З тиждень тому випадково дізнався, що, внаслідок захворювання на COVID-19, відійшов у вічність мій приятель, ба більше! – споріднена душа (на прохання сім’ї, на жаль, не маю права називати його прізвища). Інтелігентний тернополянин, який по закінченні вузу, волею долі став мешканцем Нового Роздолу, одружившись із чарівною містянкою.
Власне, у нашому чудовому місті, де живе чимало цікавих людей і яке поповнюється новими глибокими особистостями, і познайомився кільканадцять літ тому із Василем. А невдовзі ми потоваришували, стали крікс – колєгами, як казав колись мій світлої пам’яті дідусь Микола.
У щасливої сім’ї народилось трійко діток, тож, аби зросли надходження у сімейний бюджет «хліба насущного», довелося другові , як кажуть, міняти професію поліграфіста і роботу за фахом та крутитися «по життю», вишукуючи можливість заробляти побільше, аніж попередня зарплатня. Працював і у Польщі, і навіть столярське ремесло опанував.
До цього повороту у долі спонукало усвідомлення, що він як «глава сім’ї», має створити для свого милого «кубелка» гідні умови та підтримувати дітей, особливо, у період, коли вони, по закінченні школи, стали студентами. До речі, у бесідах Василь, як інтелігентна людина, не надто вдавався до оповідей про сімейні справи. Проте і почутого було достатньо, аби зрозуміти, що син і дві донечки і «вивчилися», і фах мають добрий.
А ще він дуже тішився своїми внуками, які приїжджали до дідуся-бабусі у Новий Розділ на канікули. Тут ми з ним були солідарними і майже погоджувалися з відомим висловом, що дідусі з часом більше люблять онуків, аніж дітей, додаючи «для балансу» слово «порівну».
А ще мені пощастило, що ми з приятелем мали майже однакову «політичну платформу» – націоналістично – демократичну. Тож коли і деякі наші знайомі, і чимала юрма іншого люду під впливом постійних (з року в рік) пропагандистських навіювань певних політиків та політикинь, мовляв, лідери націоналістично – демократичного крила українського політикуму та державні діячі, не так керують, ставлять на керівні посади своїх кумів та ще й крадуть, то це ні на йоту не похитнуло наших переконань.
По – перше, ми не вірили у поширювані плітки – чутки, по – друге, як притомні громадяни, уважно слідкували за політичним процессом, швидко «вираховували» хто є хто, а хто є …не тим, у кого рядиться, і, відповідно, реагували. Як інтелігентні люди, не били себе в груди, мовляв, ми істину «глаголимо», а просто у розмовах з іншими громадянами висловлювали свою позицію. І коли у відповідь лунали дуже емоційні вислови на нашу адресу, аж ледь не до образ доходило, ми змовкали і, як кажуть, сходили з «полемічного рингу». У певних випадках оминали таких «опонентів» стороною, перейшовши на другий бік вулиці. Але так, аби вони не здогадалися, чому саме…
І коли відбувалися вибори ми голосували однаково – за Ющенка, за Порошенка, за політичні сили з цього крила. А коли перемогу здобували інші, звісно, розпачали, бо були впевнені, що нові персони у владі послаблять поступ державотворення. Але вірили і віримо, що з Українською Державою «все буде добре». Якщо…
За понад рік коронавірусної пандемії ми майже звикли до того, що і наших друзів, приятелів, знайомих та рідних «косить» епідемія. Особливо боляче, коли ми про втрати дорогих людей дізнаємося випадково. Ми зникаємо непомітно. А вже тільки дізнавшись про відхід, починаємо глибше усвідомлювати, яким смертоносним є COVID-19. І яким непередбачуваним є у виборі чергової жертви.
І завтра наступним «ковідним двохсотим» можу бути я, ти, ви…Уповаємо на Господа Бога та (не так впевнено) на певний захист від протиковідного щеплення. Віримо, що людство переможе COVID-19.
Вічная пам’ять, друже, хай земля тобі буде пухом…
Іван БАСАРАБ
