У середу, 3 вересня, у с. Гранки – Кути відбувся Чин похорону 80-річного Мирона Прокопіва, уродженця і до останнього подиху мешканця села, яке тільки одного разу покидав на три роки – коли служив у армії – , а, зазвичай, відлучався ненадовго – коли впродовж десятків років добирався на роботу – чи то у Миколаїв, чи то у Новий Розділ – і вечорами повертався домів. Як на мене, навіть цей факт з біографії редактора Миколаївської районної газети у період 70 – 80-х років , який міг би легко отримати від держави , принаймні, 2-кімнатну квартиру як член спілки журналістів срср, красномовно свідчить про неординарність особистості Мирона Петровича.
Мирон Прокопів народився 4 листопада 1944 року у селянській сім’ї. Від малку хлопчина відзначався допитливістю, кмітливістю та помітними здібностями, особливо дотичними не так до селянських ремесел, а до гуманітарної царини. У шкільні роки він любив декламувати вірші, мав вроджене почуття гумору та яскравий талант оповідача всіляких історій, які сам і вигадував.
Мабуть, саме ці риси, які у народі прийнято називати дарами Божими, і “скерували”, радше за все на рівні підсвідомості, Мирона Петровича до вибору професії журналіста.
Свій яскравий шлях у журналістиці Мирон Прокопів починав фотокореспондентом у Миколаївській районній газеті “Ленінська зоря” (з кінця 80-х “Громада) “. Було це невдовзі після демолбілізації з лав радянської армії. мабуть, десь у другій половині 60-х років минулого століття.
Пригадую, що у той період у цій райгазеті також фотокором працював і мій вуйко, Богдан Комарницький, відомий воротар ФК “Хімік”, яка у 1965 році здобула перше місце у Чемпіонаті Львівщини з футболу. Вони з Прокопівим тоді міцно товаришували, навчалися на заочному відділенні факультету журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка. В дитячій пам’яті досі “засів” епізод, коли вони вдвох приїхали у наше село Голешів на Ходорівщині на храмовий празник. Мирон Петрович у притаманній йому манері ввічливості та безпосередності легко “вписався у колектив” , поважно вів бесіди на різні теми, чим дуже сподобався дідусеві і бабусі. Усі разом дуже гарно співали, а Мирон Петрович у паузах розважав родину дотепними гуморесками і піднімав празнечним святковий настрій аж до стелі.
У ті роки Мирон Петрович здійснив стрімку кар’єру і невдовзі його призначили редактором районної газети. Такий злет можна було пояснити постійною вмотиваністю до вдосконалення професійної майстерності та потужним організаторським хистом, гнучким і творчим. У цьому вперше переконався особисто, коли тимчасово , з місяць, працював кореспондентом “Ленінської зорі” (принагілно, дякую за репортерську науку “асу” редакційного колективу тих часів Степану Струку – журналісту і поету від Бога, якого Мирон Петрович “прикріпив” до мене як наставника), а згодом із розповідей про “шефа” Івана Фаріона, який як кореспондент і відповідальний секретар пройшов пліч -о – пліч з Мироном Петровичем найяскравіший і найуспішніший шлях у біографії райгазети.
Якщо мені не зраджує пам’ять, Мирон Прокопів 17 років уміло керував колективом редакції, досягаючи все більших успіхів та визнання. У ті часи наша «районна» була постійним переможцем обласних конкурсів як найкраща газета і за змістом, і за оформленням, як тепер прийнято казати, у всіх номінаціях.
Слід наголосити, що тоді у редакційному колективі “районки” працювали самобутні і обдаровані журналісти: уже згадані Степан Струк, Богдан Комарницький та Іван Фаріон, Богдан Грица, Володимир Королевич, Степан Семенюк, Степан Леськів, Тамара Дорогіна, ще одна журналістка, здається, родом із Колодруб, прізвища якої не маю бажання називати, фотокори Юрій Чучман, Ігор Гнатів (даруйте, якщо когось не назвав). Ох, і писали та знимкували знаменито журналісти!!!
З огляду на такий кадровий потенціал, мимоволі згадується відомий афоризм “Свита робить короля”. Утім, переконаний, що також справедливим буде додати інший відомий вислів “Король робить свиту”. Це вже про Мирона Петровича. Бо він був неймовірного дару організатором і тонким психологом, який відчував, які теми, окрім, звичайно, обов’язкових у ті часи компартійно – ідеологічних, без яких не можна було в жодному разі обійтися, є злободенними і актуальними і можуть зацікавити читача. Тож на редакційних “летучках” залучав до їхнього обговорення колег, запрошував вносити свої пропозиції. І це давало добрий творчий результат, публікації газетярів знаходили широкий відгук серед читацької аудиторії, а популярність “районки” зашкалювала. Так було і в радянський період виходу райгазети , і в період Перебудови та в роки національно – державницького відродження, які завершилися проголошенням Незалежності України та розпадом комуністичного срср.
…Після проголошення Незалежності України Мирон Прокопів відійшов від журналістики і аж до виходу на пенсію працював на керівних посадах у різних установах Миколаєва, а в період з 1997 -го по 2003 роки успішно очолював Новороздільський центр зайнятості.
Мирон Петрович доволі часто відвідував редакцію “Вісника Розділля”, іноді, щоб поспілкуватися, іноді пропонував до друку власні матеріали. Звісно, ми були вдячні і заохочували ветерана журналістики до написання нових текстів. Мирон Петрович, як правило, “гостював” недовго у нашому колективі, відчувалося, що у ці хвилини його осявало якесь внутрішнє задоволення. А коли він делікатно розпитував про наше газетярське життя – буття (до речі, Мирон Петрович у будучність редактором районної газети підготував характеристики – рекомендації на вступ на факультет журналістики і вашому автору, і Вірі Власюк), ми відверто оповідали про тонкощі нашої “редакційної кухні”, взаємовідносини із засновником – міською радою, постійні фінансові труднощі. Він уважно слухав і похитував головою, мовляв, журналістам завжди було непереливки, а вголос промовляв слова підтримки, звично додаючи свої світлі дотепи, аби підняти усім настрій.
Впродовж десятків років знайомства і спілкування з Мироном Прокоповим я багато чого навчився у нього – як журналіста, як людини з гідністю, яка не поступається своїми принципами. Мирон Петрович сповідував їх до останнього подиху. Скажу відверто – із деякими з них не повністю погоджувався, але вибір поважав. Вибір вільного громадянина…
Прощавайте, шановний колего!
Іван БАСАРАБ
