Сьогодні коротко про три епізоди людяності.
Кожен з нас має свій життєвий досвід прояву цього почуття, тож поділімся ним з тими, хто поряд.
Епізод перший, дещо віддалений від головного та все ж надзвичайно важливий.
16 травня 2024 року. В МБК “Молодість” в розпалі концерт, присвячений до Дня Матері. Ведучий оголошує: “Маленька Ангеліна заспіває своїй мамі – пісню про Маму.”
На сцену виходить дівчинка років шести – п’яти. Залунав музичний супровід та вона мовчить. По хвилині часу розгублено повертає голову назад, ніби шукає поглядом маму. Вона не встигає розпочати спів – музична фонограма випереджає чергову спробу, зал бачить це і буквально завмирає в прагненні підтримати дівчинку.
А дівчатко, вдивляючись в певні ряди, починає ридати дитячими слізьми…
Я пишаюсь вашою поведінкою, роздільчани! Зал встає і розпочинає аплодувати. Це були неймовірні оплески.
Дівчатко здригається і окрилена підтримкою залу розпочинає співати – не в такт фонограми, а в зал: “Заспівай мені, мамо…”
А в залі шалені овації. Я певен – таких оплесків МБК “Молодість” не чув за свої шість десятиліть існування.
Щаслива, вся в сльозах, дівчинка біжить за лаштунки і я бачив як її чекає мама, щоб прийняти в свої обійми. А зал ще довго аплодував стоячи.
Це був прояв чого – чуйності, людяності, щирості почуття? – проте я сьогодні не про це. Вибір за кожним…
Епізод другий
8 липня 2023 року.
Я підіймаюсь сходами Львівського регіонального онкологічного центру. Перебуваючи на межі ІІІ та ІV поверхів будівлі, почув сигнал повітряної тривоги. З лікарняних палат почали виходити хворі та спускатись сходовими маршами в підземне укриття, розташоване на І поверсі будівлі. Запам’яталась жінка в супроводі своєї доньки.
Терміново завершивши справи, на вихід поспішив і я.
Навколо онкоцентру розташовані звичні для роздільчанина, та все ж львівські, п’ятиповерхівки. Згадана мною жінка та супроводжуюча її донька сиділи на лавочці під одним із будинків, не пішовши в укриття. Мабуть, матері, потрібне свіже повітря…
Відчинились двері під’їзду навпроти і літні чоловік та жінка винесли цим двом – пацієнтці та її доньці – мінеральну воду та фрукти (спека того дня була неймовірна).
Коли я віддалявся від них, то запримітив, як вони всі разом заходили в будинок.
Сигнал про відбій повітряної тривоги ще не пролунав. Ця літня пара запросила до свого дому немічну онкохвору з її донькою: побачивши через вікно, все зрозуміли й запросили. Невідомих…
Епізод третій
8 липня 2024 року. 11.00 год. 45 хв. Київ.
Півтори години назад російська ракета Х-1 прямим влучанням зруйнувала центральний корпус дитячої онкологічної лікарні. Слухаю радіорепортаж з місця трагічної події. Кореспондент повідомляє: “Руками розчищуємо завали, поряд зі мною поліцейськи та ДНС-есівець. Поліцейський передав мені свій автомат та сказав: “Потримай з пів години, я з автоматом в той проріз між блоками не протиснусь”.
“Та це ж твоя табельна зброя – за втрату великий термін отримаєш, а ти мене зовсім не знаєш, ” – відповідає ошелешений кореспондент.
“Там чути голоси болю, а це важливіше” ,- відповідає поліцейський та зникає між завалами в надії порятунку онкохворої дитини…
Ось таке жаске в мене поєднання трьох різновидів епізодів. Та вже як є…
Я пишаюсь вами – львів’яни, кияни, роздільчани! Українці!
Я поставив собі запитання: “Кого зібрались залякаати кацапи? І дав відповідь: “Не існує ракет, здатних зломити нашу волю, знищити солідарність, побороти чуйність“.
Володимир КУКУРУЗА
