Автор: Іван ФАРІОН, газета «Високий Замок» -https://wz.lviv.ua/statti/560814-unikalna-podiia-u-sportyvnomu-sviti-do-reiestru-nematerialnoi-kulturnoi-spa
Унікальна подія у спортивному світі: до реєстру нематеріальної культурної спадщини України Стрийська державна адміністрація запропонували внести… футбольний турнір. Його присвячено пам’яті заслуженого майстра спорту Андрія Баля, який є вихідцем із цього району, зі селища Роздолу. А один з ініціаторів проведення 24 роки тому Всеукраїнського дитячого футбольного турніру на призи братів Андрія та Ореста Балів (після відходу у Вічність легендарного футболіста 9 серпня 2014 року назву було змінено на теперішню), ветеран – освітянин Роздільського ЗЗСО І-ІІІ ступенів Ігор Мартинюк публічно висловив ідею назвати міський стадіон у Новому Роздолі іменем найтитулованішого футболіста Розділля та Миколаївщини
Архіви містять багато інформації про колишнього футболіста львівських «Карпат», київського «Динамо», зарубіжних команд, гравця збірної срср, одного з колишніх тренерів збірної України. Він був володарем Кубка кубків, чемпіоном світу серед юнацьких і молодіжних команд, віцечемпіоном «дорослого» чемпіонату Європи, чемпіоном і володарем кубків колишнього срср. Уболівальникам Баль запам’ятався успішним, зірковим і водночас — приземленим. Як кажуть, був своїм хлопцем.
Високі регалії не зіпсували його. Більше про Андрія, про те, завдяки чому йому з друзями вдалося зійти на високі футбольні вершини, автору цих рядків розповів його молодший брат Орест, нині заступник генерального директора футбольного клубу «Верес» (Рівне). Після смерті Андрія (він миттєво помер на футбольному полі під час матчу ветеранів) Орест опікується проведенням Меморіалу свого брата…
Перше наше чемпіонство було… вуличним
— Оресте, коли ви спостерігали за виступами юних футболістів на Меморіалі Андрія Баля, чи згадували себе у такому віці? Яким був футбол у ваші дитячі роки?
— Із першого класу ми з братом пішли займатися у ДЮСШ сусіднього міста Нового Роздолу. А потім у нашому селищі Роздолі відкрити футбольну філію цієї школи. Щоб не втомлювати нас добиранням, тренер Олесь Дмитрович Михайлович з Нового Роздолу приїжджав у Розділ, займався з нами. Селищний стадіон тоді розміщувався на місці, де зараз збудовано нову школу. Пригадую, там щоліта проводили першість роздільських вулиць (змагання організовував Віктор Луценко).
Наша сім’я тоді жила на вулиці Карла Маркса (одного з теоретиків комунізму). У команді не було вікових обмежень, у ній виступали такі, як я — десятирічні хлопці, грали з нами і ті, кому було 15−20. Збирали між собою по одному рублю, купляли фірмовий м’ячик і ганяли м’яч допізна. Бувало, що наша вулиця ставала чемпіоном…
— Що ви перейняли від старшого брата? Які Андрій давав вам футбольні поради?
— Родинні відносини між нами завжди були дуже теплими. Братніми. Ми ніколи не сварилися. Значною мірою, на наші стосунки вплинула рання смерть батька. Він помер, коли мені було вісім років, Андрієві – десять. Коли мама залишилася сама, ми її всіляко підтримували, намагалися, щоб у неї з нами було якомога менше клопотів. Перед тим, як щось зробити, завжди думали: а що на це скаже мама?
Коли навчалися у Львівському спортінтернаті, дуже часто обмінювалися з братом футбольною інформацією: хто як зіграв, як саме забив гол, а якщо ні, то чому це не вдалося. Тоді не було Інтернету, де можна було би подивитися ту чи іншу вправу — вчилися футболу біля телевізора, приглядалися до гри дорослих команд, намагалися дещо у них копіювати.
Броварський побачив в Андрієві талант, допоміг його реалізувати…
— Футболісти зазвичай дружать зі своїми ровесниками. А ваш брат «колєгував» у «Карпатах» із на дев’ять років старшим ветераном Левком Броварським. Як склалася ця дружба?
— В Андрія близькими друзями були також Олег Родін, Степан Юрчишин. А Броварський був і другом, і наставником. Поважав Андрія через те, що побачив у ньому талант. Тому допомагав братові його розвивати і реалізувати. Як мовиться, взяв його під своє футбольне крило, щоб часом хтось із гравців-«дідів» його не образив…
Левка Броварського я теж добре знав. Коли він по завершенні кар’єри у «Карпатах» грав у Самборі, тренував цю команду, то запросив туди і мене. Левко Рудольфович був моїм кумом, хрестив мою доньку Вікторію. Ми дружили сім’ями…
— А у київському «Динамо» Андрій дружив із Володимиром Безсоновим, Анатолієм Дем’яненком, Сергієм Балтачею. Як «хлопець із села» так швидко знайшов спільну мову із цими зірковими футболістами?
— Вони зналися ще з виступів за юнацьку, молодіжну збірні. Андрій добре себе зарекомендував між хлопцями, за яку команду не виступав би, всюди його поважали за високі людські якості. Вмів підбадьорити хлопців, миттєво підняти їм настрій. До речі, мій брат знав багато мов — вільно спілкувався і польською, англійською, іспанською, знав іврит.
— Мені розповідали, що Андрій був дуже гостинним, часто запрошував футболістів до себе додому. А його мати, пані Катерина, пригощала їх борщем, варениками…
— Всі футболісти київського «Динамо» та й з інших клубів, з якими він колєгував (у міжсезоння вони їздили в Трускавець на лікування), перед відправкою вечірнього поїзда, приїжджали до нас. Мама накривала стіл українськими стравами. Хлопці почувалися, як вдома…
— Я чув, що коли Андрій через футбол затримувався, ваша мама дуже хвилювалася…
— Коли Андрій виступав за союзну збірну, додому у Львів прилітав пізно вночі. Перед тим телефонував до мами і попереджав, що буде пізніше. Я його допізна чекав. Тихенько двері відчиню, щоб не будити батьків. Прийшов Андрій, і ми з ним до ранку говоримо про футбол. Батьки всі ті розмови чули — насправді вони не спали…
Фанам допомагав дефіцитними квитками на футбол, вірянам — коштами на ремонт церкви
— Друг Андрія — роздільський педагог Ігор Мартинюк розповідав нам, як у часи футбольного буму у Києві ваш брат, попри свою зайнятість, допомагав краянам придбати квитки на принципові матчі…
— Так, Андрій виконував такі прохання земляків-роздільців, передавав їм ці квитки. А після матчу зустрічався для хай недовгої, але теплої розмови з друзями-односельцями. Для нього ці зустрічі були приємними, важливими, згадкою про малу батьківщину, адже у Роздолі його корені.
Розділ для нас рідний. Навіть коли вчилися з братом у Львівському спортінтернаті, приїжджали туди ще років три. Потім наша мама вдруге вийшла заміж і перебралася до Львова, жили ми на вулиці Лісній, що неподалік Винниківського базарчику. Поза тим навідувалися у Розділ до своїх родичів, знайомих, друзів. Досі дуже дорожу дружбою з колишнім вчителем біології Ігорем Михайловичем Мартинюком, він дуже допомагає мені в організації футбольного меморіалу пам’яті мого брата Андрія…
— У Роздолі функціонують дві релігійні громади. Віряни розповідали мені, що ви з Андрієм фінансово допомагали їм однаковими сумами, зокрема, на ремонт церкви — щоб не робити між парафіянами різниці у ставленні…
— Так було. Ми з Андрієм не хотіли, щоб навіть у найменшому спричинити між земляками якийсь конфлікт. Вони всі для нас були і залишаються дорогими… До речі, у радянські часи, коли ми вчилися у Роздолі, щонеділі разом з Андрієм ходили у місцеву церкву. І кожного тижня нас «пісочили» на шкільній лінійці: «Знову брати Балі були у церкві!» Ми на те не зважали — продовжували ходити до храму.
Мені приємно, що коли у Роздолі відбувався турнір братів Балів, на стадіон приходив священник, благословляв змагання, освячував нагороди…
У збірній Андрій доповнював Олега Блохіна…
— Як у тренера в Андрія були різні періоди. Найуспішніший — на чемпіонаті світу 2006 року, коли разом з Олегом Блохіним йому вдалося вивести нашу збірну в ¼ Мундіалю…
— Думаю, щоб повторити такий результат, нашій головній команді треба чекати ще дуже довго. Наші футболісти тоді вийшли зі своєї групи з першого місця…
— А коли траплялися невдачі, як Андрій давав раду своїм емоціям у такі тяжкі моменти?
— Як і будь-який тренер, який не домігся бажаного результату, він це сприймав тяжко, тримав цей тягар у собі. Але не показував цього. Без роботи не залишався ніколи. Його завжди цінували, він був затребуваним.
— Багато хто дивується, як могли разом працювати два такі різнохарактерні тренери — вибуховий Блохін і врівноважений Баль…
— Якби в Олега Володимировича не був такий характер, він не досягнув би своїх вагомих перемог. І як гравець, і як тренер. Задля високого результату у футболі, треба часом забувати про все на світі, жити цією грою, долати всі перешкоди. У пік таких емоційних перевантажень Андрій, який мав іншу, дещо антагоністичну ментальність, своїм спокоєм знімав напругу. Загалом Олег Блохін і Андрій Баль доповнювали один одного, у головному були однодумцями. І це йшло всім на користь. Мого брата дуже любили гравці, йшли до нього за найменшою порадою. Андрій їм допомагав, розвіював тривоги, вирішував усі проблемні питання. Такі взаємовідносини позитивно позначилися на мікрокліматі у команді. І у підсумку — на результатах її виступів.
— Згадуваний вами педагог Ігор Мартинюк, футбольні активісти виступили з ініціативою назвати стадіон у Новому Роздолі іменем вашого брата…
— Я вдячний за таку ідею. З Новим Роздолом ми з Андрієм були тісно пов’язані, робили тут перші футбольні кроки. Андрій зробив великий внесок в український футбол, тому таку людину українці мають пам’ятати.
Вшанування брата у Новому Роздолі було б ще одним, «земляцьким» визнанням його заслуг, даниною поваги йому і його тренерам. Так само, гідним пошанівком є Меморіал Андрія Баля, у цих змаганнях постійно беруть участь і юні новороздільські футболісти. Якщо порахувати всі заслуги мого брата перед українським футболом, більш авторитетного спортсмена на Львівщині та й, мабуть, на всій правобережній частині України, немає…
На фото : вгорі – Орест Баль (праворуч) із другом своєї футбольної родини – роздільським педагогом Ігорем Мартинюком; внизу – В Ореста Баля найкращі спомини про їхнього з братом Андрієм футбольного наставника, почесного гостя Меморіалу А. Баля – тренера Новороздільської ДЮСШ Олеся Михайловича (ліворуч). Фото автора
