8 червня був чорним днем у Новому Роздолі. Місто прощалося одночасно з двома Героями. Цього дня хоронили Івана Скоблія. І цього дня зустріли «на щиті», у день свого дня народження, Геннадія Кукіна.
Співчуття від всієї громади і сили пережити біль втрати зичила родині, близьким, друзям, всій громаді міський голова Ярина Яценко. Ми маємо надію лише на наших воїнів, на такі родини, де син повернувся з полону, а батько його загинув, а хресний батько пропав безвісті… Лише на них наші надії та сподівання на Перемогу!
Народився Іван Васильович Скоблій 17 травня 1975 року.
Навчався у Новороздільській школі №4. Класний керівник Марія Іларіонівна Василюк згадує учня лише добрими словами: хороший хлопчина, вчився непогано, сім’я чудова.
Згодом навчався у Новороздільському профтехучилищі №5 за професією “слюсар з ремонту автомобілів” (1990-1993 р. н.), де працював майстром виробничого навчання його тато – Василь Іванович Скоблій.
Працював, створив сім’ю, виховували з дружиною Ганною сина Івана і донечку Таню. Деякий час, як багато чоловіків, працював за кордоном на будівництві, але часто наголошував – працювати на пана в чужій країні не моє, треба в рідній державі бути корисним. Останнє місце роботи – охоронник у новому «Сільпо». Втім, Івана вирізняла особлива, кровна, затята навіть патріотичність – цікавився новинами, дуже турбувався про майбутнє України і завжди наголошував, що він готовий віддати все рідній країні, навіть своє життя. Не знав тоді, яким близьким був до істини…
Ця його патріотичність і вилилася у те, що у серпні 2020 року, не дочекавшись повістки (довго нарікав, чому ж не несуть?), пішов добровольцем і підписав контракт із ЗСУ. Служив оператором-навідником БМП у 109-му батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади. Мав позивний «Прапор». Побував у всіх гарячих точках – Часів Яр, Бахмут… Не любив багато розповідати: війна, мовляв, треба москалів бити. Але завжди був на зв’язку. Його патріотизм не лише міцнів, але й заохочував інших. Щойно закінчивши навчання у Новороздільському професійному ліцеї будівництва та побуту (№6), де тепер працює його дідусь В.І. Скоблій, син, Іван Скоблій-молодший, 18-річним у 2021-му році також йде добровольцем в ЗСУ. Служив в одній бригаді з татом. До речі, разом з Іваном Скоблієм служив і його давній друг, кум, хресний тато Івана-молодшого Василь Тіцький, який з січня ц.р. вважається безвісти зниклим. На захист України стали і двоюрідні брати Івана – Іван (але Богданович) Скоблій та Володимир.
З кумом Василем Тіцьким
Наприкінці серпня 2022-го Іван Скоблій-молодший, виконуючи бойове завдання, з групою потрапляє в оточення і під обстріл ворога. Побратими підняли дрон – тіл не виявили, отож доклали максимум зусиль, аби витягнути з полону своїх. 4 місяці провів у Первомайську на Луганщині «в підвалі» у полоні російського ворога Іван-син. І першим його зустрів на вокзалі у Дніпрі після повернення з полону Іван-тато, який доклав максимум зусиль для звільнення сина в грудні 2022-го. Скільки радості зазнав тато, зустрічаючи сина з полону! І скільки болю зазнав син, прощаючись з батьком-Воїном! До речі, після реабілітації Іван Скоблій молодший служить у військовій частині в Івано-Франківську.
Зустріч із сином після полону у Дніпрі
«Тато був дуже добрий, завжди давав поради, як поводитися у тій чи іншій ситуації, і вмів усе – від їсти приготувати до ремонту будь-чого. А ще так любив жартувати», – сумно оповідає донечка Таня, студентка Львівського інституту фізкультури.
Буквально наприкінці травня Іван Скоблій прибув у коротку відпустку, на два-три дні. Але за цей час успів все – з усіма друзями зустрітися, з сестрами Світланою і Лесею, з племінниками, поговорити з батьком. «Він все наголошував, як би хотів дочекатися Перемоги над ворогом, і дуже не хотів повертатися у зону бойових дій, немов передбачаючи загибель», – важко зітхає тато. У день загибелі, пригадує Таня, якісь такі дивні речі мені писав: мовляв, я смерті не боюся, боюся бути пораненим. А на запитання: «Коли приїдете, тату?» якось дивно відмахнувся: та якось буде… Іван був дуже відважний та безстрашний, у найгарячіших точках йшов сміливо і казав, що йде не помирати, а захищати Батьківщину та своїх дітей.
Іван Скоблій загинув через два дні після повернення з короткої відпустки. Загинув під час бойових дій 4 червня поблизу населеного пункту Званівка Донецької області, на Бахмутському напрямку: їхали на бойове завдання, підірвалися на міні…
«Один з найкращих сержантів, відповідальний воїн, хороша людина. Завдяки таким, як він, ми зможемо перемогти цю орду. Дуже вас прошу: не забувайте родини наших Героїв, які поклали душу за волю України», – звертався до присутніх побратим-воїн Івана Скоблія.
Його дуже цінували побратими, бо Іван був один з небагатьох, які залишилися за три роки служби, хто знав та вмів робити свою справу (неодноразово ж казав: «то ще треба вміти воювати»). Отримував подяки та грамоти за заслуги, зокрема, в бригаді його нагородили «за сумлінне виконання військового обов’язку з ризиком для життя».
* * *
На сторінці Офіційного представництва Президента України інтернет-видання “Електронні петиції” опубліковано текст електронної петиції такого змісту: «Присвоїти почесне звання Героя України військовослужбовцю 10 гірсько-штурмової бригади Скоблію Івану Васильовичу посмертно! Шановний пане Президент! Прошу присвоїти звання Героя України військовослужбовцю Скоблію Івану Васильовичу, який ще до початку війни віддано та з честю боронив незалежність України. Це Людина з великої літери, яку поважали усі побратими та усі в його бригаді. Іван був чудовим батьком та чоловіком, він залишив двох люблячих дітей – сина та дочку, вони були для нього всім в тому житті. Дуже любив свою дружину, був майстром на всі руки, був чудовим другом, ніколи не відмовляв в допомозі, найпершим приходив у важку хвилину. Був професіоналом військової справи, якого дуже цінували . Був величезним патріотом України, таким виховав і свого сина, який пішов одразу за батьком і пліч-о-пліч в одній бригаді стали на захист країни . Син у 19 років потрапив у полон, батько, будучи там, зміг врятувати сина, але, на жаль, загинув сам. Син продовжує справу батька, яку він так і не завершив – отримати Перемогу. Він дуже хотів та мріяв дочекатися та побачити нашу Перемогу, але не судилося .
Тож прошу вас єдине зробити для нього – надати йому ПОСМЕРТНО звання ГЕРОЯ УКРАЇНИ! Для своїх дітей він уже ГЕРОЙ, дозвольте стати ще й для України».
* * *
Збір підписів триває. Залишилося 87 днів. Подавати на: https//petition.president.gov.ua/petition/195772#
