Дочекатись новороздільських “555” на пронизливих вітрах автозупинки перед маркетом “Ашан”, що у Львові, це ще та пригода. Чи не випити гарячої, щоб зігрітися? До того ж вона в цьому торговому центрі одна з найсмачніших у столиці Галичини. Швидко прочиняю двері найближчого бутіка, отримую омріяну філіжанку, і щоб якось не пити каву на холоді, вдаю, що зацікавився асортиментом.
Виявляється, я опинився в закладі “Преміум – клас”. Ось діаманти, розрізняю п’ять ноликів на ціннику, а ось розкішні плаття, тут уже скромніше – до чотирьох нулів опускається прайс. “Бажаєте зробити сюрприз коханій людині”, – дещо нав’язливо запитує продавчиня. “Не дадуть спокійно допити каву”, -лайнувся подумки. “Мабуть, так”,- відповідаю, розтягуючи слова.
Мене рятує від подальшої “гри” в заможного відвідувача, який цього разу вирішив відкласти купівлю дорогої речі до наступного разу, новий відвідувач. ВІрніше – відвідувачка. Жінка, яка перетнула, принаймні, на мій погляд, межу середнього віку, увійшла у приміщення бутіку “Преміум- клас”. Жодних натяків на зачіску, одяг зношений. В руках зім’ятий поліетиленовий пакет, а в погляді – втома, яку не приховати. Жінка тихо запитала чи є у них святкові сукні. Продавчині переглянулись і одна з них, ледве стримуючи іронію, сказала: “А вам для чого така сукня? У нас тут узагалі – то речі дорогі”
Жінка нічого не відповіла, лише опустила очі. Але не пішла.
Повільно почала переглядами вішаки із сукнями. І раптом – зупинилась. Взяла червону сукню. Притиснула до грудей і тихо усміхнулася. “Ось ця…саме така, як треба,” – мовила, помітно хвилюючись…
Продавчині дивилися на на неї з насмішкою. Одна підійшла ближче: “Ви бачили цінник?..Ви точно зможете її оплатити?”. Жінка мовчки дістала зі свого пакета старий конверт і висипала його вміст на прилавок. Купюри, монети. Деякі пом’яті, деякі вже потерті. Але сума була така, скільки коштувала сукня.
В магазині запала тиша. “Для кого ця сукня?”, – заледве чутно запитала продавчиня.
Жінка підняла очі. Вони блищали від сліз:
-Для доньки. 10 травня їй мало б виповнитися 17-ть. Я народила її тоді, коли вже перестала вірити, що стану мамою. Лікарі казали, що це неможливо, але донечка з’явилася на світ Божий. Місяць тому її не стало. Але я пообіцяла їй…що на день народження куплю ту сукню, яка їй найбільше подобається. І ця…була її улюблена
Вона показала мені її фото …ще тоді. В тиші приміщення моя кава в картонному стаканчику торкнулася підлоги зі звуком небесного грому. Яка кава, коли таке відбувається поряд з тобою…
Я привідчинив їй двері, і, я точно пам’ятаю, таки схилив перед нею голову…
Коли її, дещо зсутулена, постать розчинилася в білосніжних галереях “Ашану”, опанував себе остаточно.
Іноді ми судимо людей, навіть не здогадуючись, що вони несуть у серці. Дивимось лише на зовнішність – і не бачимо головного: любові, на яку здатна людина…навіть тоді, коли вже нікого не залишилося поруч…
“Три п’ятірки” , як звикло, дістались Нового Роздолу. Відчинив двері квартири. Сів за столом. Тиша. І ця жінка з бутіка у Львові невмолимо зринула у пам’яті. Глянув на календар – 10 травня. Неділя. День Матері. Такого дня вона завжди вслухалась в найрідніший голос своєї донечки. “Зі святом, мамо! Так було раніше…
Та мені важлива одна важлива річ в людині – кого любиш, він не помирає. Через це потрібно пройти особисто, щоб зрозуміти, про що я…
10 травня поєднає земне й небесне. Мама виконає обіцянку дану доньці ще за її життя.
“…тому що тільки Мати вміє жити, щоб світити – як Зоря” – це не мої слова, та я прагну осягнути їх сенс, щоб поділитись з вами історією материнської любові…
1.05. 2026
Володимир КУКУРУЗА
P.S. Днями раніше я написав уроче, наповнене багатьма потрійними окликами привітання всім матерям нашої громади. Сьогодні я забираю з редакції свій попередній допис. Я роблю вибір заради історії цієї жінки. Життєвий вибір.
З Днем Матері, мами – зі святом! Дякуємо Вам, матері…
