Сьогодні, у День волонтера, про це йдеться у повідомленні на Facebook – сторінці волонтерки Юлії ТОЛМАЧОВОЇ:
В Україні сьогодні є фронт, який не позначений на жодній мапі. Він не між містами й не між лініями оборони. Він проходить у стінах Верховної Ради — там, де мало би бути серце держави, а залишився лише слабкий пульс системи, яка давно втратила відчуття реальності.
І коли дивишся на ухвалений бюджет, стає очевидно: частина парламенту ставиться до країни так, ніби вона вже списана з балансу. Ніби Україна — це не народ, не армія, не мільйони людей, які тримаються за життя, а бухгалтерська таблиця, в якій головне — не виживання держави, а комфорт депутатів.
Бо як інакше пояснити виділення грошей на телемарафон, який давно перетворився на теплу ванну для влади? Як пояснити збільшення фондів депутатів, коли оборона тримається на виснажених людях, які стоять у болоті, під снарядами, без нормальної ротації і з голими виплатами? Як пояснити це рішення, окрім як відсутністю совісті або відсутністю мозку?
Депутати поводяться так, ніби росія не намагається стерти нашу країну з карти. Ніби геноцид — це щось абстрактне, далеке, а не конкретні прізвища українців, які сьогодні лежать у вирвах, у моргах, під уламками будинків. Читати такий бюджет — це бачити, як законодавчий орган країни або свідомо підштовхує нас до капітуляції, або живе в паралельній реальності, де війни немає. Обидва варіанти — смертельні.
Бо коли народні депутати закладають мільярди на політичну косметику, але не бачать необхідності вчасно виплатити військовим, — це не просто помилка. Це удар у спину. Це погодження на те, що російські військові матимуть більше шансів катувати та вбивати наших людей. Це фактичне погодження на те, що масштаб злочинів стане ще більшим. Хай навіть вони не скажуть цього вголос — рішення вже сказало усе.
І так, не всі депутати однакові. Є там і люди, які розуміють, у якій точці ми стоїмо. Але їхні голоси — як сигнали маяків у тумані: їх видно, але вони не здатні зупинити айсберг, у який ми летимо. Бо більшість або мовчить, або виправдовує невиправдане, або вдає, що все нормально.
Але війна не закінчується від того, що її ігнорувати. Реальність не зникає, бо хтось її не хоче бачити. Вона накопичує удар, який повертається в ту саму точку — у голову тим, хто робив вигляд, що все минеться само.
Україна тримається не на телемарафонах і не на депутатських фондах. Вона тримається на тих, хто вночі слухає дрони, хто витягує побратимів з-під завалів, хто стоїть на нулі й знає, що ніхто за нього голосувати не буде. У них забрали гідні виплати — і це вже не про цифри. Це про пріоритети держави, яка визначила: правда війни для неї — не головна стаття бюджету.
Історія не пробачає легковажності. Реальність теж. І коли вона вдарить, уже не буде сенсу пояснювати, чому хтось не міг скласти 2+2.
Ми живемо у час, коли або держава стає чесною перед своїм військом, або перестає бути державою. І все інше — лише шум.
Юлія ТОЛМАЧОВА EMINEM ✙
