Усі патріоти, все наче зрозуміло, але то лише умовно, а практично насправді є нюанси, тому намагатимусь простим логічним ланцюжком пояснити важливість культури спілкування в час війни.
Дорогий читачу, насамперед означу мету, з якою пишу цю статтю, бо на платформі «цивільні-ветерани» стільки прогалин… Як от одна з таких: натепер на 11-у році війни ветеран, який пройшов дно війни, вдягнувши форму вдома десь на Галичині, має шанс бути незрозумілим, як військові кажуть, «вбитим», своїми рідними та оточуючими. Отак все запущено, але ми нині, власне про інше. Звісно, переконана, всі, хто натрапив у цей текст – порядні, свідомі, українці, які розуміють, що таке насолода – сидіти спокійно вдома, пити львівську каву з львівським сирником і читати статтю українською, а заслуга у цьому українському прекрасному світі – належить бійцям, які його захищають від навали московитів. Скажете – звісно, ветеранів любим, поважаєм, а ЗСУ- просто боженьки і все таке інше , про що можна наговорити, а я вам скажу, що таки є безліч щоденних прикладів, що повчитись культурі спілкування з ветеранами потреба є.
Людині, що повернулась з бою, насправді для щастя і спокою треба зовсім небагато, та насправді, саме по поверненню з’являються травми, зокрема від того, що купа людей в принципі до всіх військових ставляться, як до «не такого» – дефективного, травмованого…
Отже, мова не про оди, подяки і медалі , навпаки – ідеальна атмосфера для військових, умовно, як і до війни, просто нашапосмішка, доброзичливість, сприйняття, цінність, просто відчуття, що ти вдома, серед своїх, просто тепле, затишне і безпечне товариство. Власне, це все, що треба. Усі і кожен – різні, це само собою, але точно скажу, що для людей, які воювали в боях, є спільним – це єдиний і найжахливіший страх – що це все було марним і даремним! Бій це безпосередня боротьба і захист наших цінностей і нації, а тил – це наслідок, це коли ти за щось заплатив невимовно величезну ціну, а тоді отримуєш…
Але, на жаль, менталочка і культура поведінки більшості люду в тилу – викликають не дуже хороші емоції і стани. Я, як людина, яка брала участь в дуже гарячих бойових діях, хочу спробувати налагодити цю крихку досі поведінкову конструкцію співіснування цивільних- ветеранів і, сподіваюсь, вам все зрозуміло донести та ще більше сподіваюсь, що моїми скромними проханнями-порадами хтось бодай користуватиметься.
То ж, давайте помаленьку навчатись. Спершу я розкажу про моменти, які абсолютно точно можна і треба робити, інших зі знаком мінус буде значно більше і про них нижче.
Отже, кажучи про ветерана, який не є вашим чоловіком, кумом, можливо, знайомий – а в Новому Роздолі всі, хоч візуально, ми знайомі, – це людина, про яку ви знаєте єдине, що ця особа пройшла пеклечко і ви, як свідомий українець в тилу, зустрічаючи його, хочете якось засвідчити свою повагу і вдячність.
Маєте пам’ятати – перше ваше звернення – це вітання, воно повинне бути одностороннім – просто словом чи невербально показуєте знак поваги. Як саме – далі розповім.
І пам’ятайте: друге – ви не маєте права порушувати особисті кордони ветерана! Якими б ви не були емоційними, емпатичними, які б у вас добрі та милі наміри не були – це все ваші проблеми, пам’ятайте, блін, про кордони інших людей, особливо ветерана!
Ситуація – сиджу днями в черзі до каси в банку, з консультантом сидить, спокійно спілкується хлопчина, і тут якась цьоця, йдучи, нальоту впізнає його і ззаду накидається з обіймами та галасом: ой, як ти, як мама, шо там на війні…купа інших безглуздих питань псевдотурботи… А далі, наче виконавши свою роль, побігла собі довольненька, яка ж вона лапочка. А хлопак аж вдвоє після того склався, позеленів… і мені так шкода і так то знайомо…Це дико тригерить(( бляха, запам’ятайте – не можна зі спини торкатися людини, навіть, якщо то обійми. От просто почніть думати про когось, окрім себе. Бо наведений вище хвилинний контакт – і ця добра цьоцька нанесла ветерану додаткову травму і тригернула. І я пишу про це, бо то відбувається постійно. А цивільні від почуття провини чи від невігластва, байдуже, але справді часто травмують нас. Ви ж не хочете так дякувати вашим захисникам, правда? Ну, тоді слухайте далі.
Якщо зустрічаєте знайомого, не знайомого ветерана, не ставте запитань і не вривайтесь у його простір, донесіть односторонній меседж – і буде всім щастя.
У цілому світі є фраза, якою засвідчують повагу ветеранам, це сталий вислів: «Дякую за службу!» Це міжнародний спосіб донести вдячність людям, які безпосередньо захищають тил від чортів. В Америці, в Грузії, всіма мовами світу, і в Україні -універсальний спосіб сказати дякую ветерану – словами «Дякую за службу!» Або це можна зробити невербально – просто кивнувши головою і примруживши очі, типу як знак згоди і підтвердження «Я знаю, хто ти, і поважаю!»
Ще є один дуже крутий міжнародний жест, в Україні його ввели організатори фонду «Завдяки тобі», свого часу ви точно його бачили в соціальних рекламах. Цей жест створений, власне для того, щоб цивільні могли таким чином засвідчити повагу ветеранові. Є військове вітання або салют, коли військовий вітає військового, прикладаючи руку до головного убору, а цивільний салют – це, звертаючись до ветерана, прикласти руку до серця. Це жест, який засвідчує цивільна людина, дякуючи військовій, що завдяки їй вона жива і вдячна. Завдяки тобі я живу, дякую тобі, поважаю тебе – це все у цьому прекрасному жесті прикладеної руки до серця цивільним.
А тепер про сумне). Трішки про те, як точно не варто і не можна поводитись цивільному з ветеранами.
Перший момент з найпоширенішої невербаліки-ОБІЙМИ. Ох, обійми – то прекрасно і вони страшенно потрібні нам всім! Але, якщо ми говоримо не про вашого чоловіка, а про, най буде, навіть друга чи просто знайомого, а тим паче не знайомого військового. От бачите ви ветерана і вам аж чухається його чи її обійняти – стримайте коні! Накидатись з обіймами, а особливо несподівано і ззаду не можна, ви ж адекватна людинка і не лише про себе думаєте, правда ж? Тож, спитайте просто: друже, можна тебе обійняти? Чи – хочу тебе обійняти. Або зробіть руками жест, розкритими всередину долоньками рук, покажіть, що ви хочете його обняти, але тільки, якщо готові, що вам відмовлять і не насипайте тут почуття провини ветерану чи собі. От про що йдеться, бути ментально ввічливими і виявляти повагу так, щоб без різких жестів і не кривдити. Скажу зі свого досвіду, наприклад, як я вернулась з Бахмута і дико мріяла вже обняти доню, але коли вона заскочила мені на ручки, я старалась притуляти її до форми, бо в мене на той момент ще волосся і тіло були в крові моїх поранених, знову ж запах…
Отаке, ну загалом просто ніяких різких жестів: то, що для вас свято, як от вискочити в порожній кімнаті з феєрверком і веселими вигуками, то для ветерана – жах. Будьте передбачуваними і рахуйтесь з ветераном. Дуже круто, якщо це ваша рідна людина, чи з ким часто спілкуєтесь, просто попросити: друже, я ж нічого не шарю, якщо я роблю щось, що тебе бісить і тригерить – скажи, мені важливо, щоб ти почувалась добре. І це було б ідеально. От так.
Наступний момент, який треба мінуснути). Коли зустрічаєте ветерана і такою своєю мовою турботи берете і наполегливо тягнете його ВИПИТИ чи ще шось типу того: ну, ти ж там надивився, змучився, налазився, може, недоїдав – пішли, я тебе відпою і відгодую)). Не треба так робити! І сюди ж – коли ветеран вам відмовить посидіти попиячити, а більшість нас адекватні і відмовляють, то понесеться тема, що хтось когось не поважає і знову там, де мало бути просто «дякую», виросте огидне тупе почуття провини. А воно вам треба? Ви ж не гопнік роздільський, правда)? А у наведеному прикладі ви бажаєте ветерану ще додаткового геморою? Нє, ну і не бухайте!
Також те, що роблять практично всі цивільні якось автоматично, але що взагалі не можна та й просто абсурдно – це завалювати ПИТАННЯми: коли війна закінчиться? як там? а тобі там страшно? А скільки ти москалів вбив? а наших багато вмерло? а ти нормально себе почуваєш, бо в мене друг воював, то капець його поплавило… Ох, людоньки, всі теми і бесіди щодо війни і самого бійця – то дуже інтимні, вразливі та глибокі речі, про які точно ніхто на вулиці чи під пиво тобі виливати не буде. І ще, якщо, власне, у ветерана немає близької людини, от самотньо, і є потреба щось сказати, а ви поверхнево ляпаєте – типу: як ти…то що буде – людина вам скаже, наприклад, та знаєш, мій найкращий побратим загинув поряд зі мною в окопі, чи спати не можу, бо після авіації, арти, касет цілодобових тепер в тиші тривога, чи будь – що – то що ви на то скажете? А я вас навчу, що казати: просто мовчіть! Або скажіть: я поряд, якщо можу чимось допомогти чи щось потрібно – то я в тебе є.
Але що не треба казати на розповідь ветерана – це довбана жахлива фраза «я тебе розумію». Нє, ви не розумієте, я точно кажу! От загинула у ветеранки, гіпотетично – кохана людина, сестра, найкраща подруга, і найрідніший побратим, повернувшись з спільної ротації – вдома наклав на себе руки…І що ви, круті, мудрі, чуйні люди на таку інформацію кажете – не накручуй себе, та то всьо фігня, от ти ж вижила і супер, думай позитивно, красива молода. Не нагнітай, все буде добре…словом, це все-величезне табу, чуєте?! Ці всі фрази мають бути забороненими, бо вони знецінюють почуття людини, яка вам довірилась! Тож, не робіть фігні! Не заводьте теми, про які ви не вмієте і не готові говорити, а якщо вам довірив ветеран якусь свою історію – то сидіть мовчки і просто будьте поруч, а ще будьте вдячні.
Виключайте в собі експертів і пам’ятайте, що у розмові з ветеранами цивільні не мають права на критику! Ні на професійну, ні, тим паче, на моральну, а цим грішним ділом, на жаль, займається більшість. Це жалюгідно смішно, хоч насправді ні, це зневага, знецінення і демонстрація вашої маргінальности.
Не критикуйте! Цивільний, який розказує бійцю, як треба було тримати Сєвєр чи Марік, або поки той його життя береже, потім критикує ветерана як батько – це сумний огидний сюр. Собою займайся, дорогий пораднику.
Наступна фраза – табу, яку, як не дико, доводиться ветеранам чути частенько: «О, а ти чо дома? коли туда назад?». Поясню лаконічно – таке говорити – це тупо мерзенно, а ще цивільний не має в принципі жадного права говорити такого ветерану, який, на відміну від тебе, вже там був!
Було б логічніше, якби боєць, приїхавши домів, ходив по вулиці і казав усім: чого ти не там! Це мало б сенс, але ж ми так не робимо! То чому ви продовжуєте бути такими невігласами.
Про що не можна говорити. Дуже важливий момент, то заслуга іпсо і відсутності інформаційної гігієни, це висловлювання, типу: москалі – обісрані, ваньки в валянках з палками і стріляти не вміють… Те, що вони не люди – то зрозуміло, я не буду тратити час, щоб пояснити, що то найбільше зло світу і саме тому ми мусимо їх зачищати всіх, і знаєш, саме ветерани тих чортів знають в лице. Але коли в тилу якісь, скажу так, чуваки сидять і розказують ветерану, які москалі чмошніки – то не дивуйтесь, якщо з фінгалом прокинетесь. Бо хто ж тоді вбиває нас?! Які ж тоді ми воїни, якщо якісь чмоні нас вбивають шодня!
По – перше, це жахлива злочинна образа і приниження загиблих українських професійних і найкрутіших воїнів! По – друге, не варто недооцінювати ворога, краще вже вчіться нарешті стріляти, бо армія – то єдиний сильний ресурс московії, в них валом зброї, в тому числі забороненої міжнародним правом, якою вони нас постійно вбивають, в них маса заліза, вогню і м’яса. А то, що чорти крадуть унітази і ношену білизну – теж чиста правда, а ще вони в тих домах опиняються завдяки реально продуманим стратегам, авіації, фосфору, касетам і безлічі арти. Дивіться карту бойових дій – як вони сунуть і де вже кріпляться. Досить бути макаками і тішити себе тупими казочками, не помічаючи, що ворог сильний. Дякуйте ветеранам і не смійте принижувати загиблих, бо як назвати воїна, який помер від рук чмоні? Припиніть то вже і назавжди. Побудете там, побачите в лице, повоюєте – тоді поговоримо про чмонь.
Тож, говорячи до ветерана, не ставте питань, а говоріть про себе – я дуже поважаю ветеранів, я так пишаюсь і горджуся, що я тебе знаю, я молюсь про вас, друже, подруго, зроби мені послугу, дозволь я щось куплю тобі чи твоєму підрозділу або закину грошей, Ці сумні злі жарти, що ветеранам інколи кажуть невігласи: «Ну, ти ж сам пішов, я ж тебе не посилав, що тепер мені скаржишся» – це, на жаль, закінчення дуже начебто доброї бесіди, як тільки ветеран каже про реальність війни, слухача ж тисне почуття провини і тисне власна нікчемність, тому замість змовчати, оте нікчемне: ну то ж не я тебе туди послав. А якщо вже хочете почути бійця – зберігайте повагу, любов, прийняття, а ще вміння змовчати.
(Окреме слово для найближчих членів сім’ї бійця: якщо він мовчить, не лізьте в душу з питаннями і претензіями, не навішуйте на нього ще й провину, що він не дає того, що вам треба, і не робіть трагедії. Якщо він зовсім змінився і геть абстрагується і закривається, не кажіть – ти так змінився, ти такий раніше не був…Блін, будьте поряд просто, а говоріть лише про себе – сонечко, я не хочу тиснути, я просто хочу, щоб ти знав, що мені сумно, що ти зі мною не розмовляєш, я була б щаслива, якби ми, наприклад, просто разом в кіно сходили, або – я з тобою і пам’ятай про це.)
Наступне «ні» – ГЕРОЇЗМ! Коли театрально і пафосно постійно драматично, ледь не навколішки кричиш зі слізьми – ти Герой, ти рятівник, ти мій супермен! Це складніше, ну я вище писала, що ідеалізувати, то такий собі шлях. Повага і підтримка – так! Оди Герою -ні! Ви не знаєте і ніколи не дізнаєтесь, що з людиною було на війні! Є такі, що сиділи на базі на 37 лінії, та мають УБД і з полігону дзвонять, «мамо, моліться всім селом…», бо йому вдома потрібна роль героя. А є піхотинці, які проповзли пекло, мінусували чортів, творили дикі подвиги і точно не будуть про то тріпатися, бо таким людям, справжнім завжди предостатньо тихого факту перед Богом.
Є ті, хто пройшов полон, і це абсолютно інша тема, але в їх пам’яті багато болю, жорстоких принижень. Таким дуже потрібен час і правильне середовище, щоб знову стати цілісним і невразливим. А ще буває, коли цивільні кажуть: дякую, ти просто герой! І це може чути ветеран, який лиш приїхавши на позицію, не встигнувши нічого зробити, отримав поранення, його забрали парамедики, а по дорозі евакуації машинка підірвалась на міні, водій – 200-й, парамедикиня – дівчинка – 200-а, а цей легкий поранений на ношах вилетів хвилею та вижив… І в нього всередині така дика безодня гнітючої провини вижившого, що просто словами не передати…І коли його називають героєм – він може зжовувати собі зуби як крейду…і бонусом – відсторонюватися зі своєю травмою все більше від людей і в себе, а то така собі перспектива…
Я ще хотіла додати про тих, хто, повернувшись з війни додому, вийшовши з квартири чи то на морозиво, чи за хлібом, вдягає форму, але не буду. Це про соціальну роль: якщо людині важливо, щоб просто всі і всюди пам’ятали, що він там був, то його право. А от про цивільних, які вдягають піксель, щоб траву вигорнути чи на рибалку – от вас треба, образно кажучи, палками бити! Не соромте строю війська!
Ще в нас, зокрема, точно багато чуваків, які вдягаються в мілітарку, от просто на військторзі накупили собі плямистих хакі – споднів, кросів, то це не правильно. Любиш, поважаєш військових, ну то віддай йому чи їй свою мілітарку, будь добрий, бо ти цивільний, навіть якщо вважаєш себе дуже крутим. Це вже такий живий анекдот, бо ж правда, що круто красиворяжені, з борзою походкою і розвернутими плечима – то або штаб, або госп. І на такому тлі справжні піхотинці, бійці інших родів військ виглядають, наче пацани з молодших класів. Але вони непомітні і скромні, бо пройшли пекло фронту. І показуха їм ні до чого. Отже, звертаюсь до ряжених: ну, не вводьте в оману, бо що вам той образ дає – може, комплекси чи почуття провини так загладити можна, створивши ззовні таку оболоночку вояки?
Ну, гаразд, відійшли від поведінкових зашкварів, вертаємось до важливішого.
Якщо це людина, яку ви знаєте чи рідна людина – говоріть, і говоріть про себе – я така щаслива, що можу тебе обійняти, я пишаюсь тобою, нарешті можемо разом сходити на пиво, на Барвінок), я дуже скучала і злилась, коли ти пропадав зі зв’язку. Говоріть так, коли ветеран це ваша близька людина. Навіть, якщо ветеран мовчить, ви відчуваєте, що закритий, то все одно говоріть, лише не про нього, а й про себе знову ж таки. Коли він не має ресурсу йти на контакт, але вдома рідна людина ще й мовчить, тримається осторонь – це дуже погано, говоріть і будьте поряд….
Друзі, справді прошу – почуйте, будьте людяними, добрішими, делікатнішими та відповідальнішими. Коли накопичуються, наче невидимими дрібними намистинками, такі колючі, болючі і надважкі ситуації, то ті красиві буси можуть перетворитися на петлю на шиї вашого рятівника. Робіть тил українським, добрим, усміхненим, радим і вдячним ветеранам. Війна триває, і кожному з цивільних нині-завтра може довестись стати в бій, тому будьте вдячними тим, хто там був і відтягує цей день для вас. Щоб і останньому бійцю, який стане за захист української нації – було куди повернутись після бою, в тил, з відсутньою ворожою мовою, з вдячними свідомими українцями…
Надія БАСАРАБ
