16.5 C
Lviv
16.02.2025
«Вісник Розділля»
Новороздільська ОТГ

Круговерть життєвих доріг: Ліскувате – Роздолівка – Новий Розділ

Інтервю із керівником апарату  Бахмутської райдержадміністрації,  районної військової адміністрації Надією Олексіївною ТУТОВОЮ

З Надією Олексіївною познайомилися під час зустрічі новітніх новороздільців з числа внутрішньопереміщених осіб і ГО «КримSОS»,  БФ «Право на захист» та представників Агенства ООН у справах біженців, яка відбулася у Новороздільській міській бібліотеці для дітей 20 червня. І відразу відчули у цій тендітній та верткій жінці  організаційні уміння та досвід. Розмову розпочали з книги  «Бойківщина – Донбас. Збережемо пам’ять», виданій у 2017 році, авторами якоє є  Тутови – Надія Олексіївна,  магістр державного управління, депутат Артемівської (Бахмутської) районної ради трьох скликань, управлінець з понад 40-літнім стажем, автор наукових робіт, восьми книг з історії Донбасу, сценарист  та режисер документального фільму про остарбайтерів, її чоловік Петро Михайлович Тутов, інженер, політолог, багаторічний директор підприємства, керівник громадських організацій та член обласного комітету з малого та середнього бізнесу і дочка Анна Тутова – бакалавр міжнародного права, автор публікацій з історії Бахмутського краю і правових питань. Але потім зачепили тему й історії переселенців з польських земель та із сходу на західні терени після повномасштабного вторгнення росіян в Україну, адже обидві історичні події «катком» пройшлися по родині Надії Олексіївни.

-Тож звідки Ваш рід, Надіє Олексіївно, що вам така близька тема переселенців?

– Мої батьки, а відповідно і бабусі та дідусі з двох сторін, виселені з території  західної Бойківщини у 1951 році, коли 480 кв км і 32 тисячі населення, або 45 сіл, відійшли до Польші. В тому числі і село Ліскувате, де народилися мої батьки. В отому першому потязі, який на саму Трійцю 1951 року вирушив на Донбас будувати помешкання для переселенців, були і рідна сестра моєї мами Анна, їх двоюрідні і троюрідні брати та сестри. Мама, Наталка Бандрівська, виїхала останнім ешелоном у жовтні. Важко передати, який біль, розчарування, страх невідомості опанував людьми, коли їм сказали виселятися: люди плакали,  люди боялися…  Брата мого діда відправили на Сибір на 10 років, бо не хотів іти до колгоспу. Тож не знали, куди і їх повезуть. На станції Яма, куди їх привезли, прибулих зустрічали з оркестром. У селі Роздолівка, куди зі станції привезли молодь, їх поселили у місцевих людей. Зустріли ніби добре, але умови праці і життя були зовсім різні: різний менталітет, мова, інколи не розуміли один одного, на релігійні свята не виходили на роботу, за що приїжджим  ставили  прогули. У Ліскуватому переселенці мали дерев’яні будинки, а тут хати-мазанки: хати із саману (вимішані камінь-вапняк з домішками), які були  вологі й сирі.  Опалювати вугіллям не вміли, а  дерева ж не було, то  аж   вода на ранок замерзала у відрах. Важко жилося, багато хворіли, бо ж  клімат інший зовсім. Але треба було жити далі, тому працювали в колгоспі, молодь знайомилася,   одружувалася: моя тітка перша вийшла заміж за місцевого…

– Ви знали історію ваших родин змалку? Чи не дуже про це говорили?

– Після 1991 року багато говорити почали, а до того боялися. Пригадую,    дідусь любив згадувати, а бабуся сварилася, мовляв, що ти дитині голову морочиш.  Для моїх дідусів і бабусь до смерті залишилося – Ліскувате це вдома. А вже у 2012 році вдалося мені з чоловіком, донькою і моїм батьком поїхати у Ліскувате Підкарпатського воєводства. Мій тато уже служив в радянській армії, коли його сім’ю депортували до Донбасу, а потрапив назад у рідне село Ліскувате у віці 80 років.  Не було вже рідного будинку,  а тільки стара  груша і криниця, яку він викопав зі своїм дядьком. І коли ми приїхали до церкви, мій тато  впав на  коліна і почав цілувати землю… Це було так пронизливо – сльози, емоції. І ми вирішили зібрати спогади людей, поки ще є кому розповідати. Почали книгу з того, що  зібрали спогади людей, виселених в 1951 році, які оселилися у трьох селах поряд – Верхньокам’янське, Званівка і Роздолівка. У книзі досліджено  історію села, історію церкви, традиції, звичаї, говірки, весільні пісні, обряди,  список людей, яких виселили,  словом,    грунтовне дослідження, яке зайняло три роки.   Донька розглядала питання примусового переселення з точки зору міжнародного права – це була її свого роду наукова робота, історичний доказ,  що це була депортація, а не просто добровільне переселення. Книгу видали – але наразі це єдиний екземпляр,  адже все, що залишили вдома, знищене.  У 2021 р. у першому читанні Верховної Ради було прийнято закон про визнання  депортації українців,  в тому числі і із  Західної Бойківщини,  але війна все те віднесла знов  у минуле…

Тато Надії Тутової – Олексій Єфремович Василишин

-Війна не просто віднесла у минуле старі рани, а створила нові, свіжі, болючі…  Якою для вас стала ця війна?

– Я народилася в с. Роздолівка, де і жила до 25 років, а  тоді в Бахмуті.  Працювала в Сіверській школі вчителем географії і біології, згодом – в органах місцевого самоврядування. 6 лютого 2022-го помер мій  чоловік (онкологія). На похорон  приїхала донька, а вже 10 лютого їй зателефонували (вона живе і працює у Великобританії),  що починається війна, що літаки вже не сідають в аеропортах Києва, щоб  терміново виїжджала з країни. 11 лютого дочка вилетіла з України і, бачачи міцй складний психологічний стан,   кликала  з собою – навіть квиток взяла мені на… 25 лютого.  А 24 вранці  о 5.30 відкриваю телефон – війна!!!  Через 2  дні почали погрози надходити:  спочатку на електронну пошту  райдержадміністрації   листи пішли, мовляв,  переходьте на сторону росії  (якісь депутати російські, які колись жили в  Україні, писали), потім  приходили  погрози і на мій та чоловіка (напевно, не знали, що він уже помер) телефони: мовляв, у вас є час перейти на сторону світла, як вони себе називають, бо будуть прийняті крайні заходи, ми ж знаємо, чим ви займаєтеся…

Через деякий час почалися обстріли, світло не вмикали, а я сама в хаті.  Спочатку в село до сестри їздила.  Але ж на роботу треба добиратися. Було складно. А вже коли дійшли до Попасної, то облдержадміністрація попередила, що працівники райдержадміністрації  мають евакуюватися.  Тітка моя покликала мене до себе, вона мешкає в Оброшино біля Львова.  Приїхала я на Львівщину  десь у квітні 2022-го року, трохи в тітки жила …

-То як Вас доля закинула із Роздолівки до Нового Роздолу?

– Родина зятя моєї сестри мешкає в Новому Роздолі (тут і живе зараз моя сестра), і в Крупсько. Тому й приїхали сюди, зняли тут житло.

– Ви одна виїхали? Чи з батьками?

– Тата мого вже немає з 2019 року. А мама приїхала зі мною до Нового Роздолу і ще рік тут прожила – її не стало у січні 2023-го. Мама не вставала через стан здоров’я, але все усвідомлювала і розуміла: дуже  хвилювалася,  де ми і як ми будемо  жити. І  все питала, як будинок…   Вона вдруге пережила примусове  переселення. І ніби повернулася географічно ближче  до рідної землі, але душа її була там, де прожила з чоловіком життя, де створили сім’ю, виростили дітей, збудували дім…

Надія Олексіївно натхненно розповідає, що їх батьківський будинок був найкращий в селі, бо тато був знаною людиною – Почесний залізничник, орденоносець, а працьовитий вже та на всі руки майстер: побудував будинок з цегли,  різьбив по дереву, меблі сам майстрував і взагалі все робив сам. Ось і фото показує – кімнати  з вибагливими стінами і візерунчастими стелями,  а дід був коваль: і ці ковані перила до східців – його робота.  Мовчки показує наступне  фото – розвалини на місці батьківського будинку: у ньому жив командир ЗСУ, то там підтримували порядок, навіть  підлоги мили, а потім заїхали ТРО і через декілька днів орки скинули авіабомбу – вирва на 8 метрів, будинок склався, нічого не залишилося – та   слава Богу, що там нікого із військових не було, і що мама уже не дізналася про це.

Надія з чоловіком мали і квартиру,  і будинок у Бахмуті, але від них також нічого не залишилося.  Навіть цвинтарі з рідними могилами знищені. «Оце будинок, де була моя квартира на другому поверсі»  – і на фото розбомблена багатоповерхівка  з дирою посередині…

Страшно, продовжує п. Тутова, коли друзі-волонтери гинуть.  От одна знайома вийшла заміж у Великобританію, мала там бізнес, але з початком війни  з чоловіком збирали медобладнання і різні потреби для ЗСУ, приїхала сюди волонтеркою і евакуйовувала людей – під  Покровськом потрапила під обстріл, загинула….   У Бахмуті лікар із США:   влучив снаряд, загинув… Одні волонтери під обстрілами поїхали на моє прохання евакуювати старших людей, а вони хлопців… послали, сказала, що чекають росію і навіть своїх дітей, які виїхали раніше  на вільні українські землі, прокляли…  Страшно,    коли люди ризикують своїм життям, щоб когось врятувати,  а самі гинуть…

Вертеп с. Роздолівка

Надіє Олексіївно, Ви і донині працюєте в райдержадміністрації. Чим конкретно займаєтеся?

-З 222 тис  населення Бахмутського району, який включає сім громад, залишилося десь 12 тисяч людей. В основному поїхали в Україну, хоча відсоток ждунів  і тих, хто поїхав в росію, також є. Люди наші по всій Україні, то житло шукаємо по всіх областях, то посилки з продуктами чи речами надсилаємо. Багато питань про втрату документів, про внесення до реєстру житла, яке зруйноване. Бувало, люди виїхали і просять допомогти з евакуацією їх рідним чи знайомим.  Завжди проблем вистачає.

Люди виїжджали інколи поспіхом, без документів, житло втрачали, близьких. Були прохання допомогти виготовити документи про смерть.  Отак  у Олійник Ніни та  Василишин Світлани  там померли чоловіки, а не могли оформити ці документи, бо і лікарі виїхали, і поліції не було – просто в целофані хоронили біля будинку. Через свідків підтвердження шукали.   З приводу лікування часто звертаються. Були випадки, коли  збирали кошти на дороговартісні операції  тощо.    

У нас організовані Хаби та Координаційні центри допомоги ВПО:  у Дніпрі, Вінниці, Хмельницькому, Києві, Кривому Розі тощо – координуємо, допомагаємо, висилаємо посилки.  Також допомагаємо ВПО у Новому Роздолі, Хирові, Дрогобичі. А також ми готуємо і надаємо інформації до облдержадміністрації, до вищих органів влади.  Голова  і перший заступник районної військової адміністрації, райдержадміністрації, які після окупації Бахмута зараз працюють  у Краматорську, організовують роботу пунктів незламності, бомбосховищ, виїздять до громад з гуманітарною допомогою, співпрацюють з військовими щодо організації оборони міст і сіл району, організовують різну допомогу ЗСУ, виділяють кошти з бюджету для закупівлі дронів, автомобілів, мобілізація проводиться, працює соціальний захист та інші служби.  

Війна розпочалася ще у 2014-му… Як було тоді?

-ДНР теж тоді погрожували  (місяців три ми були під першою окупацією),  але тоді то були такі як перебранці:  п’яні дядьки, безробітні, в шльопках і шортах, хоч і зі зброєю. Бувало, під час роботи заходили в адміністрацію, вимагали гроші з бюджету перерахувати на ДНР. Були і випадки, коли на підвалах людей тримали. Та і психологічно сильно тиснули на людей. Усі телевізійні канали російською,  ніякої ніде української пропаганди не було. Люди мовчали, боялися висловлювати свою думку. А дехто і радів. З 2014 більше патріотичної роботи почалося, але українською в основному по селах розмовляли, а в Бахмуті і  Торецьку переважала російська. Свого часу там українські школи закривалися.

У селі Зайцеве, приміром, стояв блокпост, тобто півсела нашого було, а половина – під ДНР. Україна робила все для людей: і ощадбанк працював, і магазини, і ЦНАП,  але коли приїжджала наша райдержадміністрація, то починалися обстріли, бо здавали… Ждунів, на жаль, також багато.

Але руській мір себе показав сповна – у нашій громаді є міста і села,  знищені повністю, де ні жодного будинку – це  Бахмут, Покровське, Кліщіївка,  Яковлівка, Берестове та інші.  Уся інфраструктура знищена, школи, дитсадки, підприємства.

-У Новому Роздолі Ви також розвинули активну діяльність?

– Так, тут мешкає ще одна наша працівниця з райдержадміністрації  Ірина Русанова, мешканка Бахмуту Юля Якушина. Ще є Ганна Котляр з Миколаївської області, батьків якої також у 1951 році виселили із Західної України.  Ми об’єдналися і  написали спільний проєкт за підтримки Новороздільської міської ради.  Можливо, нам дадуть приміщення, необхідну оргтехніку надасть ГО «КримSОS». Так, часу не вистачає, бо ми всі працюючі, але маємо зв’язки з різними організаціями, спілкуємося, отримуємо допомогу для наших людей, нещодавно організовували  зустрічі з центром зайнятості, представниками соцзахисту, лікарні.  Є і результат, дехто з ВПО знайшов роботу, підписав декларацію з сімейним лікарем.  Плануємо працювати і далі у цьому напрямку.

День вишиванки у Новому Роздолі – 2024

-Дякуємо за відверту розмову і Вашу активну громадську позицію. Зважаючи на  вашу непосидючість і невтомну енергетику, сподіваємося на нові активності. І підтримку громади також обіцяємо.

Розмову вела Віра ВЛАСЮК

Схожі повідомлення

Новий Розділ, можливі відключення електропостачання.

admin2

На Алеї Героїв на Малехівському цвинтарі освячено пам’ятний знак полеглим захисникам авторства відомого архітектора Володимира Дейнеги

admin3

«Милосердя. Дім собаки та кота» потребує … милосердя

admin2

У новороздільських дітей своя війна з російськими нелюдами-загарбниками

admin3

Порядок розміщення зовнішньої реклами на території Новороздільської  територіальної  громади

admin2

“Мені б цей сум перебрести до краю прірви і Війни…”

admin3

Залишити коментар