15 червня Берездівецька багаточисельна громада, жителі села Гранки-Кути, міста Нового Роздолу зустрічали біля храму Животворного Чесного Хреста у Берездівцях кортеж зі Львова з тілом покійної Емілії ПРОКОПОВИЧ-СТРУК, яка 13 червня на 102-му році життя відійшла у засвіти. Богослужіння за упокій відслужив настоятель храму о. Богдан в супроводі церковного хору.
Покійна Емілія була дружиною отця Любомира-Льонгіна Прокоповича, який протягом 1956-1976 рр. (до смерті) був парохом церкви Животворного Чесного Хреста в Берездівцях.
На той час радянського тоталітарного правління це була єдина діюча церква, до якої горнулись з духовними потребами віруючі усієї околиці з сіл Підгірці, Гранки-Кути, Малехова та Нового Роздолу.
Життя родини Прокоповичів – отця Любомира і його дружини Емілії – вартує більш ретельного опису.
Отець Любомир прийняв священичий сан (рукопокладення) 3 січня 1943 року у Львові та отримав від Митрополичого Ординаріату грамоту призначення на парафію села Грусятичі Стрілищанського деканату.
1 лютого 1950 р. о. Любомир Прокопович був арештований органами МГБ та засуджений на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у таборах Джезказгану.
Після смерті Сталіна і перегляду справ політично засуджених та заключення медичної комісії спецлагу, яка визнала його як цілковитого інваліда по невиліковній хворобі серця, о. Любомир був звільнений достроково у листопаді 1955 р. Повернувся на батьківщину до дружини і дітей. Проживав із сім’єю на квартирі у Ходорові. На початку 1956 р. у березні о. Любомир повернувся до духовної праці. Завдяки ходорівському декану Трачу отримав направлення парохом в Берездівці, куди й переїхав із сім’єю. Очоливши тут парафію, о. Любомир швидко здобув авторитет і прихильність прихожан як духовний наставник та дбайливий господар, об’єднавши відданих церкві і Богу небайдужих парафіян Берездовець, Гранки-Кутів, Нового Роздолу, більшість з яких перенесли тягар радянської дійсності, зазнали переслідувань та гонінь, пройшли тюрми та табори, до глибини пізнали сатанинську систему зла та прагнули душею віддячитись Богу, всесторонньо допомагаючи о.Любомиру, церковному комітету по відновленню храму як матеріально, так і власною працею. З перших місяців приходу на парафію о. Любомир взявся за відновлення та реставрацію храму – заміна \ пошкоджених дерев’яних конструкцій куполів та бляшаного покриття, заміна вікон, встановлення дерев’яної тимчасової огорожі навколо храму, яка з часом була замінена на металеву (і стоїть до сьогодні), розпис храму, виготовлення та встановлення першого і другого ярусу Іконостасу, закупка сусального золота для позолоти ікон та образів.
Ще сьогодні мешканка Берездовець Марія Колодій згадує: 12 серпня 1956 р. відбулося моє вінчання, шлюбний обряд відбувся у церкві, хоча і розпочались ремонтні роботи: пригадую, приміщення храму було обставлене риштуванням.
Спогадами поділився і 89-річний житель с. Гранки-Кути Петро Прокопів, який півстоліття був учасником церковного хору: “У 1955 р. я повернувся з армії, а в 1956-му брав участь у ремонті храму зі своїм другом Іваном Дащаком – допомагали замінювати дерев’яні конструкції куполів та дерев’яні вікна на куполах на литі металеві”.
Одна з важливих справ, яку започаткував о. Любомир Прокопович, – відновлення церковного хору (отець у цій справі фахівець, адже у 1941-42 роках керував церковним хором у греко-католицькій церкві у Кракові).
Ось як про ту подію згадували за життя довголітні учасники хору – сім’я Андрія та Марії Іваницьких: “У 1956 р. в нашій сім’ї народилася донечка. Хрещення проводив о. Любомир. Прибули хресні батьки, близькі та родина Горбіль і Іваницьких, односельці із Брилинець, сім’ї Івана Мосцішка, Василя Іваницького, Василя Ольшанського, Івана Квятковського, Василя Герби, сусіди. Хрещення і водночас освячення будинку було відзначено невеликою забавою, на яку запросили о. Любомира. Почаркувавшись за здоров’я новонародженої та батьків, гості заспівали українську народну пісню, яка часто звучала у наших рідних Брилинцях. Отець Любомир уважно слухав, іноді підтягуючи своїм могутнім баритоном, а по завершенні пісні звернувся до нас з такими словами: “Шановні парафіяни, я почув такий чудовий спів, гармонію голосів, а в нашому храмі не чути церковного співу. Тому прошу, закликаю усіх присутніх у визначений день, який оголошу в неділю після Богослужіння, прийти на першу репетицію нашого майбутнього церковного хору, щоб в найближчий час у неділю і святкові дні у нашій церковці лунав молитовний спів во славу Господню“. З того часу відбулось відновлення (друге народження) церковного хору, до якого повернулись і частина учасників, які співали при пароху о. Миколі Гапію. Та невблаганний час забирав життя, змінювались керівники хору (згодом хор очолив запрошений о. Любомиром родич зі Львова, потім керував хором Іван Мосцішко, Василь Ольшанський, Іван Грохола). На сьогодні з тих, хто відновив хор за отця Прокоповича, залишилися одиниці, але на заміну прийшли їх діти, онуки, небайдужі парафіяни, які і до нині молитовним співом зачаровують парафіян. Натомість правляча радянська влада, її силові структури від місцевого до обласного керівництва бачили отця Любомира не як тільки духовну особу, доброго організатора, господарника та авторитетного серед прихожан священника, але і небезпечно ворожу людину для своєї системи, пам’ятаючи його минуле активного українського націоналіста ще з 30-х років. Тому робили різні перешкоди у його добрих починаннях на парафії, вели постійний контроль за всіма роботами у храмі, вимагали звітності у надходженні грошових коштів на ці роботи. За допомогою місцевих колаборантів, прислужників влади збирали інформацію про кожне сказане ним слово під час проповідей, використовували районну пресу, у якій писаки у своїх публікаціях дискредитували, очорняли о. Прокоповича як особистість і як духовну особу, згадуючи його минуле, зв’язок з націоналістами. Усі 20 років служіння Богу та вірним Берездівецької парафії о. Любомир фізично та морально боровся з існуючою радянською владою, захищаючи духовні права своїх парафіян. Отець Любомир надіявся на милість Бога, підтримку однодумців та своїх парафіян. Парафіяни завжди підтримували отця, особливо голова церковного комітету Петро Ратич та члени комітету – Кіндрат Микола, Венчак Михайло, Прокопів Іван, Годований Михайло, Мартинів Петро, Бойко Андрій, Процишин Володимиро, Хоманчук Микола, Гут Михайло, Прокопів Андрій, Верес Григорій, Мартинів Михайло, Гарапцьо Григорій, Горін Йосип, Горін Роман, Новак Михайло, Прокоп’як Іван, Кравець Дмитро, Ольшанський Василь, Василишини Євстахій, Михайло і Степан, Квятковська Ольга, Штігер Роман. Отець Любомир добре розумів, наскільки важливо у цей важкий час парафіянам мати можливість спілкуватися з Богом, і робив усе можливе, щоб Боже слово лунало серед його пастви. Переслідування та гоніння влади, часті виклики до районного та обласного керівництва не зламали волі “непокірного” священника, але й безслідно не проходили, підриваючи його здоров’я, що і стало причиною передчасної смерті: із земного життя отець відійшов раптово 27 червня 1976 року, проживши 68 років. (Більш досконало та глибоко описано життєпис о. Любомира-Льонгіна Прокоповича у публікації “Подвійний чин: з Богом і Україною” у книзі Зеновія Горіна “Зродились ми великої години…”).
Минуло 47 років, але вагомі заслуги о. Любомира Прокоповича перед церквою, народом України добре пам’ятають парафіяни сіл Берездівці, Гранки-Кути, Нового Роздолу, які дружньо прийшли, щоб віддати останню шану його дружині, їмості Емілії, яка все життя була його опорою, порадницею та помічницею у духовному житті.
Емілія народилася 1921 р. та зростала у мальовничому куточку львівського краю – Сколівські Бескиди, с. Гребенів, що розкинулося між горами попри річку Опір за 8 км від Сколе у сім’ї Йосипа та Анни Струк. Село Гребенів на той час було курортним місцем літнього відпочинку більшості львівської інтелігенції. Карпатські неймовірні краєвиди з гористим лісовим ландшафтом, дичиною, ягодами, грибами, цілющими оздоровчими джерелами, поляни, заквітчані диким запашним різноцвіттям, в поєднанні з ранковим та вечірнім пташиним різноголоссям (тут можна було побачити в усій красі та величі і царя лісу – благородного оленя), манили в свої обійми багатьох творчих і заможних людей. У бажанні поєднатися з природою вони з сім’ями приїжджали у Гребенів, щоб звільнитися від міської суєти і світських турбот, відпочити душевно і тілесно, набратися нових сил від енергетики гір, чистого повітря, джерельної кришталевої лікувальної води. Багато відомих і знатних людей купували в Гребенові земельні ділянки, на яких будували свої відпочинкові вілли.
Якщо торкнутися історичного минулого Гребенова, то воно має глибоке коріння – і переносить нас в ХІ-ХІІ ст, часи Київської Руси, коли через територію сучасного Гребенова проходив шлях на Угорщину. Ще одним свідком древнього минулого височить курган-могила на правому березі річки Опір, у якому спочивають тлінні останки князя Святослава Володимировича, який загинув у 1015 році в долині ріки у битві, рятуючись від брата Святополка-окаянного. Достовірність даного факту підтверджена археологічними розкопками, які проводилися у 1967 році під керівництвом відомого професора-археолога Львівського університету Олексія Ратича, нашого земляка – уродженця Берездовець.
Зліва направо – Микола-Богдан, Світлана-Дарія, Йосип-Юрій. Між батьками – Любомира-Марта. Берездівці, 1960-ті роки
Крім дерев’яної церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці, побудованої на місці згорілої у 1923 р., у Гребенові була вілла-резиденція митрополита Андрея Шептицького, збудована у 1929 р, де Його Святість проводив духовні навчання та лекції. До Гребенова приїжджали на свої вілли культурні діячі – композитор Кос-Анатольський, родина відомої оперної співачки Марії Крушельницької. Як згадує п. Емілія, в селі діяла читальня «Просвіта», та свого помешкання місцеві просвітяни не мали. Тому під час репетицій театралізованих вистав та святкувань, приурочених духовним та національним святам з історії українського народу та його видатним діячам – до свята Миколая-чудотворця, пам’яті Т. Шевченка та інших – винаймали приміщення у єврейських родин, яких у Гребенові проживало п’ятеро. У більшості випадків це відбувалося у сім’ї Вольоця, який мав власний магазин з різним промисловим та продовольчим товаром. У літній період у Гребенові та його околицях діяло багато таборів, проходили вишкіли.
Коріння роду матері Емілії – Анни Сеньків – з діда-прадіда походив з Гребенова. Батько – Йосип Струк – народився у селі Білі Ослави на Станіславівщині, зростав сиротою та доля закинула його до Гребенова, де працював у пана Гредля (як раніше відзначено, у 20-30-х роках Гребенів, з лісовими угіддями та землями належав п. Гредлю і братам Шматерам – Богдану й Роману – та церкві). Сумлінність і працьовитість Йосипа, його господарчий підхід до збереження лісових угідь та раціонального його використання, примноження фауни, безкомпромісна боротьба за збереження поголів’я дичини привернули увагу пана Гредля до його підлеглого Йосипа, якому він і запропонував стати господарем панських лісових угідь – лісничим. Із своїми обов’язками Йосип уміло справлявся, п. Гредель був задоволений його працею, з повагою ставився до нього, прислухаючись до його порад та пропозицій. З часом Йосип вирішив створити сім’ю. Давно йому приглянулась скромна, життєрадісна красуня Анна із шанованої родини Сеньків, яка відповіла на його почуття взаємністю – і в скорому часі з благословення батьків вони обвінчалися. Жили щасливо, збудували добротний будинок на окраїні села на так званих землях Зелем’янка (сьогодні там знаходиться відпочинковий комплекс «Три брати»). Йосип завів пасіку. Це було одне з улюблених його занять. Він не мав освіти, з дитинства прокладав собі дорогу самотужки, але був людиною надзвичайно прогресивною, виписував журнал про бджільництво, був членом товариства бджолярів, листувався з відомим на той час бджолярем-винахідником Петром Прокоповичем із Чернігова, який винайшов розбірні рамкові вулики.
У 30-х роках сім’я Струка частину свого будинку (другий поверх) здавала на літній відпочинковий період в користування заможній львівській сім’ї Лінтнер, які у Львові мали свій ресторан. Це давало додаткові надходження у сімейний бюджет, бо з роками сім’я зростала – Бог послав четверо діточок. Батьки дбали, щоб їх достойно виховати, дати освіту. Емілія, 1921 р.н., була найстаршою, далі йшли Ярослав, Ольга та Мирослав. У 1928 р. Емілія пішла навчатись у Гребенові у сільську трикласну школу, директором якої був інвалід без правої руки. Батько бачив своїх дітей освіченими, тому після успішного закінчення початкової школи Емілія продовжує навчатися у Сколе. До Сколе було 12 кілометрів, тому батько віднайшов помешкання в Сколе у знайомої жінки, в якої Емілія квартирувала чотири роки. Хоча частенько доводилося долати тих 12 км бездоріжжя, згадувала п. Емілія, особливо важко було в осінньо-весняний період, коли взуття промокало наскрізь. До нині в пам’яті залишився прикрий випадок: це було взимку у Сколе, у середу, коли традиційно був базарний день. Один із господарів-бойків після базару їхав до Гребенова, сани були зимові, низької посадки, запряжені норовистими кіньми. «Я собі присіла скраєчку саней, – розповідає п. Емілія, – та господар непривітно зігнав мене, довелось пішки йти снігами».
У 1935 році Емілія успішно здала іспит, отримавши атестат про середню освіту. Та на цьому не зупиняється. Батьки оплачують їй навчання і вона поступає у торговельну школу в Стрий, де навчається у 1937-39-х роках. На час навчання Емілія так і проживає на квартирі у Сколе, щоденно доїжджаючи до Стрия. З нею квартирують і брат Ярослав та сестра Ольга, які навчалися у школі в Сколе.
У торговельній школі Емілія вивчає бухгалтерську справу, економіку, стенографію, додатково машинопис. Ці науки дуже знадобилися Емілії на роботі, коли вона перебувала в еміграції в Кракові та інших місцях після 1939 року. Під час літніх канікул Емілія за сприянням отця Смочила, пароха Гребенова, працевлаштувалась продавцем «Маслосоюзу», а у 1938 р. у центрі Гребенова батько винайняв приміщення, де відкрив магазин продовольчих товарів під вивіскою «Власник Емілія Струк». Сестра дружини Шматери була власницею цукеркової фірми «Фортуна нова» у Львові, тож постачала Емілії в магазин цукерки.
Та настав вересень 1939 року, в західну Україну прийшли так звані «визволителі». Отець Смочило порадив сім’ї Струків виїхати за кордон. Батько найшов роботу в Австрії. Емілія зупинилася в Кракові, де проживала її коліжанка.
Навесні 1941 року у Кракові у церкві на недільному Богослужінні Емілії вперше зустрілася з Любомиром Прокоповичем, який емігрував до Польщі після закінчення Львівської Богословської академії. Любомира вразила зовнішня схожість Емілії з його сестрою марією. Спільне вивчення партії одного з церковних творів, чергова зустріч у «Просвіті», де при церкві збиралась українська діаспора, цікаве спілкування, спільні прогулянки старовинним Краковом і захоплення красою історичних памֹ’яток, походи в кінотеатр все більше зближували молодих людей. Це був один із найщасливіших періодів у їх житті.
12 вересня 1942 року Любомир Прокопович та Емілія Струк створили сім’ю. Обряд вінчання здійснили у греко-католицькому храмі в Кракові. З 5 січня 1943 р. до кінця серпня 1944 р. о. Прокопович прослужив сотрудником в Грусятичах, згодом перейшов парохом у с. Ліщин. Дім о. Прокоповича в Ліщині з вересня 1944 до кінця 1949 р. став надійним місцем, де отримували різносторонню підтримку багато провідників ОУН та воїни збройного підпілля. У січні-лютому 1950 р. було арештовано 6 священників, серед яких і о. Любомир із звинуваченням у зв’язках і співпраці та допомозі збройному підпіллю ОУН-УПА. Вночі 1 лютого 1950 р. оперативна група МДБ почала грюкати у вхідні двері парафіяльного будинку, де мешкав о. Любомир з дружиною (вагітною на той час) і трьома дітьми. Обшук тривав цілу ніч. Ось як згадує п. Емілія: «В о. Любомира було відчуття, що він скоро повернеться до сім’ї, дітей, своїх парафіян, тому був спокійний, а може, зважав на мене вагітну, оберігаючи від переживань». Проте отцю після ряду допитів присудили 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Зі спогадів дружини: «Після арешту отця я залишилася з трьома діточками на руках, ще й вагітна четвертим дитям. Було страшно за чоловіка, за дітей, а ще забирали на допити в Нові Стрілища, потім у Дрогобич, все розпитували про зв’язок отця з партизанами. Я твердила, що нічого не знаю. Коли повернулась до дітей, то проживати не було де, бо влада дала вказівку покинути будинок при церкві, заборонила садити город, випасати корову на пасовиську. Як було жити далі? Тільки молитва до Бога кріпила мене. Разом з дітьми я перебралася на проживання до Ковальської Пелагії, яка нам допомагала, та незабаром згинула її корова, діти сидять голодні, а її арештували. Але світ не без добрих людей – житель Орішковець Максимів Степан привіз нам 2 мішки картоплі. На превеликий жаль, і тут не обійшлося без «доброзичливців»: його викликали на допит. Щоби якось прогодувати дітей, я записалася у колгосп, хоч і не з радістю прийняли – родичка «ворога народу». На початку 1955 року, за порадою ходорівського декана о. Трача, я разом з дітьми переїхала на проживання у Ходорів, де влаштувалася працювати на цукровий завод. За квартирне помешкання оплачував о. Трач».
Карагандинський обласний суд у грудні 1954 р. виніс постанову про дострокове звільнення ув’язненого Любомира Прокоповича, якого визнали хворим, але табірне керівництво не поспішало виконувати судову ухвалу, і тільки після звернення-прохання до верховної ради урср дружини Емілії Прокопович справа зрушилася з місця.
26 листопада 1955 р. о. Любомир повернувся на батьківщину. «Ми почали разом проживати в Ходорові, – згадує п. Емілія. – Звістка про повернення на парафію в Ліщин мене дуже засмутила, я не хотіла повертатися до тих болючих спогадів. Той період приніс стільки страждань в нашу сім’ю, навіть не вірилося, що змогла винести на своїх плечах той тягар. Не дивлячись на це, отець повернувся на свою парафію і служив до кінця 1955 р. На початку 1956 р. Прокоповича направили настоятелем Божого храму в Берездівці, куди ми переїхали всією сім’єю».
Емілія і отець Любомир виростили чотирьох дітей – Світлана-Дарія (4 березня 1943 р. – 30 травня 2018 р.), Микола-Богдан – народився 31 липня 1944 року, Йосиф-Юрій (24 серпня 1945 – 21 березня 2017), Любомира-Марія – народилася 17 вересня 1950 року.
Понад 20 років сім’я Прокоповича прожила у Берездівцях, і до кінця життя п. Емілія, яку діти забрали до Львова, вважала його рідним домом.
Зеновій ГОРІН, дослідник, письменник
