В День пам’яті, примирення й скорботи
(Як хочеш, так його і назови)
Букет ромашок я несла охоче
До постаменту від «дітей війни»…
І враз завмерла: тут ніхто не плаче,
Священика немає, ні людей.
Зруйновано свят – мармур по – звіряче –
Притулок для кісток (не для грошей)…
Душа здригнулась і зайшлася біллю,
Розгубленість у сльози перейшла.
Здавалося, що кров змішалась з сіллю,
Ледь – ледь свою домівку я знайшла…
Якісь чагарники уздовж дороги,
А ноги були, наче кам’яні.
Мов двері не мої і не мої пороги.
Як мертва я пролежала два дні…
Не льотчиком – танкістом був мій тато,
Багато літ вже плачу я без слів.
Був не героєм, а простим солдатом –
Нема могили – у вогнях згорів…
Загинули мільйони!..Як так сталось,
Що в мармурі їх треба «добивать»(!?)
Незнаними батьків, синів ховали –
Під плитами святі кістки лежать…
Сам Бог – Отець з небес це лихо бачив,
Та не хотів промовити тих слів –
Страшних, вагомих, в розпачі гарячих,
Щоб руйнівник не вмер – в вогнях згорів…
Земні «божки» мовчать, сказать не хочуть,
Де ПРАВДА для простих людей живе.
І під «шампан» хіба що захихочуть,
Що нам тієї правди не стає…
Сказати хочеться лише одне катюзі:
Коли від підлостей загине світ,
Тоді порівно «нашим», також «вашим»
Від Бога прийде праведний «привіт»!..
Не буде густо багачів чи бідних
На довгих – довгих запустілих літ.
Не буде вже таких людців огидних,
Які навмисне(!) роблять чорним світ…
** *
Природа на деревах вас лишила
На тисячі і тисячі років!
Щоб САМОСТІЙНО з себе ви людей (не мавп) зробили
Людей таких, як сам Христос хотів!!..
Валентина КОСІВ
ВІД РЕДАКЦІЇ. Валентина Пантелеївна Косів – відома у нашому місті Громадянка з великої літери, вчителька та поетка. Її чисельні дописи, які впродовж десятків літ періодично публікуються у «Віснику Розділля», завжди «на злобу дня», завжди «живим нервом» торкаються душ читачів і спонукають до роздумів, а інколи – і до дії.
Написати цей пронизливий вірш Валентину Пантелеївну спонукав акт вандалізму, вчинений невідомими особами у Новому Роздолі 10 травня 2021 року. Зокрема, сучасні варвари дощенту сплюндрували пам’ятник військовим пілотам, які загинули на наших теренах у роки Другої світової війни: розбили стелу і плити, роздовбали зірку і написи з прізвищами полеглих воїнів. Ця ганебна акція миттєво викликала обурення містян, а правоохоронці міського відділення поліції відкрили кримінальне провадження. Оперативно і докладно резонансну гнітючу подію було висвітлено у редакційному матеріалі «У День пам’яті і примирення у Новому Роздолі вшанували жертв Другої світової війни, а через кілька днів – познущалися над місцем поховання пілотів…» («ВР», №18 від 14.05.2021р.).
Відтоді 85-річна Валентина Пантелеївна глибоко засумувала і втратила сон. Акт вандалізму, немов гостра куля, боляче вразив чутливу душу уродженки Кубані, яка «зустріла» війну маленьким дівчиськом, яка відчула на своєму тендітному тілі нестерпні побутові умови воєнного лихоліття , яка до сліз на очах гордилася (і досі гордиться!), що її батько добровольцем пішов захищати Вітчизну від ворога (та так і залишився навіки на полях війни «як безвісти зниклий»)..
І в такому душевному неспокої народився цей вірш. Утім, відвідавши минулого понеділка редакцію, Валентина Пантелеївна зізналася, що хоча написані поетичною кров’ю рядки і дещо зняли тягар з душі, проте її і надалі оповиває неспокій і знову й знову «приходять» у свідомість моторошні «кадри» акту вандалізму, а з ними – й щемні спогади про батька – молодого і мужнього, який пішов захищати її, маленьку донечку Валюшу, свою сім’ю та Батьківщину від ворога…
Іван БАСАРАБ
