирва на 8 метрів, будинок склався, нічого не залишилося – та слава Богу, що там нікого із військових не було, і що мама уже не дізналася про це.
Надія з чоловіком мали і квартиру, і будинок у Бахмуті, але від них також нічого не залишилося. Навіть цвинтарі з рідними могилами знищені. «Оце будинок, де була моя квартира на другому поверсі» – і на фото розбомблена багатоповерхівка з дирою посередині…
Страшно, продовжує п. Тутова, коли друзі-волонтери гинуть. От одна знайома вийшла заміж у Великобританію, мала там бізнес, але з початком війни з чоловіком збирали медобладнання і різні потреби для ЗСУ, приїхала сюди волонтеркою і евакуйовувала людей – під Покровськом потрапила під обстріл, загинула…. У Бахмуті лікар із США: влучив снаряд, загинув… Одні волонтери під обстрілами поїхали на моє прохання евакуювати старших людей, а вони хлопців… послали, сказала, що чекають росію і навіть своїх дітей, які виїхали раніше на вільні українські землі, прокляли… Страшно, коли люди ризикують своїм життям, щоб когось врятувати, а самі гинуть…
Вертеп с. Роздолівка

–Надіє Олексіївно, Ви і донині працюєте в райдержадміністрації. Чим конкретно займаєтеся?
-З 222 тис населення Бахмутського району, який включає сім громад, залишилося десь 12 тисяч людей. В основному поїхали в Україну, хоча відсоток ждунів і тих, хто поїхав в росію, також є. Люди наші по всій Україні, то житло шукаємо по всіх областях, то посилки з продуктами чи речами надсилаємо. Багато питань про втрату документів, про внесення до реєстру житла, яке зруйноване. Бувало, люди виїхали і просять допомогти з евакуацією їх рідним чи знайомим. Завжди проблем вистачає.
Люди виїжджали інколи поспіхом, без документів, житло втрачали, близьких. Були прохання допомогти виготовити документи про смерть. Отак у Олійник Ніни та Василишин Світлани там померли чоловіки, а не могли оформити ці документи, бо і лікарі виїхали, і поліції не було – просто в целофані хоронили біля будинку. Через свідків підтвердження шукали. З приводу лікування часто звертаються. Були випадки, коли збирали кошти на дороговартісні операції тощо.
У нас організовані Хаби та Координаційні центри допомоги ВПО: у Дніпрі, Вінниці, Хмельницькому, Києві, Кривому Розі тощо – координуємо, допомагаємо, висилаємо посилки. Також допомагаємо ВПО у Новому Роздолі, Хирові, Дрогобичі. А також ми готуємо і надаємо інформації до облдержадміністрації, до вищих органів влади. Голова і перший заступник районної військової адміністрації, райдержадміністрації, які після окупації Бахмута зараз працюють у Краматорську, організовують роботу пунктів незламності, бомбосховищ, виїздять до громад з гуманітарною допомогою, співпрацюють з військовими щодо організації оборони міст і сіл району, організовують різну допомогу ЗСУ, виділяють кошти з бюджету для закупівлі дронів, автомобілів, мобілізація проводиться, працює соціальний захист та інші служби.
–Війна розпочалася ще у 2014-му… Як було тоді?
-ДНР теж тоді погрожували (місяців три ми були під першою окупацією), але тоді то були такі як перебранці: п’яні дядьки, безробітні, в шльопках і шортах, хоч і зі зброєю. Бувало, під час роботи заходили в адміністрацію, вимагали гроші з бюджету перерахувати на ДНР. Були і випадки, коли на підвалах людей тримали. Та і психологічно сильно тиснули на людей. Усі телевізійні канали російською, ніякої ніде української пропаганди не було. Люди мовчали, боялися висловлювати свою думку. А дехто і радів. З 2014 більше патріотичної роботи почалося, але українською в основному по селах розмовляли, а в Бахмуті і Торецьку переважала російська. Свого часу там українські школи закривалися.
У селі Зайцеве, приміром, стояв блокпост, тобто півсела нашого було, а половина – під ДНР. Україна робила все для людей: і ощадбанк працював, і магазини, і ЦНАП, але коли приїжджала наша райдержадміністрація, то починалися обстріли, бо здавали… Ждунів, на жаль, також багато.
Але руській мір себе показав сповна – у нашій громаді є міста і села, знищені повністю, де ні жодного будинку – це Бахмут, Покровське, Кліщіївка, Яковлівка, Берестове та інші. Уся інфраструктура знищена, школи, дитсадки, підприємства.
-У Новому Роздолі Ви також розвинули активну діяльність?
– Так, тут мешкає ще одна наша працівниця з райдержадміністрації Ірина Русанова, мешканка Бахмуту Юля Якушина. Ще є Ганна Котляр з Миколаївської області, батьків якої також у 1951 році виселили із Західної України. Ми об’єдналися і написали спільний проєкт за підтримки Новороздільської міської ради. Можливо, нам дадуть приміщення, необхідну оргтехніку надасть ГО «КримSОS». Так, часу не вистачає, бо ми всі працюючі, але маємо зв’язки з різними організаціями, спілкуємося, отримуємо допомогу для наших людей, нещодавно організовували зустрічі з центром зайнятості, представниками соцзахисту, лікарні. Є і результат, дехто з ВПО знайшов роботу, підписав декларацію з сімейним лікарем. Плануємо працювати і далі у цьому напрямку.
День вишиванки у Новому Роздолі – 2024

-Дякуємо за відверту розмову і Вашу активну громадську позицію. Зважаючи на вашу непосидючість і невтомну енергетику, сподіваємося на нові активності. І підтримку громади також обіцяємо.
Розмову вела Віра ВЛАСЮК