Низько схиляємо голови перед мужністю та жертовністю нашого Захисника. Життя Івана ГРИЦИКА було тісно пов’язане із захистом України, адже вперше став на її захист ще у 2016-му… Вдруге пішов служити у 2021-му… І після важкого поранення та складної операції залишився в армії.
Іван Грицик народився 26 червня 1981 року у Горішньому. Навчався у Новороздільській школі №5, згодом отримав фах автослюсаря-зварювальника у профтехучилищі №5 у Новому Роздолі. І одразу працювати, переважно на будовах, в тому числі і за кордоном. Взагалі, всі троє синів п. Олі – справжні працьовиті українці, змалечку навчені до роботи, завжди залюбки допомагають родині, рідним, знайомим.
Іван створив сім’ю, виховували єдину донечку Таню. Але не склалося з особистим. Обидві дружини Івана померли завчасно. Донечку змалечку виховувала бабуся Оля. Вона така ж працьовита у татову родину: навчаючись в інституті у Львові, сама ж заробляє на життя у сусідній Польщі. А також є активною членкинею Молодіжної ради при Новороздільській міській раді.
Іван з 2023 року служив оператором 1-го відділення протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки штурмового батальйону військової частини А4862 відомого бойового підрозділу «Скала». Мужньо виконуючи військовий обов’язок та захищаючи Україну, Іван Грицик вважався зниклим безвісти з 16 грудня 2024 року у бою поблизу населеного пункту Новотроїцьке Покровського району Донецької області. Востаннє переписувався з мамою 13 грудня, попереджав, наскільки складна ситуація.
Аж у жовтні 2026-го родину попередили про збіг ДНК – фраза, яка ставить крапку у кількарічному очікуванні дива…
Загиблого Захисника Грицика Івана Володимировича Новороздільська громада зустріла в суботу, 10 жовтня 2026 року: траурний кортеж після зустрічі на Алеї Героїв попрямував до рідного дому Захисника у Горішньому, де відбулася панахида, а звідти до церкви Івана Хрестителя у с. Горішнє.
Поховали Воїна на кладовищі в с. Долішнє.
У Івана залишилися мама Ольга, донечка Таня, брати Ігор та Василь. Брат Ігор також понад рік служив в ЗСУ, перебував у найгарячіших боях.
І неймовірно зворушив всіх спогад-сповідь Тані Грицик: «Сьогодні усі дізнались, що загинув Герой України – Грицик Іван. Але я дізналась, що загинула частинка моєї душі, найрідніша людина, мій улюблений татусик.
Я пишаюсь бути твоєю донькою, татку, донькою ГЕРОЯ. Але не так я хотіла з тобою зустрітись. Ти ніколи не любив, коли я одягала чорний одяг. Але тепер я зустріну тебе у чорному і з болем у серці.
Майже два роки я чекала, сподівалась, шукала тебе у списках полонених, але смерть вирішила забрати тебе собі, точніше, не смерть, а російські кати.
Тато був для мене всім, він був найкращим порадником, людиною, яка допоможе, яка вислухає і підтримає.
Найбільше на світі я завдячую своєму татові та бабусі, адже виховували мене вони, але люди з автоматами та триколорами вирішили, що вони мають право забирати у дітей найважливіше….батьків.
Тато – мій приклад мужності, незламності та сили волі. Скільки б болю у нього не було на душі та в очах, він завжди міцно стояв на ногах. Він показав мені, що таке справжня батьківська любов, коли було страшно, тато заспокоював, коли хотілось плакати – смішив. Тато завжди казав: «Ти в мене найсильніша, найрозумніша і найгарніша». Тато виховав мене сильною особистістю, яку не так просто зламати. Він навчив мене багатьом речам, але, на жаль, не навчив, як жити без нього.
Я знаю, що він завжди поруч зі мною, у моєму серці, тепер він став моїм ангелом-охоронцем, який буде йти зі мною далі і допомагати підніматись, коли буде важко йти. І ми ще обов’язково з ним зустрінемось, але, на жаль, вже не у цьому світі. ..
Ці фото я залишу тут, щоб кожен, хто колись зайде на мій профіль, знав і пам’ятав, якою ціною виборюється наша незалежність.
Ці світлини – лише маленька частинка татового життя, яке мало продовжуватися, наповнюватися новими моментами й щасливими днями. Але, на жаль, альбом із порожніми сторінками вже ніколи не поповниться новими фотографіями…
Я хочу, щоб, переглядаючи ці фото, ви запам’ятали його саме таким – усміхненим, щасливим і справжнім.
Його життя обірвалося, а разом із ним закінчилося і моє дитинство. Адже поруч із татом я завжди почувалася маленькою дівчинкою, яка могла прибігти до нього, поскаржитися на подряпину – і він обов’язково пожалів би мене. Я завжди чекала на нього вдома, знаючи, що тато принесе щось смачненьке. Здавалося, що так буде завжди…
Мій тато – людина з добрим серцем, щира, усміхнена, трохи вперта, але найкраща для мене. Бог подарував мені чудового батька, який віддавав усе, що мав, а найголовніше – усю свою любов, аби я жила щасливим життям.
Тепер, коли мені важко, я все ще розповідаю татові про свої переживання, невдачі й перемоги. Тільки тепер – подумки. Бо вірю, що він мене чує і досі переживає все разом зі мною.
Тату, якби ж у нас було ще трохи часу… Ще більше обіймів, розмов і звичайних щасливих днів. Я берегтиму нашу пам’ять і нестиму твою любов крізь усе своє життя.
Ти назавжди залишишся моїм татом, моєю опорою, моїм дитинством і частинкою мого серця.
Мʼяких хмаринок тобі, татку. Вічна памʼять Герою України!
Пам’ятаю. Люблю. Пишаюся. І завжди сумуватиму. Назавжди твоя донька».
Висловлюємо щирі співчуття родині, близьким і побратимам Івана. Розділяємо ваш біль і скорботу.
Світла пам’ять Герою.
Віра ВЛАСЮК
