Цей допис, надрукований у фейсбук – спільноті, належить журналістці Галині Плачинді Galya Plachynda, інтелектуалці, донечці знаменитого українського письменника Сергія Плачинди (1928 – 2013 рр.).
Публікація викликала широкий резонанс, отож радимо прочитати актуальний текст.
Я сьогодні назвала сукою незнайому жінку, багато старшу за себе. Я вимовила це слово, дивлячись їй у очі.
На Житньому ринку ми разом стояли в черзі в молочному ряду. Черга просувалася повільно, всі хотіли скуштувати того творогу перш ніж купити, зрештою, виникла якась млява перепалка, і дамочка, яка стояла попереду мене і яка реально задовбала всіх своєю «дегустацією», на моє зауваження кинула через плече: «И откуда вас здесь столько набралось…», маючи на увазі мою українську.
Я зависла…
Давненько я не чула подібних пасажів. Сиріч, із часів моєї юності…
Спершу я дуже багато чого хотіла їй сказати.
…Я хотіла сказати, що саме ось такі імперські наративи десятиліттями принижували україномовних, заганяючи їх у комплекси, примушуючи соромитися і відрікатися рідної мови, як неповносправного родича.
Хотіла сказати, що з дитинства пам’ятаю співчутливо-глузливі погляди таких «кієвлян», які дивилися на мене, – -дитину, яка пішла до школи, не уміючи говорити російською, як на Мауглі.
Хотіла сказати, що в університеті почула на свою адресу «когутиха» у 38-му, «студентському», автобусі, який курсував від червоного корпусу шеви до Виставки. І це стало одним із найбільших психологічних потрясінь моєї юності.
Хотіла сказати, що знала безліч львів’ян, які заради кар’єри тут, у столиці, легко переходили на російську.
Хотіла сказати, що парторг мого рідного факультету журналістики Галина Михайлівна дзвонила моєму батькові і казала: «Сергію Петровичу, вплиньте на доньку, її заклики до надання українській мові статусу другої державної до добра не доведуть» (про цей телефонний дзвінок я дізналася багато-багато років потому. Бо тато знав, що будь-які «батьківські настанови» у моєму випадку не працюють).
Хотіла сказати, врешті, що я не «понаєхала», я теж – киянка, народжена у цьому місті, яке безкінечно люблю і яке, попри десятиліття жорстокої русифікації, лишається ментально українським.
Хотіла сказати, що ніколи не голосувала і не проголосую за тих політиків, які, – будучи україномовними в публічному просторі, – у себе дома говорять російською. Тому що знаю безліч прикладів, коли рафіновані русофіли у минулому, переходили у побуті на перфекту українську.
Хотіла сказати, що сьогодні російська мова – один із видів зброї, якою росія нас знищує.
Я хотіла багато чого сказати цій жінці.
Але сказала, дивлячись їй у очі, лише «Ах ти ж сука…» Якби ми були один-на один, я – клянусь, – ще й взяла б її кріпко за барки і добряче струсонула…
Бачить Бог, я зажди намагалася бути толератною. Мене бісили люди на кшталт Фаріон. Але зараз я готова ібашити усіх, хто хоч писне про «откуда взялісь».
Я втомилась бути толерантною. Я втомилась доводити російськомовним, що україномовні – теж культурні, освічені та виховані люди, здатні вести інтелектуальні дискурси, і які – ви тільки уявіть!, – могли народитися у Києві.
І знаєте, ця жінка мені нічого не сказала у відповідь. Думаю, мої бажання виразно читалися на моєму обличчі. Вона, забравши свій творог, мовчки відгребла від прилавка…
..Лише жіночка, яка стояла у черзі просто за мною, чомусь похапцем відскочила аж до овочевого ряду…
І правильно зробила, гадаю 
Галина ПЛАЧИНДА, журналістка
