Про це йдеться у повідомленні на Facebook – сторінці Наталії Романчак, адміністратора “Калуш БЕЗ ЦЕНЗУРИ!!!”:
Він був рік й 11 місяців у російському полоні, ні разу не бачачи сонця. Володимир Руденко.
“Майже пів року я лікувався в госпіталях, тому що відбили все, що можна відбити. Були великі проблеми з нирками, серцем, з ногами. Міг прямо на вулиці сходити під себе. Взагалі, в туалет ходив з кров’ю. Пощастило, що був в Литві на реабілітації.
До 2014-го я працював у росії. Після Іловайського котла кинув роботу й бізнес там і повернувся до Батьківщини. Зайшов додому і в дверях доньці сказав, що я приїхав на війну. Все.
Тоді служив у 25 окремій парашутно-десантній бригаді, але у 2017 році я звільнився. Отримав там травму та й думав, що Батьківщину врятував.
25 лютого 2022-го знову приїхав в Україну й взяв до рук зброю.
Буквально за декілька днів відправився на Донбас. Коли я потрапив у полон – у мене в одному бою загинув весь взвод, окрім пʼяти людей. Нас залишилося п’ятеро, ми опинились в оточенні. Я вивів цих п’ятьох з оточення.
Дійшли до Михайлівки, таке є село біля Горлівки, трошки заблудилися. Я сам пішов в село, дізнатися, де ми. І прямо на мене вони (росіяни) вискочили. Так я потрапив у полон.
Опісля літаком ІЛ-76 доставили у Курськ, там я сидів у місцевому СІЗО. І тоді почалося пекло.
Нас били кожен день — по три рази на день. Коли повернувся, то мав вагу в 65 кілограмів — я ходити не міг. Ми були в закритому приміщенні, і звідки нас пʼять разів виводили в інше місце, бо воші заїдали вже всю вʼязницю. Ми навіть у тюремний двір не могли дивитися, бо для цього вікна позабивали. я просидів 683 дні в камері, де менше метра квадратного на одну людину.
На нас нацьковували собак і сміялися з цього. Лікарів, які приходили, ми називали «доктор смерть, бо їм було дуже смішно, як нас б’ють.
Уся їжа на день — три шматки хліба і третина кухля того, що звалося чаєм.Засинаєш і думаєш, коли тобі дадуть ці три шматки хліба. Ми нічого не знали про те, що відбувається на фронті: хто і де воює, чи Україна жива-нежива. Але якимось чином, ми знали, що Україна бореться. Ось що означає віра.
Рушників нема, мила нема, зубної щітки нема, спідньої білизни нема. В камері, слава Богу, був горшок і була вода. Все. Вся гігієна. Раз на тиждень нас водили ще у зігнутому положенні у баню на дві хвилини. Відкривали кран або з кип’ятком, або з холодною водою. Знімали на відео, сміялися.
І разів три виводили на прогулянкове подвір’я. А тим часом робили дезінфекцію — труїли у камері вошей.
В нас ще там утримували жінок. Одна була з епілепсією жінка, а одна вагітна. Там був такий великий коридор , 12 камер, в яких сиділи 157 осіб. І ми чули, коли відчиняли ту камеру, а починали з жіночої, як їх там їх б’ють.
Мені до цього часу все це сниться…
Майже через рік почали роздавати листи. То було найбільше здивування було за ці майже два роки. Причому, одному мені прийшов лист українською мовою. А ще дитячі малюнки, які мої онучки намалювали. Тоді всі ридали. Усі. Мені товариш читав ці листи, бо в мене зір сильно впав, малюнок я бачив. Я молився, розкладав їх. Під час чергового шмону всі листи позабирали.
Жовто-блакитний оберіг, який я одягнув, коли повернувся додому , я не знімаю. Памʼятаю, як падав на ту землю — не плакав, а ридав. Усяке було в моєму житті, але скільки я не плакав за весь свій час
Я мрію, щоб звільнили усіх побратимів. Допоможіть їх звідти звільнити. Кожен день — це шматочок смерті для всіх хто там.”
Мужній
Володимир Руденко
