Минулої суботи,17 жовтня, на сорок дев’ятому році увірвалася нитка земного життя воїна – новороздільця Романа Григорчука. Він відійшов у Засвіти у своїй новороздільській квартирі, куди приїжджав з Ходорова, де жили його батьки і він переважно жив з ними, відколи навесні 2026-го повернувся з “страшного тамтого світу” (та Роман якось висловився про російський полон), коли відчував потребу побути на самоті….
Мабуть, сотні тисяч співвітчизників , а особливо мешканців Львівщини, запам’ятали кадр із відеосюжету про повернення на рідну землю в рамках обміну 300 українських військовослужбовців, який 7 березня 2026 транслювала низка телеканалів та соціальних мереж, коли один із них, оповивши себе, мов оберегом, синьо – жовтим прапором, на запитання репортера ТСН , звідки він, радісно і гордо проказав: «З Львівської області, з Нового Роздолу, вітаю, братове!…».
Власне, це і був Роман Григорчук, сильний духом воїн , якому випало одне з найстрашніших випробувань – потрапити 12 травня 2024 року в полон до москальських окупантів. А через п’ять днів, 17 травня 2024 року, його батьки, які мешкають у Ходорові, отримали з військової частини, де служив їхній син , скупе оповіщення про те, що, виконуючи бойове завдання, стрілець 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військову частину А4821 Роман Григорчук, вірний військовій присязі , зник безвісти в районі села Семенівка Покровського району Донецької області.
Відтоді його матінка Ганна Миколаївна і тато Володимир Йосипович, а також єдиний син Андрій, учень Ходорівської ЗЗСО №3 (дружина Романа вже чимало літ живе і працює в Італії), невимовно страждали і щиро молилися, щоб Всевишній допоміг знайти їхнього воїна – Захисника, щоб Господь опікувався Романом, де б він не був, та, головне, щоб був живий і повернувся до рідного дому. Непохитну віру його рідних підживлювали повідомлення про обміни полонених російських і українських військовослужбовців, які час від часу відбувалися з початку великої війни, розв’язаної москальськими варварами. Отож, слідкуючи за ними, не згасала іскра надії Григорчуків, що одного дня прийде у їхній сумний дім добра вість про сина.
Так, у тривозі, вірі і надії минали тиждень за тижнем, місяць за місяцем. І їхнє неустанне сподівання справдилося – у перші дні першого весняного місяця 2026 року вони отримали від Координаційної служби Збройних Сил повідомлення, що Роман Григорчук в рамках обміну військовополоненими 7 березня повернеться на рідну землю.
Утім, у батьківську хату у Ходорові та власну квартиру у Новому Роздолі Роман повернувся не відразу – спочатку майже два місяці Роман Григорчук перебував на реабілітації у Вінницькому медико – санаторному центрі, тож з батьками та сином, на той час учнем 11 класу Ходорівської ЗЗСО №3, він спілкувався по – мобільному та у месенджері. Але невдовзі, не маючи сили терпіти таку тривалу розлуку, Романа Григорчука відвідали у медико – санаторному комплексі у Хмільнику Вінницької області його тато і син Андрій. Це була щемна і радісна зустріч дідуся, внука і сина – із міцними обіймами і скупими сльозами, які ніхто не намагався приховати. Бо ж війна їх розлучила на двадцять три місяці, з яких один місяць Роман воював на фронті, а двадцять два перебував у полоні, що нагадував пекло.
Коли його запитували про пережите у полоні, Роман відповідав загальними фразами: було важко, годували чим – будь, били нізащо, змушували по 18 годин стояти в камері, а хто не витримував, то знову били і вигадували нові знущання. Але в деталі не вдавався, бо йому було важко говорити навіть поверхово…
Наприкінці квітня Роман нарешті прибув у рідний Ходорів, у батьківський будинок. І знову були обійми з рідними, зі старшою сестрою Олександрою та племінниками, була світла радість із сльозами на очах. З кожним днем він оговтувався від пережитих у полоні 22-х місяців, поступово адаптуючись до цивільного життя. Зустрічався з друзями, ходив вулицями Ходорова і згадував дитинство і молодість, які минули у цьому славному місті. Згадував Ходорівську школу №1, у якій вчився, а по закінченні пішов навчатися у місцеве професійно – технічне училище спеціальності «електрозварника. А згодом почав відвідувати і курси водіїв у Жидачівську автошколу, бо ж хотів мати декілька спеціальностей.
Як і більшість товаришів з його компанії, Роман хотів іти служити у війську, проте несподівано під час проходження медогляду у військкоматі виявилося, що за станом здоров’я юнак не підлягає мобілізації. Невдовзі Роману видали військовий білет із відповідним записом. Відтак, він працював переважно на заробітках – спочатку в Україні, через деякий час у Чехії. Здібний і кмітливий, Роман опанував декілька професій, тому як працівника його цінували досвідчені заробітчани. Одне слово, Роман достатньо себе забезпечував матеріально.
Через деякий час Роман Григорчук із мешканця Ходорова став мешканцем Нового Роздолу – міста, яке йому давно дуже подобалося. Це сталося, завдячуючи сестрі матері, цьоці Ярославі, яка жила і працювала у Новому Роздолі. А коли вийшла на заслужений відпочинок, то вирішила на постійно жити у селі Лукавець, звідки походить її родина. А перед від’їздом зробила чудовий подарунок племіннику , переписавши на нього свою новороздільську квартиру. Як згадувала у розмові з репортером «Вісника Розділля» його мама, Ганна Миколаївна: «На той час, у 2007 році, Роман повернувся в Україну із заробітків у Чехії. Тож він насамперед зробив ремонт у квартирі, а маючи більше вільного часу, навідувався і до нас у Ходорів, і у село Лукавець, звідки походить моя родина (а чоловікова, до речі, із Вибранівки). У Лукавці Роман мав чимало товаришів, змалку дружив з сусідньою дівчиною Іриною. І вже будучи мешканцем Нового Роздолу, Роман частіше приїжджав у село. Там він почав зустрічатися з Іриною, їм було цікаво спілкуватися, вони згадували дитячі роки, знаходити спільні теми для обговорення. Невдовзі вони пройнялися ніжними почуттями одне до одного і вирішили одружитися.
Так започаткувалася нова новороздільська сім’я. А у 2008 році в них народився син, якого назвали Андрієм. Після одруження Роман певний час працював у залізничному господарстві РДГХП «Сірка» газоелектрозварювальником , згодом трудився і у Львові, і в Києві. А дружина Ірина тим часом виховувала сина. Через років три – чотири їй запропонували добру роботу в Італії, тож вона погодилася. Син також не заперечував, бо ми з чоловіком погодилися взяти до себе жити і виховувати їхнього Андрійка.
Так минали роки: Роман заробляв на хліб насущний, де тільки була нагода, ми жили у Ходорові та виховували внука Андрійка. А коли Роман приїжджав на нетривалий час із заробітків додому, нашій радості не було меж.
У 2023 році на початку 2024-го син із бригадою будівельників – ремонтників працював на будові в Ужгороді. Ми з чоловіком це схвалювали, бо ж ближче додому, аніж Чехія чи Київ. . Роман до нас частіше приїжджав, більше спілкувався з сином Андрієм. Але з лютого 2022 року вже тривало російське вторгнення і, звісно, ми всі жили в тривозі і молилися, аби наші Збройні сили встояли і стримали наступ окупантів.
А в квітні 2024 року до захисту Держави від підлої навали російських агресорів несподівано долучився і син Роман, хоча він ще у 90-х роках був комісований. Зокрема, в Ужгороді, коли він пішов у магазин купити продукти, його перестріли працівники ТЦК і забрали у тамтешній військкомат. Звідти після ВЛК його скерували на навчання військовій спеціальності у навчальний центр у Яворівському районі. Про це нам дали знати по – мобільному хлопці з бригади, з якими Роман працював в Ужгороді.
Так наш син сам того не сподіваючись,, який мав «бронь» від військової служби, став військовослужбовцем. На таку примху долі не нарікав, бо, як казав нам по – мобільному з фронту, мабуть, так було записано у його «книзі життя». Роман за неповний місяць військової служби аж поки не потрапив у російський полон, відважно боронив Вітчизну, був здібним солдатом. Як тільки траплялася нагода, Роман телефонував нам, казав, щоб ми не переживали, що у нього добрі стосунки з побратимами та командиром, що вже був на бойовому завданні. Нам було приємно це чути і ми відчували піднесення, що наш син – захисник України. Звичайно, кожного дня молилися до Всевишнього, щоб опікувався нашим Романом. До речі, він нам зізнавався, що кожного дня також молиться, бо на війні, зрештою, як і в мирному житті, все в руках Божих»…
На жаль, після повернення з полону Роман так і не покращив свого здоров’я, підірваного у сумної слави лагері в російському орську, знесилений тортурами і знущаннями табірних катів. Після медико – санаторного комплексу у Хмільнику Вінницької області Роман ще лікувався і у львівському та трускавецькому госпіталях, потім знову у Хмільнику. Він так і не зумів відновити своїх фізичних кондицій. Хоча вдома не показував, наскільки йому кепсько. Дуже тішився, що його син, який навесні закінчив Ходорівську ЗЗСО №3, поступив у Стрийський автодорожній коледж на спеціальність автомеханіка.
Коли йому було хотілося побути на самоті, Роман від батьків їхав у Новий Розділ, тут жили чимало товаришів, з якими зустрічався, а також щоразу ходив зустрічати біля Алеї Слави кортежі із полеглими у боях з москалями воїнами, деяких з них він знав особисто. Щоразу…
17 жовтня Роман Григорчук помер у своїй новороздільській квартирі. Напередодні батьки не могли до нього додзвонитися, а коли наступного дня приїхали у Новий Розділ, син вже відійшов у Засвіти. Під подушкою у його спальні вони знайшли телефон в режимі «Без звуку»…
Чин похорону воїна відбувся у понеділок, 19 жовтня, на його «малій батьківщині» у Ходорові. Честь і слава воїну Роману Григорчуку!
Підготував Іван БАСАРАБ
