І хоча більше сорока років живу в іншому місті, з яким зріднилася, завжди радію, коли виходжу з автобуса «біля м’ячика» в Новому Роздолі.
Хочеться поділитися тими спогадами, які зафіксувала дитяча пам’ять. Згадати, як виглядало наше місто тоді, на початках, ще зовсім юним. Мова ітиме про 1965-1970 роки.
На той час уже повністю сформувалися 2-3 поверхові квартали (від колишньої лазні до стадіону і вниз по теперішній вулиці Чорновола) і дуже жваво будувались 4-5-поверхові будинки.
На моїй вулиці Піонерській (тепер – вул. Чорновола) одночасно працювали 2-3 підйомних крани. Постійно лунало: “Майна! Віра!” І я думала, що всіх кранівниць звуть Вірами ( і по – дитячому розмислювала, але ж як їх вдається підбирати на будівництво в таких кількостях?!).
З балкона височезного (!) третього поверху квартири, у якій мешкала з батьками, я спостерігала, як щоранку десятки дітей, часто з голосним плачем, ішли в дитсадок “Пролісок”. А немолода двірничка з Гранок, підмітаючи наше прохідне подвір”я, завжди невдоволено бурмотіла: “На тій стройці – тільки діти і мусор! Діти і мусор!”.
Деякий час я вважала, що наше містечко називається Стройка, бо люди в навколишніх селах говорили саме так: “Працюю на стройці”, “дістав квартиру на стройці”. І навіть наша родина з Гранок зустрічала гостей жартівливо:” О, прийшли стройські!”
Центр міста був біля старого ресторану (тепер – кафе “Кокос”). Саме тут збиралися наймодніші хлопці, які вже курили(!). Тут обговорювали новини старші чоловіки.
Ліворуч від будівлі ресторану довгий час розташовувався стенд кінотеатру “Дністер”. Кольорові афіші анонсували фільми за один – два місяці наперед. Принаймні, саме стільки ми чекали на комедію “Діамантова рука”, а деякі щасливці вже подивилися цей фільм у Львові . Влітку всі школярі мали абонементи в кіно – 10 коп. на денний сеанс.
З часом центр міста перемістився на площу, до Будинку культури, який частіше називали Палацом. І він направду виглядав як палац! Культурне життя тут буяло. Вперше в житті саме в нашому Палаці я слухала дві українські опери – “Наталка – Полтавка” і “Запорожець за Дунаєм”, адже до Роздолу (так ми переважно називали наше місто) часто навідувались львівські актори з відомих театрів.
А ще перед Палацом двічі на рік встановлювали трибуну – готувались до демонстрацій травневих і листопадових. Спершу трибуна стояла біля центрального входу, а всі колони демонстрантів обходили площу літерою “П”. Згодом цей маршрут вирівняли, трибуну перенесли ближче до проїжджої частини вулиці.
Саме завдяки тим демонстраціям я знала, які цехи є на нашому Роздільському гірничо- хімічному комбінаті (РГХК), адже працівники кожного цеху несли транспарант із своєю емблемою.
Демонстрація (або ж парад) закінчувалась там, де закінчувався асфальт – біля будинку №15 на вул. Шевченка (тоді це ще не був проспект).
А далі починались поля…Спершу неасфальтована дорога, а потім стежка, провадила ген – ген до того місця, де зараз “Сільпо”. Там була низина, протікав потічок серед верболозів, треба було добре пошукати, в якому місці найзручніше перескочити на другий берег, щоб потім – вгору , між пшеницями, стежкою доманджати до Гранок. Зараз це територія забудови нашого БАМу ( для молодих поясню абревіатуру БАМ – Байкало – Амурська магістраль – всесоюзна будова, ініційована кпрс).
В той час, коли житлова забудова завершувалась вулицею Миру (тепер – вул. Яворницького) і Торговим центром (тепер – продуктовий універсам “7-23”), дитячою уявою було важко зрозуміти, чому так далеко серед поля знаходиться лікарня, а ще далі – будівлі технікуму ( цей навчальний заклад тоді переселився з території сірчаного комбінату у новозбудовані корпуси).
А потім усе з’ясувалося! Будинки з’являлися, як гриби після дощу, місто розросталося. От вже й лікарні не видно за п’ятиповерхівками. А ось і перший 9-поверховий будинок в Новому Роздолі ( №17 на пр. Шевченка)! Це був приблизно 1970 рік. Пригадую, ми, молодші школярі, дуже пишалися, що тепер Новий Розділ – справжнє місто, адже в нас є такий високий будинок!
Щоправда, він ще приблизно рік “вистоювався”, не був заселений, можливо, щоб перевірити надійність. Утім, це не заважало нам заздрити тому однокласникові, який з батьками переїхав жити у наступний 9-поверховий.
До речі, слова про Новий Розділ як справжнє місто я почула уже будучи студенткою, коли моя товаришка з волинського райцентру, гостюючи у мене, вперше побачила багатоповерхівки та жваві вулиці Роздолу і захоплено вигукнула: “Та ваш Розділ подібний на справжнє місто!” А вулиці і справді були дуже людні – особливо, коли містяни йшли працювати по – змінах на комбінат – о 8-й ранку, о 16-й пополудні, опівночі…
Декілька “робочих” автобусів постійно стояли на старій автостанції (там, де зараз ринок). Звідти і курсували маршрутні автобуси. Тож не було проблем із добиранням людей чи то у Львів, Миколаїв, а чи в Ходорів або ж в Подорожнє…
Майже цілодобово курсували пасажирські “ЛАЗ”и, “ПАЗ”и, “КАВЗ”и. Десь в 1967-1968-у роках у нас на маршруті з’явився перший “Ікарус”, неймовірно красивий і зручний, в салоні якого не пахло бензином і не кружляла пилюка.
Центральна вулиця, що вела від школи №1 до центру і далі, називалась вулицею Шевченка. Але в 1967 році була перейменована на “проспект Жовтневий” на честь 50-річчя “велікого Октября” – так званої жовтневої революції у росії. Про цю “історичну подію” сповіщали два стенди: один біля школи №1′, де зараз пам’ятний знак Тарасу Шевченкові, а другий стенд – на центральній площі, де тепер стоянка таксі.
Місто, в якому я виростала, було містом таких вулиць – Дружби і Леніна, Миру і Галана, Піонерська, Комсомольська…
Майже всі новороздільці знали про “17-й квартал”. Мабуть, тому, що там був фонтан. Старожили згадували, що біля фонтану вечорами влаштовувались танці.
Тоді нас, підлітків, неабияк цікавило, а де попередні 16-ть кварталів? І скільки їх усіх в Новому Роздолі?
Ще пригадую два написи (бо в ранньому віці навчилась читати). На фасаді СШ №1 красувались слова генсека кпрс Хрущова: “Партія урочисто проголошує – нинішнє покоління житиме при комунізмі!” А на щойно збудованій (у 1965 році) СШ №2 між усіма вікнами другого поверху якраз добре помістився такий напис: (російською): ” Наша школа – наша гордость. Пусть свєтлой дорогой наукі нас школа родная вєдьот!”
В приміщенні першої школи знаходилась СШРМ – середня школа робітничої молоді, тобто вечірня школа. На той час багато молодих людей не мали середньої освіти, тож могли здобути її увечері, після роботи на виробництві. Обов’язком вчителів вечірньої школи (а саме там в той час працювали мої батьки) було обходити цехи комбінату і запрошувати потенційних учнів з трудових колективів на навчання в СШРМ. Пригадую, що часто моїх батьків їхній колега – вчитель із незмінною папкою – текою під пахвою запитував при першій зустрічі на вулиці” “Вже с”те ходили агітувати?”
… Наше місто завжди було дуже зеленим. Скільки разів виростали нові дерева на центральній вулиці! Тополі, каштани… І обов’язково – два ряди рівненько підстрижених кущів. Мені жаль, що тепер у місті так багато хвойних дерев і туй. З ними, мабуть, менше клопоту , ніж з тополями, але, як на мене, листяні дерева якісь затишніші…
Упродовж перших років для жителів Нового Роздолу головна вулиця міста була улюбленим місцем прогулянок. Неспішно – хто попід руку, хто просто гуртом, проходили містяни туди – назад по декілька разів за вечір. Але з часом прогулянкова локація перемістилася. Ранньою весною 1966 року я почула від тата, що в лісі, за 2 км від міста, облаштують красиве озеро. “Це буде українська Швейцарія!”, – запевнив тато.
Мальовнича місцевість, де в долині річки Вишнівки утворилось озеро, назавжди стала улюбленим куточком для мешканців мого улюбленого Розділля. З дитинства я чула саме таку назву річки (Вишнівка), а тепер на мапі бачу, що це річка Барвінок.
З появою озера вечірні і святкові прогулянки містян перемістилися сюди, на озеро Барвінок. Безліч закоханих пар , дитячі і юнацькі галасливі компанії, поважні особи – прихильники активного відпочинку, – всі вони прямували з міста до озера мальовничою дорогою через Пчолинки. Так називалася місцевість між Гранками, новою греко – католицькою церквою і “хатинкою лісника” ( якої давно нема).
Над самим Барвінком влітку стояв безперервний радісний гамір – новороздільці купалися, пірнали, на березі не тільки засмагали, а й грали в волейбол, бадмінтон, шахи! Дехто приносив модні тоді сифони газованої води (заправка цих ємностей з водою з бульбашками діяла у напівпідвальному приміщенні в буд. №15 на вул. Шевченка (зараз тут чи то аптека, чи то ломбард).
Неймовірно, але згадку про наше озеро я почула у Криму! На пляжі алуштинського студентського табору хлопець з Латинської Америки, почувши, що я живу в Новому Роздолі, сказав :”О, Роздол…Озеро Барвінок”. Виявляється, він гостював у нашому місті у свого однокурсника з Політехнічного.
А до появи такої чудової відпочинкової зони, як Барвінок, у новороздільців користувалося популярністю т. зв. старе озеро, що біля комбінату. Перейшовши парк, що відділяв місто від промислової зони, ти враз опинявся на пляжі серед очеретів. Прикметно, що на озері була облаштована вишка на два яруси для стрибків у водне плесо. А на другому березі виднівся комбінат…
Бурхливе відпочинкове життя біля Барвінку значно притихло після катастрофи на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Люди перестали засмагати на сонці – боялись радіації…
Загалом після Чорнобильської катастрофи змінювалось життя та пріоритети. Особливо після встановлення на Галичині історичної справедливості – відновлення та виходу з підпілля Греко- католицької церкви. Відтоді , а згодом, коли було проголошено Акт про Незалежність України , розпочався новий відлік у історії нашої Держави, який, звісно, не оминув і Нового Роздолу. Утім, це тема для окремого дослідження і спогадів, тож я подумки вертаюсь у 60-ті – 70-ті…
Змалку я знала, що наше місто – це “молоде соціалістичне місто, де проживають люди 30-ти національностей”. І було в Новому Роздолі начебто все необхідне, але насправді того необхідного було так мало! Один хлібний. Один молочний. Один овочевий магазин. Одна перукарня навпроти готелю (тепер тут поважна установа – міська рада). Жінки тут вистоювали цілий день в черзі на завивку або манікюр.
Один книжковий магазин, де найцікавіші книжки можна було тільки передплатити. А в будинку навпроти – фотоательє, де знимки робили ще камерою на штативі. Згодом фотоательє перенесли з вулиці Дружби (тепер – вул. Мазепи) у приміщення на вул Шевченка (тепер там косметичний салон “Геліна стиль”). А місце фотоательє зайняла автошкола.
Великою популярністю користувалася музична школа, плавальний басейн та стадіон “Хімік”. Коли на стадіоні з’явилося т. зв. “Чортове колесо” та інші атракціони, то діти ладні були чекати в черзі годинами, аби лиш прокататись на “ланцюжках” або “човниках” (звісно ці атракціони тоді називались “цепочкі” і “лодочкі”).
Взимку на стадіоні була ковзанка. На прокат видавали чорні, доволі важкі ковзани, тож на них можна було кружляти довкола стадіону. Дехто з дівчат мав фігурні білі ковзани “Снігурочки”. Але купити їх було дуже складно та і коштували вони дорого.
…В той час , в який я поринаю спогадами, кава не була настільки популярною і доступною як сьогодні. І попити її було ніде. В місті були тільки “Столові” та “Пельменна” (а може, “Варенична”?), що біля лазні.
І ось – приємна новина : у 70-х роках у місті відкрилось дитяче кафе “Казка”. Тут відвідувачі замовляли морозиво кульками, молочні коктейлі і каву.
Утім, кава – то вже напій для дорослих, а я ці спогади обмежую дитинством…
Ірина ПІТУЛЕЙ- МАНДРИК
Світлини із фотоархіву Сергія ВИНОКУРОВА
