Молодий, щирий, відданий Україні — таким назавжди залишиться Любомир у пам’яті всіх, хто його знав. Війна безжально забирає найкращих… Схиливши голови у молитві та з болем у серці, мешканці Новороздільської громади провели Героя в останню путь. Цей біль є спільним для кожного з нас, адже Україна втратила ще одного свого вірного сина.
Любомир народився 4 жовтня 1997 року у Новому Роздолі. Навчався у Новороздільській школі №2, потім – у Новороздільському професійному ліцеї за професією «слюсар з ремонту автомобілів, електрозварник ручного зварювання» у 2013-2016-х роках.
Працював, як і його мама, на ОДВ «Електрик». Став до лав захисників у грудні 2025 року. Два місяці навчання – і на запорізький напрямок. Був майстром 3 відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів у складі військової частини А4848 (колишній 1-й окремий штурмовий батальйон ім. Героя України Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі»). Недовгим був його бойовий шлях, але побратими щиро полюбили веселого, кмітливого, швидкого на допомогу хлопця.
У важкому бою потрапили під обстріл. Любомир отримав серйозні поранення і сильні опіки. Намагалися рятувати, проходив лікування у місті Оффенбах-на-Майні в Німеччині. Мама одразу поїхала до сина, але поговорити з ним так і не змогла – після важких поранень наш захисник так і не прийшов до тями. Згорьована мати, знемагаючи від неймовірного болю втрати, попросила подякувати волонтерам, які їй допомагали і усіляко підтримували у далекій незнайомій країні, де майже місяць лікарі намагалися врятувати життя юнака, – це Грабовенко Наталя родом зі Самбора, пані Наталя і матір Ліда з Полтавщини, пані Ліда і весь колектив волонтерського центру «Майстрині Гессену», де плетуть сітки для хлопців і передають на Україну, це Лісовий Леонід і Оля, Людмила, Назар. Напевно, оця взаємопідтримка і єдність і допомагають почасти вистояти у жорстокій війні з російським нелюдом, дають сили пережити біль від загибелі найрідніших і продовжувати жити далі…. Лікарі боролися за життя Захисника до останнього, однак серце воїна перестало битися 30 квітня 2026 року.
Похоронний кортеж зупинявся біля будинку, де жив загиблий, по вулиці Грушевського, де зростав, де робив перші кроки, де всі запам’ятали змалку жвавих братів-погодків, завжди усміхнених, привітних, непосидючих. Так і по життю разом йшли брати. Микола зараз також захищає східні рубежі нашої країни.
«Мамина підтримка – він завжди був біля мене, підтримував, допомагав, мій синочок, мій любимчик, – захлинаючись слізьми, важко розповідає мама, – він завжди дослухався до прохань і нікому не відмовляв у допомозі. Правду кажуть, Бог забирає найкращих…».
У Любомира залишилися батьки Галина і Олег, брат Микола з сім’єю, численна родина, друзі.
Поховали воїна на Алеї Героїв на Малехівському кладовищі.
Спи спокійно, Воїне! Побратими завершать вашу спільну справу захисту України, а пам’ять і шана твоєму подвигу житиме завжди!
Віра ВЛАСЮК
