Коли людина доживе до глибокої старості, її вже мало що радує, бо вона пройшла величезну життєву путь і різне бачила на цій «довгій ниві»…Але те, що я бачу зараз – важко піддати аналізу. Називають ці успіхи з комп’ютеризації усіх сфер життя, в тому числі різноманітних служб, що надають послуги населенню, «досягненнями».
Може бути, що це і досягнення, та для старих людей (і дуже старих) оця комп’ютеризація – це просто кара, бо ми в ній мало що тямимо. Тепер як: заплатив за компослуги – і видали тобі «ленту» на ціни розмазану, нечітку. Через 3-4 місяці все зблідло, «вигоріло», і коли ти йдеш у місцеву філію чи їдеш аж у Пустомити (аби зְ’ясувати цифру «по газу»), то вже нічого довести не годен – і що боргу в тебе нема, і що ціни є, а кубів використаних у квитанціях не вказано. А суворий начальник таким ще сірим тоном запитує: що це квитки про оплату, що за квитанція, на якій немає даних, скільки ви газу використали? Відповідаю, мовляв, у нашому багатоквартирному будинку всі мешканці такі квитанції отримують. А він: їдьте у Новий Розділ, нехай весь дім збере квитанції, тоді й приїжджайте, а я розберусь…
І нікому не в голові це явне знущання, ніхто з нас (овець) не спитає, а які в нього обов’язки щодо квитанцій, розцяцькованих мережею якихось схем, графіків з тисячними частками чи то копійки, чи то гривні, та рекламою на звороті…
Люди добрі, ці регіональні структури дають нам всім по голові. Це – рай для нечистоплотних виконавців, які ні за що не відповідають. Довести правду неможливо навіть, якщо тратиш гроші, аби поїхати у головний офіс в Пустомити. А ще – один або два контролери на 3—тисячне місто! Приходять, записують і кажуть – передавайте дані по телефону. Я ж бабуня майже сліпа, глуха і не годна сама це зробити. Тож сусідки виручають, дай, Боже, їм здоров’я.
Тож запитаю, може, хто і відповість у газеті: а чому я в скриньку не можу кинути папірець, чи записати, як раніше було?…
Люди прості, старі і хворі, покинуті напризволяще.
І ще попутнє запитаннячко: чому у Львові пенсіонери їдуть громадським транспортом безплатно (хай і по годинах), а з нас у Новому Роздолі водії за проїзд одної – двох зупинок по місту «деруть» десятку, а не платиш, то можуть і випровадити із салону «маршрутки».
Хто ці питання хоча б раз порушив: чи то в газеті, чи то у міській раді? Де депутати, яких ми обираємо, як наших, старих і немічних мешканців «ангелів – хоронителів»?!..
.
З повагою і болем, Дон Кіхот у спідниці
ВІД РЕДАКЦІЇ. Авторкою актуального, хоча і емоційного листа, є 85-річна ветеранка освітянської ниви, поетка і громадянка, яка гостро реагує на прояви несправедливості. Усі її публікації впродовж багатьох років – на животрепетні теми, у них відчувається оголений нерв та щирість. На жаль, на більшість її критичних виступів у газеті ті, хто за посадою, мав би відреагувати, відмовчуються. Але наша шановна дописувачка не здається – і знову береться за перо, порушуючи чергову проблему. Почасти це нагадує героя відомого лицаря Середньовіччя із знаменитого роману Сервантеса, який у одному з фрагментів бֽ’ється із вітряками. От одного разу й сказав шановній авторці, що вона – Дон Кіхот у спідниці.
Мабуть, саме тому вона попросила поставити такий підпис під вказаним текстом. Звісно, написавши у оригіналі своє відоме прізвище.
Іван БАСАРАБ
