Коли після другого поранення Володимир Кузьо потрапив до шпиталю, то дружина, яка приїхала до нього, не впізнала чоловіка: все обличчя було посічене уламками, голова перев’язана. Десантник думав, що назавжди залишиться з таким обличчям, але уламки вдалося витягти.
Про це ветеран російсько-української війни, розвідник 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Володимир Кузьо з позивним Кузя розповів Суспільному –https://suspilne.media/lviv/:
Скажеш, що ти мій брат
Володимир планував долучитися до війська ще до повномасштабного вторгнення. Свідомо відмовився від алкоголю та тютюнопаління, займався у тренажерному залі. І восени 2021 року навідався до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, щоб дізнатися до якого підрозділу може доєднатися.
«Мені вже тоді запропонували піти у розвідвзвод 80 бригади. Я ухвалив, що у березні 2022 року прийду підписувати контракт. У листопаді мені зателефонували з ТЦК й почали кликати до війська. Там уже розуміли, що очікується велика війна. Я теж вже здогадувався», — каже він.
На той момент чоловік працював зварювальником на одному з підприємств в Новому Роздолі. 24 лютого 2022 року зранку прокинувся, щоби йти на роботу та побачив у новинах, що Київ атакують ракетами, на Гостомель йдуть ворожі вертольоти.
«Я вже прокручував у голові свій план дій. Пішов на роботу; роботи там не було, всі були стривожені. Я пішов додому збиратися на війну. Дружині та мамі свій план не озвучував», — говорить Володимир.
Взяв собі два дні, щоби завершити всі справи, вкласти думки у голові та піти в ТЦК.
«Пішов у спортзал. Там було порожньо. Я один на цілий зал, у своїх думках плаваю. Мене гнітило, що там, на війні, хтось щось робить, а я тут, вдома ще», — згадує ветеран.
То ж за два дні ТЦК скерувало його у «вісімдесятку». І вже 27 лютого виїхав у зону бойових дій.
«Я був недосвідченим. А поруч зі мною були ветерани, такі люди, що з ними, образно кажучи, з викруткою можна було йти ворожому танкові гусениці скручувати. У підрозділі були кандидати в майстри спорту, майстри спорту, боротьба, бокс, кікбоксінг, гирьовий спорт, східні єдиноборства», — ділиться чоловік.
Згадує, що на початках його не хотіли брати до розвідки. Казали, що туди беруть тільки з бойовим досвідом. Але допоміг випадок.
«Я познайомився з одним бійцем, коли стояв у черзі в очікуванні на розподіл. Йому на той час було 25 років, сам з Донецької області, в “Азові” колись воював, кандидат в майстри спорту зі східних єдиноборств. У мене тоді мандраж був, тому хотілося бути поруч з людиною з досвідом. Він каже: “Скажеш, що ти мій брат”. Ми з ним зайшли і я побачив як його впізнали й відразу запропонували посаду розвідника-снайпера. Він: “А брат?”. Так мене взяли розвідником-телефоністом», — розповідає Кузя.
Перший обстріл
Володимир ділиться, що з хвилюванням очікував свого першого бою.
«Я чекав, коли буде мій перший бій, щоб перевірити себе психологічно. Я хвилювався, як себе поведу. Бо я чув різні історії, що в люди впадали в ступор чи ще щось було», — каже чоловік.
І додає, що тривалий час перед боєм відчував страх, який минав вже за кілька хвилин.
Вперше під обстріл він потрапив на Херсонщині у маленькому селі. Електропостачання вже не було, але в центрі села стояла вежа мобільного зв’язку та дизельний генератор. Мешканці приходили зарядити телефони, зателефонувати комусь та поспілкуватися між собою.
«Ми сіли чистити зброю. Чуємо у повітрі якесь плескання. Це росіяни вистрілили в центр села касетною ракетою “Торнадо-С”. Це одна ракета-носій, яка несе в собі багато дрібних ракет, у повітрі вибухає і вони розлітаються та уражають людей. Пам’ятаю, як воно почало вибухати збоку. Ти не бачиш де, тільки чуєш звук. Я забіг в бік розваленого будинку, від якого залишилося тільки дві стіни. Наді мною пролетів цей ракетоносій. Він впав за стіною у кількох метрах від мене. Та земля, яка піднялася, перелетіла через стіну й накрила мене. Я не розумію що сталося, серце калатає. Але опанував себе», — розповідає ветеран.
Українські оборонці схопили аптечки й побігли дивитися чи не потребують допомоги мешканці.
«Одна ракета впала в сусіднє подвір’я. Там жило троє чи четверо дітей. Добре, що дітей тоді на подвір’ї не було. Біжу далі, а там чоловік кричить, каже загубилося двоє дітей. Я теж почав їх кликати. Один з сусідів озивається: “Хлопчик тут”. А дівчинка, 14 років — загинула. Вони вистрілили прямо в центр села, де люди збиралися. Це був перший обстріл та подолання першого психологічного бар’єра», — говорить чоловік.
І додає, що тоді вперше побачив загиблого.
Траса Бахмут-Лисичанськ
У травні 2022 року підрозділ перевели на Донеччину, в район траси Бахмут-Лисичанськ. За словами ветерана, Лисичанськ тоді вже опинився в оточенні, а майже вся траса перебувала під вогневим контролем росіян.
«Пам’ятаю, як ми приїхали, сидимо в посадці, формується колона. І чуєш історії, що той загинув, той загинув і той загинув. Машина поїхала в той бік, куди ми маємо їхати, вертається, колеса нема, позаду щось горить. Я там за кілька днів побачив все: і ворожі диверсійно-розвідувальні групи, і ворожі штурми, і був під обстрілами з усього, що тільки можливе», — згадує Володимир.
Тоді ж він почав вчитися літати на дронах.
«У нашому взводі був перший дрон і товариш вчив мене літати. Пам’ятаю, ми приїхали, розвантажилися, почали окопчики копати. Підіймаємо ми дрон і бачимо, що метрів 500 від нас танк стоїть, росіяни собі ходять, видно чітко білі пов’язки. Підняв дрон в інший бік, а там російська ДРГ (диверсійно-розвідувальна група, — ред.) зайшла. Ми тоді передавали по рації, що вони там», — розповідає він.
Тут відбувся перший бій військовослужбовця. Того дня їх мали замінити на позиціях. О 4 ранку їм повідомили по рації, що біля спостережного пункту ходить дві людини з гранатометами.
«Думаємо, певно прийшли нас міняти. Пішли подивитися. Питаємо: “Де вони?”. “Он, в траву лягли», — відповідають. Нам дивно, чому в траву лягли. Вирішили підняти дрон та подивитися. Тільки повертаємося, як повз нас пролітає снаряд з РПГ. Прямою наводкою в нас стріляти. Думаю, вони теж мали інформацію про нашу ротацію. Зайшов їхній десант і спробував прорватися. За ними їхало вісім БМД. Я це все бачив з дрона, передавав координати командиру, а він наводив артилерію. Тоді так не було, як зараз, що з дрона йде прямий стрім. Тоді ти на карті точку показав, сфотографував, скинув командирові, командир скинув артилеристам», — говорить Володимир.
Словом, одна з ракет українських оборонців влучила у першу БМД і вона з’їхала у посадку. Всі інші за нею зупинилися, російській військові повтікали.
«Буквально між нами було 200 метрів. Ми з дрона дивимося — вона стоїть. Побратим каже: “Ходи, її хляпнем”. Він офіцер, я мушу його слухатися. Взяли по одноразовому гранатомету. А там лежала купа різних одноразових гранатометів: і іспанські, і німецькі, і американські, і наші різних модифікацій. Ми взяли два американських, в інтернеті подивилися як ними користуватися. Пройшли наші крайні позиції, ще один побратим доєднався. Тут чую: росіяни йдуть! Голову повертаю, а то російський десант біжить метрів 300 від нас, виносять своїх поранених. Ми почали стріляти по них з автоматів. Це єдиний випадок, коли я побачив, що я влучив в когось», — каже ветеран.
Пригадує, що тоді вперше відчув задоволення від виконаної роботи.
«Коли в моменті відбувся бій і у нас немає втрат, і коли ти їм ще щось накидав, то це неможливо словами передати. Коли ти бачиш як ворожа колона йде на тебе, то стає страшно. Але минає кілька хвилин, ти опановуєш той страх», — ділиться Володимир.
І додає, що під час війни згадував фразу бійця з Грузинського національного легіону Давида, який сказав: «Хлопці, не бійтеся. З того боку теж бояться».
Чи є моментальна смерть?
Своє перше поранення чоловік отримав у Соледарі у серпні 2022 року.
«Росіяни робили танкові каруселі. Це коли виїжджають два танки, один стріляє, поки він перезаряджається, другий робить постріл. І так по 15 пострілів кожен протягом кількох хвилин. Хто знає, що таке танк, то це дуже страшне, від позиції, яку вони так розбирали, нічого не залишалося. Ми з товаришем, Австрієць його позивний, Іван Тимців коригували нашу артилерію. Сиділи у невеличкому окопчику. Танк вистрілив у будинок. А наш окоп був під будинком», — каже ветеран.
Сигнал від дрона почав зникати, тому Володимир виліз на бруствер. А побратим перебував у окопі.
«Я завжди думав, чи є моментальна смерть. Зрозумів, що її немає. Здається, мене б мало там уразити більше. Але мені зачепило ногу, подвійний перелом, винесло чашечку коліна. А йому осколок зайшов у голову. Пам’ятаю, дивлюся на свою поранену ногу і чую: “Нічого собі”. Я подумав, що то він говорить про моє поранення. Почав шукати турнікет, бинти. Думаю, чого він не відповідає. Повертаю голову, а він вже все…», — згадує чоловік.
Зараз у Львові неподалік ліцею, де навчався десантник, облаштували простір пам’яті Івана Тимціва.
А тоді Володимир повідомив, що він поранений по рації та попросив пити. Побратими його евакуювали. Далі була тривала реабілітація.
«Я прийшов проходити ВЛК. Лікар подивився і питає: “Ну що, йдеш під списання з армії чи будеш обмежено-придатним?”. Я подумав і відмовився: “Я ще повоюю”. Я повернувся у свій підрозділ. А дружина з мамою про це дізналися аж через кілька років», — говорить він.
Навіть про своє поранення родині ветеран сказав аж через дві доби після бою. До того писав, що з ним все добре.
Все, довоювався
13 квітня 2024 року під Кліщіївкою Володимир зазнав другого, важчого поранення. На той момент він вже очолив відділення та займався дронами. Вночі літав, вдень — відпочивав.
«Там вже й села не було, голі стіни та руїни. Ми жили у підвалі. Це у нас підвали розташовані нижче рівня землі. А там такі льохи як горбики, травичка над ними росте. Зсередини арка викладена з цегли. Я дивився на ту арку і мені було страшно, якщо буде якийсь прильот, то воно все обсиплеться. Так воно і сталося», — розповідає Кузя.
Згадує, що російський дрон скинув на них скид і все загорілося.
«В декілька секунд увесь підвал у диму, ти задихаєшся. Ми вибігли з того підвалу, речі залишилися там. Все згоріло. Перейшли в сусідній підвал, ніч пропрацювали. А зранку нас почали засипати всім: танк включився, дрони, міномети, “Гради”. Вони прицільно почали бити по нашій позиції. Вже до обстрілів звик, але все одно було страшно. Ми лягли спати. І тут пряме попадання міни у наш бліндаж. Мене засипало, клейонка, якою були оббиті стіни впала на мене й горить. Відчуваю, що в мене по лівій стороні потилиці холодок. Рука в крові, нога – в крові. Думаю: “Все, довоювався”. Я думав, що мені знесло шматок черепа і я буду вмирати», — згадує ветеран.
Каже, що смерті не боявся. Єдине, що просив у Бога, щоби не довелося мучитися перед смертю. А ще дуже хотілося пити.
«Сиджу і думаю: “Вже летить дрон мене добивати”. Я ж сам працюю з дронами, я знаю як воно є. Хочу кудись піти, а не розумію в який бік йти. Але думаю, що треба йти. Тільки три кроки зробив, чую мене кличуть наші. Пішов до них, там надали допомогу. Це була восьма ранку. По рації передали, що зможуть мене забрати “по сірому”, десь о сьомій-восьмій вечора. На руці турнікет і я розумію, що руки вже не буде. Я протягом тих кількох годин, поки лежав, думав як я буду жити без руки. І навіть змирився вже з цим», — говорить він.
Але знайшовся ризикований побратим, який зголосився забрати пораненого серед білого дня.
«Я лежу. Болить страшенно. Чую: “Виходьте, вже під’їжджає”. А Кліщіївка вже вся пристріляна. Десь якийсь поворот, збавляєш швидкість і там вже летить. Я вилажу з підвальчика, бачу як він їде, міни лягають справа та зліва від нього. А він на тому квадроциклі з причепом, увесь РЕБом обвішаний. Я впав у той причеп. Ми їдемо, міни летять, причеп на ямах скаче. Але ти вже розумієш, що ти їдеш», — розповідає Володимир.
Згодом боєць взяв у свого командира номер телефону свого рятівника на позивний Гуцул та спробував додзвонитися, щоби подякувати.
«Дзвонив кілька разів, він був поза зоною. У вайбері не відповідає. Треба знов йому зателефонувати. Я дуже йому вдячний. Не кожен би зважився опівдні в центрі Кліщіївки під обстрілами поїхати забрати пораненого», — говорить він.
Руку Володимиру врятували. Але коли дружина приїхала до нього у шпиталь, то не впізнала.
«Як мене евакуювали, приїхав командир. Я йому продиктував номер телефону дружини, він їй зателефонував і сказав, що у мене все добре, поранення не важке. Дружина додзвонилася у шпиталь в Дніпрі, а там їй кажуть: “Все нормально, пальці йому повідрізали”. Жінка їхала до мене у шпиталь і всю дорогу думала, що у мене пальців немає на руках», — каже чоловік.
Зустрілися вони вже у шпиталі в Києві.
«У мене все обличчя було в осколках дрібних та голова перемотана. Я думав, що залишуся таким назавжди. Але, на щастя, осколки повиходили. Я лежав у палаті, двері відчинені. Вона йде коридором, подивилася на мене й пройшла. Я кличу її: “Настя”. Я так розумію, що її втішило, що мої пальці на місці», — розповідає Володимир.
І додає, що дуже вдячний дружині, яка увесь час поруч з ним та підтримує його.
Після цього поранення чоловік ще рік прослужив і за рішенням лікарів у травні цього року його демобілізували.
Повернення з війни
Після демобілізації ветеран став одним із засновників громадської організації «Побратими Розділля» у Новому Роздолі А також співпрацює з громадською організацією «Рата». Вони об’єднають внутрішньо переміщених осіб, ветеранів, активістів.
«Працюємо на ентузіазмі. Я збираю групи ветеранів, щоб посидіти, порозмовляти, комусь щось допомогти, потравити байки військові. Під наглядом духівника, під наглядом психотерапевта. Мене дуже зачіпає питання алкоголізму та наркоманії. Не тільки в армії, а у громаді. Я збираю групи для співзалежних людей, які діляться своїми болями та досвідом. Тому що той, хто вживає алкоголь чи наркотики, не вважає, що він страждає. Тому я збираю групи для сімей. Приходять дружини, батьки. У когось родич уже на шляху тверезості, хтось тільки починає цей шлях. І вони говорять: “Я робила так і так, у мене вийшло”. Приїжджає представник реабілітаційного центру і все відбувається під їхнім наглядом. Комусь ці групи допоможуть, хтось прийде тільки один раз. Але якщо хоч одна людина врятується, і це буде добре», — каже ветеран.
Зараз він разом з дружиною виховують сина та донечку. Але всі думки чоловіка на війні.
«Якби у мене зараз була можливість повернутися на фронт, якби мені здоров’я дозволяло, я би пішов знову», — каже Володимир Кузьо.
( На фото Володимир Кузьо під час служби в ЗСУ. З архіву Володимира Кузьо)
