Цього дня на рідну землю повернулося 300 українських військовослужбовців, які у горнилі бойових зіткнень з москалями, на жаль, за різних фронтових обставин потрапили у жорстокі лабети орків. Без сумніву, ця страшна смуга у долі кожного з них, сповнена неймовірних страждань та перенесених у полоні знущань і катувань, закарбувалася на все їхнє життя. Як, без сумніву, і день звільнення з полону.
У новинах на усіх телеканалах та соцмережах, які висвітлювали цю радісну і щемну подію, ми бачили ці емоційні і зворушливі кадри, які нікого не залишали байдужими.
Також цей день на все життя запам’ятають і рідні звільнених військовополонених. Бо ж скільки вони перенесли днів і ночей очікувань, сповнених душевних мук і надій на повернення їхніх зниклих безвісти або ж полонених синів, чоловіків, братів… І ось сталося! Владні мужі з високих кабінетів у Києві та москві, можливо, за сприяння партнерів, зуміли домовитися про черговий обмін військовополоненими.
І один з цих щасливих трьохсот бранців – новорозділець Роман Григорчук! Коли мешканці нашої громади побачили у новинній стрічці воїна Романа, огорнутого, немов лицарською мантією, синьо – жовтим прапором, і почули, що він сказав репортеру, що є новороздільцем, усіх пройняла світла радість.
Цього дня у особливому стані душевного піднесення перебували найрідніші Романові люди – дружина Ірина, яка зараз перебуває у Італії, син Андрій, який навчається у 11 класі Ходорівського ЗЗСО №3, та батьки воїна – мама Ганна Миколаївна та батько Володимир Йосипович, які живуть у Ходорові. На жаль, вони ще не мають можливості зустрітися з сином у рідному домі, бо ж Роман ще місяць перебуватиме у Вінницьому медично – санаторному центрі на реабілітації. Але щодня усі спілкуються із ним, говорять не наговоряться і з нетерпінням очікують, коли врешті завершиться курс обстеження та лікування і їхній найдорожчий воїн приїде додому.
Напередодні виходу «Вісника Розділля» вдалося поспілкуватися з матір’ю Романа Григорчука, яка розповіла трохи більше про сина, аніж скупа офіційна інформація у фейсбуці.
А тепер – пряма мова Ганни ГРИГОРЧУК:
– Мабуть, насамперед поясню, як мій син Роман став новороздільцем. Отже, наша сім’я мешкає у Ходорові, відколи ми побралися з чоловіком. Я походжу з Лукавця, а чоловік з Вибранівки. Після одруження я працювала на м’ясокомбінаті, а чоловік – на залізниці, потроху наскладали заощаджень і поступово звели власний дім. У нашій сім’ї двоє діток – донечка Олександра, 1972 року народження та син Роман, 1978 року народження.
Після закінчення Ходорівської СШ №1 він пішов вчитися у місцеве професійно – технічне училище на спеціальність «електрозварника». А згодом, по завершенні навчання, записався на курси водіїв у Жидачівську автошколу. Думав, як і більшість ровесників, іти служити у армію, проте під час проходження медогляду у військкоматі виявилося, що за станом здоров’я син не підлягає мобілізації. Невдовзі йому видали військовий білет із відповідним записом.
З того часу син працював на заробітках – спочатку в Україні, через деякий час у Чехії. Здібний і кмітливий, Роман опанував декілька професій, тому як працівника його цінували досвідчені заробітчани. Одне слово, Роман достатньо себе забезпечував матеріально.
А тепер повернуся до історії, як син став новороздільцем. Моя рідна сестра Ярослава жила і працювала у Новому Роздолі, отримала від підприємства квартиру. А коли вийшла на заслужений відпочинок, вирішила на постійно жити у селі Лукавець. І перед тим зробила чудовий подарунок нашому синові – переписавши на нього новороздільську квартиру. Власне, так мій син став мешканцем вашого гарного, компактного і чистого міста.
Повернувшись з Чехії у 2007 році , він насамперед зробив ремонт у квартирі, а маючи більше вільного часу, навідувався і до нас у Ходорів, і у наше село Лукавець. Там він мав чимало товаришів, змалку дружив з сусідньою дівчиною Іриною. І приїжджаючи у село, син почав зустрічатися з Іриною, їм було цікаво спілкуватися, вони згадували дитячі роки, знаходити спільні теми для обговорення. Невдовзі вони пройнялися ніжними почуттями одне до одного і вирішили одружитися.
Так започаткувалася нова новороздільська сім’я. А у 2008 році в них народився син, якого назвали Андрієм. Після одруження Роман певний час працював у залізничному господарстві РДГХП «Сірка» газоелектрозварювальником , згодом трудився і у Львові, і в Києві. А дружина Ірина тим часом виховувала сина. Через років три – чотири їй запропонували добру роботу в Італії, тож вона погодилася. Син також не заперечував, бо ми з чоловіком погодилися взяти до себе жити і виховувати їхнього Андрійка.
Так минали роки. У 2023 році на початку 2024-го син із бригадою будівельників – ремонтників, які жили з нашими батьками по сусідству у Лукавці, працював на будові в Ужгороді. Ми з чоловіком це схвалювали, бо ж ближче додому, аніж Чехія чи київ. . Роман до нас частіше приїжджав, більше спілкувався з сином Андрієм. Але з лютого 2022 року вже тривало російське вторгнення і, звісно, ми всі жили в тривозі і молилися, аби наші Збройні сили встояли і стримали наступ окупантів.
А в квітні 2024 року до захисту Держави долучився і син Роман, хоча, як казала вище, він ще у 90-х роках був комісований. Зокрема, в Ужгороді, коли він пішов у магазин купити продукти, його перестріли працівники ТЦК і забрали у тамтешній військкомат. Звідти після ВЛК його скерували на навчання військовій спеціальності у навчальний центр у Яворівсьому районі. Про це нам дали знати по – мобільному хлопці з бригади, з якими Роман працював в Ужгороді. По завершенні вишколу Роман був скерований у військову частину А4821 стрільцем 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти. Як тільки траплялася нагода, Роман телефонував нам, казав, щоб ми не переживали, що у нього добрі стосунки з побратимами та командиром, що вже був на бойовому завданні. Нам було приємно це чути і ми відчували піднесення, що наш син – захисник України. Звичайно, кожного дня молилися до Всевишнього, щоб опікувався нашим Романом. До речі, він нам зізнавався, що кожного дня також молиться, бо на війні, зрештою, як і в мирному житті, все в руках Божих.
На зв’язок з нами та сином Андрієм Роман перестав виходити, починаючи з 12 травня 2024 року. І я, і чоловік, і дочка Олександра та внук дуже хвилювалися, що його мобільний мовчить. Тільки на 5-й день, 17 травня, ми отримали з його військової частини оповіщення про те, що наш син, «виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі , зник безвісти 12 травня 2024 року в районі села Семенівка Покровського району Донецької області. Згодом підтвердилося, що Роман перебуває у ворожому полоні.
Відтоді і донедавна, коли ми отримали від Координаційної служби Збройних Сил повідомлення, що наш син в рамках обміну військовополоненими 7 березня повернеться на рідну землю, ми жили тільки надією, що Роман витримає усі жахіття полону і одного дня повернеться додому. Дякуємо Всевишньому, що почув наші молитви…
Ми з нетерпінням чекаємо на зустріч з ним. Знаємо, що після реабілітації та карантину Роману нададуть тривалу відпустку. От тоді ми матимемо доволі часу, аби про все поговорити – і про війну, і про полон, і про життя. А там, як Бог дасть. Так хочеться, щоб до того часу ворог остаточно знесилився, щоб відбувся перелом у війні і Україна здобула Перемогу…
Підготував Іван БАСАРАБ
