Сьогодні я мала б бути в дорозі
Їхати в гості до сина
З купою подарунків
Де б квіти, сад і хата
Де б мене зустрічали внучата
І його красуня-дружина…
Натомість я їду до сина
Вірніш до його могили
З квітами і… свічками…
З повними сліз очами
Бо третій рік він спочиває в Бозі.
А я?.. Я тримаюсь щосили
Але триматись стає усе важче
Важче і важче…
Хтось сказав що усе минає
І біль втрати теж
Але сам він мабуть того болю не знає
Бо той біль – без меж…
Й хоч не знає сам
Просто так утішає
Таких мам
Як я…
Сім’я…
Тато, мама і я…
Де його сім’я? Де моя сім’я?!..
Його – у небі
Моя – тато і я…
Та втішати не треба –
Війна!..
У всьому винна вона –
Клята війна!
Тисячі, десятки тисяч могил
Десятки тисяч батьків
Їдуть до своїх синів
Як і я
На їх день народження
Туди
Де не садять сади…
Але… з-під гранітних брил
Зовсім скоро проросте весна…
І може скінчиться війна
Розпустяться трави і квіти
Народяться знову діти
І прийде переродження
Землі на ім’я
Україна
В якій схочеться наново жити
Попри те
Що гранітні плити
Зустрічатимуть замість
Сина…
Валентина МАТВІЇВ.18 лютого 2023 року.
Від редакції. Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року у Жидачеві Львівської області. У 2011 році завершив навчання на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював журналістом у львівських та київських ЗМІ, вів блог у виданні «Львівська мануфактура новин». В одному з дописів Тарас описав свій шлях Героя: «Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів, відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії. Бо не міг по-іншому. Як не могли й тисячі інших, що були поруч. Ми покірно прийняли виклики часу і вийшли далеко за межі «зони комфорту». Ми стали нагадувати кочівників, що рвонули з осілих місць у безкраї степи не маючи уявлення, що чекає за горизонтом. Такий стиль життя підходить далеко не для всіх».
Новітній Герой України був активним учасником Революції Гідності у складі ІІІ-ої сотні Самооборони Майдану. У 2015 році Тарас Матвіїв зголосився стати воїном окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», воював у Пісках.
Упродовж 2020 року захисник України проходив службу за контрактом у 24-ій окремій механізованій бригаді імені Короля Данила.
Тарас Матвіїв ціною власного життя врятував від смерті двох побратимів, витягнувши їх із палаючого бліндажу. У цей час інша міна впала на позицію й осколками смертельно поранила Тараса.
Указом Президента України від 13 липня 2020 року молодшому лейтенанту Тарасові Матвіїву присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Звання Героя України присвоєно за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові.
…14 липня 2020 року у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла відбулася церемонія прощання з Героєм України, випускником факультету журналістики Львівського університету, командиром взводу 24-ої окремої механізованої бригади імені Короля Данила Тарасом Матвіївим, який загинув 10 липня 2020 року під Троїцьким, що на Луганщині. Попрощатися з Тарасом прийшли бойові побратими, керівництво міста та області, громадські активісти, львів’яни. Останню шану Героєві віддали представники академічної спільноти Університету – Ректор, студенти, проректори, університетські друзі і викладачі Захисника України.Викладачі пам’ятають колишнього студента добрим і світлим.
Кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри мови засобiв масової інформації факультету журналістики Христина Дацишин ділиться: «Пам’ятаю Тараса в студентські роки. Він був дуже світлою, позитивною людиною. Ніколи не шукав легких шляхів. Все, що писав, було глибоким і водночас щирим. Тоді ще не ввійшло в моду слово «креативний», але Тарас креативив у всьому, навіть до звичайних завдань вмів додати якусь цікавинку. Мені здається, Його всі любили – і викладачі, й однокурсники. Його просто не можна було не любити – навіть коли не усміхався, очі завжди випромінювали радість. Дуже сумно… Ніколи не забуду тих очей…».
(За матеріалами пресцентру Університету)
