У День захисників і захисниць України у 2023 році високу нагороду отримав наш воїн-земляк – мешканець с. Тужанівці Ігор Беланович.
Медаль від Блаженнішого Митрополита Епіфанія “Хрест Свободи ” за сприянням владики-капелана Херсонського і Каховського, який вручив відважному воїну односеьчанин Назар Чопак.
Ігор Беланович захищав Україну від ворога на передових рубежах, а після важкого поранення (втрати ноги) лікувався у госпіталі в Дніпрі, тепер проходить реабілітацію.
На зустріч Ігор погодився одразу. І розмова з воїном була цікавою: адже юнак, незважаючи на пережиті військові і життєві негаразди, настільки оптимістично дивиться на світ, у ще зовсім хлопчачих подекуди роздумах так багато життєвої мудрості і дорослої стійкості – просто захоплюєшся!
Спочатку цікавимося біографією, яка вміщається в кількох рядках. Народився Ігор Беланович у Тужанівцях 16 вересня 1996 року, де і навчався у Тужанівській школі. Потім – у Стрию на помічника машиніста тепловоза. Працював на ДМЗ «Карпати». Повістка, військкомат, мобілізація, 77 десантно-штурмова бригада, під час виконання бойового завдання під Бахмутом 1 липня 2023-го, підірвавшись на міні, отримав серйозні поранення і втратив ногу. Лікування. Реабілітація. Протезування. Вдома – бабуся, батьки, два молодші брати. Вся родина, друзі, односельці, побратими, лікарі – вони стали тією опорою і мотивацією, завдяки якій перед нами зараз – усміхнений, спокійний, з планами на майбутнє і без тіні розпачу юнак.
Хоча було все – і біль, і розпач, і втрати.
Ігор спокійно, у хронологічному порядку розповідає про свій бойовий досвід.
«Після першої повістки одразу подався у військкомат, де мені надали ще два місяці відпустки, оскільки нещодавно мав зламану ногу. І вже на провідну неділю, 23 квітня (2023-го – авт.) пішов служити. 24 дні підготовки в Житомирі, звідки забрали у 77-му десантно-штурмову бригаду, яка дислокується у Кривому Розі. Приїхали в Донецьк, де ще два дні показували, що вміємо, і відправили нас на Бахмут. Там тримали оборону і мали завдання –
виявляти цілі і направляти артилерію. На 10 днів вийшли на «нульовку», тоді 5 днів відпочинку «вдома» (так воїни називають хату, де жили під час ротації), де відіспалися, помилися, від’їлися. Знову 6 днів на передовій – 2-3 дні «вдома». Остання така ротація «вдома» тривала трохи більше доби».
Останній бойовий вихід біля Часового Яру 1 липня Ігор пам’ятає детально: 8 чоловік зайшли штурмувати посадку. Йшли три групи ворога (8 москалів, знов 8 і остання група 15 осіб) – і всі три відбили: Ігор на кулеметі, РПГ (ручний протитанковий гранатомет) і підствольнику, збоку побратим на 5 автоматах, ще далі – воїни мали по кілька видів зброї. Потім виносили сержанта, був паралізований (до речі, на жаль, не знаю, як надалі склалася його доля – додав Ігор). Вернулися за тілом полеглого побратима. Коли вже виносили, Ігор наступив на протипіхотну міну. Поранило і його, і побратимів.
Чи розпитувати далі? – майнуло в підсвідомості, бо ж спогади пекучі. Проте юнак спокійно продовжував.
«Одразу побачив – ногу відірвало. Побратим наклав турнікет, затягнув в окоп і побіг далі – відбиватися від ворога. Обезболюючих не було, бо і свою аптечку, і побратими ліки використали на сержанта. Спочатку біль був нестерпний, потім стихло: турнікет зробив свою справу, нога затерпла, не було зовсім ніяких відчуттів. При максимальному часі 2,5 години (саме стільки можна тримати турнікет) пробув з ним 25,5 годин. Але вибір був невеликий: або зняти турнікет і вмерти від втрати крові, або залишитися без ноги, але жити. 20 годин сам лежав в окопі. Побачив дрон – не знав, наш чи ворожий, але вибору знов таки особливо не було (бо ж утекти не зміг би), тож показав на синю пов’язку, мовляв, свій.. І до години часу прийшли хлопці. Сім чоловік витягували з окопу. З них четверо побігли вперед, бо там прострілювалася вся територія. Один йшов попереду, в нього ворог влучив з АГС, станковий автоматичний гранатомет (наскільки я знаю, його врятували), а інший потягнув мене в окоп. 10 кілометрів так і тягнули. До речі, я знайшов усіх своїх рятівників: один з моєї «хати», де ми проживали разом, Володя з Миколаєва обласного, зараз на лікуванні, другийЮра з Тернополя, також без ноги, за місяць десь підірвався, третього просто впізнав на відео у побратима.
У Часів Яр на стабпункт потрапив через 25,5 год після накладання турнікету. Звідти направили в Дружківку, тоді – в лікарня Мечникова в Дніпрі. Пам’ятаю все як в тумані, бо вже кололи обезболюючими, щоб зняти біль. Друга нога також була посічена осколками і коліно рятували, щоб міг вільно рухати. За 19 днів у Дніпрі мав до 10 операцій. Ще дві – в лікарні у Львові. У госпіталі в Дніпрі постійно навідував отець Василь Колодій, земляк, який служить в Дніпрі. Приїхала і мама».
Ставила все нові запитання, на які військовослужбовець терпляче відповідав.
- Чи не замало 24 дні для військової підготовки до бойових дій?
- Ні. Можна навчитися і за тиждень, якщо людина хоче..
- Під час лікування чи були вимоги дати гроші чи придбати медикаменти?
- Ні. Нічого не вимагали, все давали. Взагалі добре ставилися, до мене принаймні всюди.
- Хто повідомив рідних про поранення?
- Я сам сказав мамі. Сказав кілька слів і знову провалився у сон під дією морфію. Добре, що згадав номер, бо втратив свій телефон, а побратим, який також був на лікуванні, приніс новий телефон і карточку…
- Чи не пошкодував, що пішов воювати?
- Ні, ніколи ні разу не пошкодував. Адже хотів ще й раніше йти добровольцем.
- Яке військове псевдо?
- Борода… (говорить, посміхаючись у незмінну бороду, Ігор).
- Як люди реагують на протез?
- Не знаю, не звертаю уваги. Я концентруюся на ходьбі, аби не впасти, аби правильно поставити протез.. Так, були випадки, коли діти голосно так казали: о дивіться, у нього нога не така… Просто дітям треба пояснювати, що тепер таких багато буде…
- Чи працювали з вами психологи?
- Я психологів не потребував. Зі мною все нормально. Головне, змиритися, прийняти, що отак вже є, ти без ноги і йти вперед.
- І коли вдалося прийняти це усвідомлення?
- Ще як лежав у лікарні в Дніпрі.
- Хто допоміг прийняти це?
- Хлопці. Такі ж поранені, без кінцівок, з якими лікувався.
Про цих побратимів Ігор розповідає багато: «Після лікарень 9 серпня потрапив у Трускавець на реабілітацію. Там хлопці і підняли на ногу, вчили ходити на милицях. Максим, дядь Міша із Запоріжжя, Василь з Івано-Франківська – подружилися, досі спілкуємося, вони допомогли пережити стрес, і дали жаги до життя. З хлопцями ми і в гори їздили, навіть гриби ходили збирати, ще тоді на милицях. Спочатку пропонували поїхати на протезування до Америки, але зупинило одне – перший раз тебе везуть безкоштовно, а наступні – за свій кошт. А їздити доводиться часто: нога деформується, треба культотримач підлаштовувати чи й міняти згодом. Тож порадили Superhumans Center – спеціалізована ортопедична клініка для лікування та реабілітації постраждалих від війни, які залежать від протезування внаслідок ампутації – у Винниках біля Львова, там добре роблять протези, там добре навчають. 26 жовтня я до них потрапив, а вже 1 лютого вийшов від них з протезом. Спочатку було важко, не раз падав, і з протезом вже, але піднявся і пішов далі (ну штанину пошкодив, сміється Ігор). Але поступово став на бігову доріжку і зараз можу до 6 км пройти за годину на біговій доріжці. Взагалі багато займаємося на тренажерах. Майже весь час проводжу у госпіталях та лікарнях, лише на вихідних вдома. Дякую односельцям – отцю Андрію Колібеку, однокласнику Віталію Легкодуху, другу Остапу Шалат, які возили мене до місця лікування».
Про війну військовослужбовець (бо ж і дотепер числиться в частині) розповідав також виважено. Так, вона інакша, аніж уявляв собі спочатку. Хоч готувався, дивився відео, слухав розповіді досвідченіших побратимів. Так, це не як в кіно. Але «про наших хлопців ще будуть знімати фільми і наші хлопці навчатимуть і всю Європу, і Америку, як воювати, – впевнено стверджував Ігор. – Я бачив багатьох воїнів, мужніх, мотивованих. От Руслан, з яким був у лікарні, я від його хати 20 км воював, він з сином на фронті. Батьки під окупацією. Дуже багато вояків зі сходу, з окупованих територій. І вони воюють не просто за рідний дім чи, якщо і дому вже немає, за свою землю, через помсту, вони воюють за Україну».
Ідеш на війну і усвідомлюєш: є 4 виходи – повернутися живим, загинути, потрапити в полон, чи бути раненим, покаліченим. От мені випав такий жереб», – посміхається юнак.
- Невже не було страху? – цікавлюся.
- Чому ж? Був. Особливо сильний страх підступав, коли сідали в машину, оті півгодинки-годинка, коли з «хати» їхали на «нульовку». Сідали хлопці – і тиша, бо за той час стільки думок находило: от чи повернуся? Дівчини нема, сім’ї нема, дітей нема, чи продовжу рід свій? І так кожен свої важкі думи перекочував подумки. А вже як вийшов з авто, то включався механізм самозбереження, як виконати завдання, як захистити себе і побратима. Мусиш миттєво скореговувати подальші дії – і страх як рукою знімало.
- А зараз? Коли стільки негативу інформаційного…
- Натрій бойовий завжди, у тих, хто воює. Паніка переважно у тих людей, в кого ніхто з родини не воює, хто не знає і розносить плітки. Якби так панікували усі солдати, то ми би вже давно були б під окупацією.
- І традиційно завершальне питання – які плани на майбутнє?
- Треба скінчити війну! А тоді жити! Думаю, це в більшості в пріоритеті. Хочу навчитися ходити, без милиць, впевнено, бо є хлопці, які бігають, які по сходах легко піднімаються, що не завжди і зрозумієш, що там протез. Але все з часом. Якби була така можливість, то би і вернувся в частину: я ж на машині можу їздити, продукти підвозити, чи на кухні їсти хлопцям допомагати готовити. Поки я не знаю, що тут робити. Або роботу шукати – і донатити на армію. Це багато чого дає!
Так, найголовніше – завершити війну. Перемогою. А далі будемо жити! Бо маємо з ким і маємо для кого. Дякую, Ігоре, за заряд оптимізму та мотивацію до життя.
Віра ВЛАСЮК
