16.5 C
Lviv
28.02.2024
Новороздільська ОТГ

Із 65-річчям, Перша школо, моя шановна ровеснице!

Наприкінці минулого тижня випадково дізнався, що колектив  НВК ім. Володимира Труша відзначив ювілей – 65 –річчя від дня  заснування. Звістка вмить  викликала приємні емоції, які декілька днів вигравали у пам’яті яскравими, немов у калейдоскопі,  барвами розхристаних  спогадів про мою рідну ровесницю, Першу школу. А напередодні виходу  «Вісника Розділля» вони якось  упорядкувалися у декілька абзаців тексту про те, що найбільше закарбувалося у пам’яті про роки навчання у СШ №1, яку закінчив у 1973 році.

У Новому Роздолі вона таки була ( і буде!) першою і на цьому категорично любив наголошувати на всіх рівнях наш директор Василь Петрович Базик аж до виходу на заслужений відпочинок.  Можливо, ця деталь  додавала керівництву школи і вчителям своєрідного пафосу і стимулу , а відтак  наче зобов’язувала «тримати марку», себто намагатися  за показниками бути бодай  на крок попереду інших шкіл, котрі невідворотно з року в рік відкривалися у місті  по мірі збільшення населення та підростаючого покоління «будівників комунізму».

Так, чого гріха таїти, до середини 80-х років, коли грянула Горбачовська Перебудова,  школа, окрім навчання предметам, заохочення учнів  до глибоких знань,  справно виконувала своє ідеологічне призначення – втовкмачувати у наші мізки комуністично – атеїстичні цінності радянського ладу, «найсправедливішого ладу у світі».

Проте, як можу судити з власного класу, ця «наука» не надто прищеплювалася у свідомості учнів, незважаючи, що  нас добровільно – примусово заганяли у «жовтенята», «піонери»  та «комсомольці», а у дні релігійних свят відбувалися  добровільно – примусові рейди вчителів  у напрямі ближніх сільських церков , аби «брати на замітку» несвідомих школярів, яких «кляті священики» хочуть одурманити «опіумом для народу».

Особливо старалися «перекувати» учнівську свідомість на «рейки» вивчення історії в інтерпретації ідеологів КПРС наші вчительки історії – світлої пам’яті Віра Семенівна Мінів  та Віра Іванівна Наказненко, – але, як виявилося років через 15-ть після випуску нашого класу, такими їх виховала історична епоха та «вузи», у яких вони навчалися. І вони, справді, не знали реального стану речей у Країні Рад і, схоже, не слухали ворожих радіо голосів «Голос Америки», «Вільна Європа», не читали заборонених «червоною» владою літератури та історичних праць, бо за це можна було і роботи позбутися, і навіть «загриміти» у «місця не надто віддалені»… 

 Першою наприкінці 80-х прозріла Віра Семенівна: у той період вона  постійно читала журнал «Огоньок» (редагований відомим українським поетом і публіцистом Віталієм Коротичем), у якому  в кожному номері друкувалися матеріали – «бомби», котрі відкривали загалу невідомі «білі плями» кривавої історії комуністичного ладу, послуговуючись конкретними фактами із розсекречуваних архівів. Моя добра вчителька дуже страждала, відчуваючи майже фізичний біль, коли із публікацій в цьому журналі дізнавалася про нові факти злочинів сталінського режиму, а одного разу, зустрівши мене на вулиці, після вітання взяла  за руку і щиро просила пробачення за те, що вчила «брехливої історії». Після цього ми немов очистилися і стали справжніми друзями. Невдовзі Віра Семенівна відійшла у Вічність.

А от Віра Іванівна «вичавлювала»  стереотипи комуністичної ідеології та радянської історії, так би мовити, поетапно – послідовно, в міру  оприлюднення   невідомих сторінок злочинних діянь «червоного» минулого. Останні   залишки нашарувань всеперемагаючого вчення вождів Жовтневого перевороту  «зняв» із світоглядної платформи Віри Іванівни , наче лікар скальпелем, Віктор Ющенко і його команда, які, залучивши істориків та фахівців, до дрібниць документально встановили, що Голодомор був бездушно організований «сталінським проросійським режимом», аби упокорити українців як націю. Відтак майже 10 мільйонів були «невинно убієнні голодом». Цей злочин проти людяності, вчинений російсько – комуністичним імперіалізмом в Україні,   було  визнано на державному та міжнародному рівнях як Геноцид проти української нації.   Саме за президентства Ющенка  Віра Іванівна остаточно звільнилася від попередніх  хибних уявлень «про найгуманніший найдемократичніший  Радянський Союз». Тому що вона у 1932 – 1933-х роках маленькою школяркою одного із сіл Дніпропетровщини на собі, на стражданнях своєї сім’ї  та односельчан відчула подих смерті від голоду. Їй вдалося вижити, а от половина мешканців села та майже третина однокласників маленької Віри померли у жахливих муках. Щоправда, цей злочин комуністичні вожаки впродовж десятків років пояснювали  звичайним «неврожаєм» та … «шкідництвом» куркулів. І сумлінна студентка «вузу»  В. Наказненко, як і тисячі й тисячі майбутніх педагогів ( і не тільки) , увірували у версію кремлівських верховодів. І ось постала гола правда про «творців» штучного Голодомору…

  Відтоді Віра Іванівна була постійним автором «Вісника Розділля»,  інколи «Високого Замку» – її публікації здебільшого були присвячені опису цього нелюдського злочину сталінського – комуністичної кліки.

Дещо завеликий вийшов «ідеологічний зріз» із спогадів про навчання у  першій школі. Тож даруйте, але відчув потребу згадати про це саме заради світлої пам’яті згаданих вчителів історії.

Якщо говорити про інших вчителів, то вони  навчали грунтовно і вимогливо. А вчитель фізики світлої пам’яті Микола Петрович Бурдяк  вчив предмету ще й цікаво та оригінально, тому вважаю його найкращим вчителем школи (до речі, такої ж думки багато учнів  інших років випусків). Зрештою, і  його дружина, вчителька математики Ольга Михайлівна, не надто поступалася Миколі Петровичу вмінням навчати – і це також якось запам’яталося.  Власне, вдячний усім, хто мене навчав у школі.

Думаю, що кожен учень Першої школи, як і я випадково дізнавшись про 65-річчя Альма – матер, насамперед на хвилях пам’яті полинув саме у свій клас – і згадав все, що найбільше з тих благословенних часів запам’яталося. До речі, я теж міг би багато чого ще згадати – і такого, чим гордишся, і такого, від чого й досі стає ніяково, але це, як кажуть, сокровенне, тож не «для преси». Про це ми «тремо» бесіди хіба що із не чисельними однокласниками – друзями, як от, наприклад, із директором СШ №3 Володимиром Івановичем Павлівом (із ювілеєм Першої, друже Влодку!).

А згадуючи крилату фразу Василя Петровича Базика  «Перша – завжди перша. Є і буде першою серед решти шкіл!», відчуваю приємну хвилю гордості, що навчався у СШ №1. А також тішуся, що вже у «новітні часи», зокрема, коли директором   до передчасного відходу у Вічність в червні 2014-го,  був ініціативний  Василь Романович Губаль, то саме перша школа під його орудою першою здійснила новації – спочатку реформувалася у гімназію, а згодом – у навчально – виховний комплекс «Лідер», який натепер називається НВК ім. Володимира Труша. Нагадаю, колишнього учня школи, згодом викладача Львівського Національного університету ім. Івана Франка, офіцера – добровольця Збройних Сил України, який загинув смертю хоробрих 31 жовтня 2015 року.

 Так що колектив Першої і досі «тримає марку» на репутаційній висоті. Хоча як газетяр знаю, що і колективи  інших шкіл мають чимало приводів гордитися своїми досягненнями та відомими випускниками. З чим їх і вітаю!

Але сьогодні головна винуватиця ностальгійних відчуттів і поклоніння, звичайно, моя рідна ровесниця, Перша школа. Із 65-річчям, моя шановна друга Нене!…

Іван БАСАРАБ

Схожі повідомлення

Буревій у Новому Роздолі

admin2

Завдяки Вашому голосу наша громада зможе отримати кошти на відновлення спортивного залу в МБК “Молодість”

admin2

У Новому Роздолі поліцейські затримали 42-річного зловмисника, який надав неправдиве повідомлення про замінування мерії

admin3

У п’ятницю- громадське обговорення майбутнього міського парку

admin2

Голова ЛОДА вручив подяки призерам обласних комплексних спортивних Ігор Львівщини

admin2

Реконструкція початку Алеї Героїв триває

admin2

Залишити коментар