У неділю, 17-го березня, Центральна районна бібліотека імені Григорія Сковороди провела зустріч, присвячену Дню українського добровольця – мужнім, сміливим, сильним духом людям, тим, хто без вагань став на захист рідної землі, яке відзначалося напередодні, 14 березня.
Спеціальним гостем заходу став отець Ростислав Височан, випускник УКУ, священник УГКЦ, капелан, виконувач обовʼязків начальника відділу із взаємодії з релігійними організаціями Служби військового капеланства Збройних сил України. Він уже давно служить капеланом у Києві, але назавше залишаєтьсяч нашим, новороздільцем. Тож чергова розмова, хоч і заочна, буде цікава землякам отця Ростислава.
На початку зустрічі отець Ростислав розповів про процес становлення капеланства в Україні. Цей особливий шлях воїнів духу почав формуватися у 2014 році, в час Революції Гідності, та перших добровольчих військових формувань.
Військові, які стають на захист країни, зіштовхуються з викликами, що випробовують не лише їхню фізичну міць, але й мораль та духовність. У такі моменти важливо мати поруч людину, яка здатна поділитися досвідом, дати пораду або просто підтримати словом. Саме такими людьми і є капелани.
“Нашій Незалежності – тридцять третій рік: як кажуть в людях, вік Христа. І це відроджена Незалежність, втрачена колись на довгі роки, а з ним (з відродженням) до нас повертаються забуті терміни. Зупинимося на одному з них – капелан. Сьогодні ми не тільки поговорили про капелана, а й послухали офіцера ЗСУ на капеланській посаді. А чи розуміємо значення такої людини, як капелан, в умовах мультикультурної, багатоконфесійної країни, де існує свобода віросповідання і, разом із тим, не відміняється обов’язок громадян захищати країну. У більшості з нас немає іншої, запасної країни. То, хіба коли мова йде про окремих «людей світу», що не обмежують себе ні коштами, ні совістю і при цьому самі собі є законом, країною і божеством. Сьогодні ми самі і армія зокрема звикаємо знову до капеланства, не завжди розуміючи доцільність такого виду служби. Військовий без зброї? Декому здається абсурдом. Але, слід визнати, що велика кількість військових зі зброєю мають свої релігійні переконання. Різні. Та це, все ж таки, – питання совісті. І совість є тонким інструментом, який потребує специфічного догляду. Від гостя бібліотеки – офіцера ЗСУ і служителя однієї з християнських церков, Ростислава Височана, я почув наскільки різним є ставлення до капеланів у суспільстві і війську. Буквально, від синівського, як до батьків і до, можливо в чомусь – зневажливого, як до «продавців повітря». Такий термін я також почув від Ростислава Височана”, – поділився думками один із учасників зустрічі.
«Наше капеланське гасло – бути поруч з українським воїном, щоб підтримати його. «Бути поруч» не означає нав’язуватися, але бути біля воїна тоді, коли йому це потрібно». Капелани є духовними наставниками для військовослужбовців, тими, хто вселяє їм віру, надію, силу духу і допомагає вистояти у надважких ситуаціях на полі бою. Видача зброї та боєприпасів військовим капеланам забороняється. Їхня зброя – це Боже слово. Тут капелан звернув увагу на історичну книгу «Лицарі Духа: Військові капелани УГКЦ» Михайла Забанджала, яка стала своєрідним путівником для формування сучасних українських капеланів.
Також о. Ростислав поділився досвідом капеланства у арміях країн НАТО. Сьогодні військові капелани ЗСУ проходять підготовку на тренувальних базах США у Європі. Душпастирів навчають військової етики, основ консультування, роботи з травмами, служіння за прикладом функціонування інститутів капеланства в країнах НАТО.
І, на завершення зустрічі, отець Ростислав разом зі всіма присутніми помолилися за українських воїнів, за поранених, полонених, зниклих безвісти, парамедиків, медиків, волонтерів, капеланів, усіх тих, хто стоїть на захисті і обороні України.
“Як християнин, я завжди на боці тих наших захисників, хто вважає свою віру важливою складовою частиною самих себе. Скажімо, для атеїста є ті ж потреби, що й для всіх людей: всім відомі базові потреби, починаючи з їжі і відпочинку, і до визнання їхнього громадянського подвигу, потреби відчувати вдячність і підтримку міцного тилу. Хто зрозуміє і розкриє душу віруючої людини? Хто здатен врахувати її потребу в пошуці балансу між виконанням громадянського обов’язку і стосунками із Богом, Який є основою для всієї конструкції життя вірян? Та тільки подібні служителі, посвячені в тонкощі тієї чи іншої релігії. Я зовсім не говорю про «правильну» релігію. В цьому немає сенсу, якщо совість одного солдата веде його до поклоніння Ісусу Христу, а іншого – до Аллаха і шанобливого ставлення до Його пророка, а совість третього – до поклоніння Ягве на основі Тори. І, насправді, відмінностей в світоглядах українських бійців більше, ніж я назвав, але мудрі офіцери, командири завжди розуміють роль своїх помічників, яких називають душпастирями. Серед капеланів в українському війську є представники християнських церков, мусульманські служителі і юдейські. Обов’язково наголошую: їхніми зусиллями збережені тисячі життів наших воїнів.
Ми всі, якщо не прямо, то опосередковано причетні до цієї війни. Ми чи наші близькі люди. Навіть якщо воюємо не ми, то хоч намагаємося допомагати створювати максимально прийнятні для звільнення країни умови. Пам’ятаймо: хтось самодостатній і без віри, хтось самодостатній в своїй вірі, а комусь потрібна духовна підтримка. І ще – капелани присутні і на нулі. Серед них також є втрати. Вони там знаються з лопатою і турнікетами, служать під обстрілами, витримують фізичні навантаження і роблять багато чого іншого за велінням совісті”, – резюмували слухачі.
