Про це йдеться у дописі від Oksana Makarenko, надрукованому у повідомленні Всеукраїнський військово- просвітницький проект Ротація у Facebook:
– Ми до останнього не вірили в обмін. Бо вони нас так дурять, так знущаються… Возили і на розстріли, і на обміни… А потім вертають і сміються з нас. І коли зайшов військовий в бусік і сказав – Ви вдома, хлопці, Слава Україні! – я просто почав дихати, а то сидів і не дихав, мам, правда. І коли бачили людей вздовж дороги, що нас зустрічали, з прапорами, з квітами, з плакатами, то як в кіно було, як не з нами. І потім, як доїхали вже, перша цигарка, обійми, телефон дали, я твій номер забув, мам, уявляєш, ти ж не сердишся, бо хіба ж можна забути твій телефон, я його всі два роки подумки повторював. Ну як в дитинстві ти мене вчила – мене звати…., я живу…, телефон мами…. Хлопці плакали, а я ні. А вже в лікарні нам одяг дали і повели в столовку. А там їжа, мам. Там на столі кожному по три миски різного. Я не знаю, я за місяць в полоні стільки не їв. І запах супа. В мене аж голова закрутилася. Миска така глибока, супа аж до країв. Я ложкою так обережно брав, щоб нічого не пролилося, а руки так трусилися, мама, я ж хотів, щоб я гарно їв, а хотілося схопити миску і просто так випити все. І руки ж трусяться. А їсти, як мені їсти хотілося, ти не уявляєш. А я ж так обережно, щоб же гарно… Там жіночка ходила, підсипала нам все, доливала, підійшла до мене, обняла, голову гладить, як бабуся колись, поцілувала в скроню – їж, каже, дитинко, я ще принесу. І отут я заплакав. Я їв і плакав, очі боявся підняти, бо соромно. А потім глянув, а ми майже всі такі – їмо і плачемо. А суп, мам, я смачнішого в житті не їв. Ти ж не ображаєшся, мам?
Допис від Oksana Makarenko .
