Шлях воїна – захисника України, новороздільця Сергія Шкльоди на скрижалях його життєвої долі календарно позначений величними християнськими святами: днем 21 квітня 2024 року, у Чистий четвер напередодні Великодня, коли він – на той час висококваліфікований працівник підприємства з виробництва олії у с. Ставчани Пустомитівського району, долучився до лав Збройних Сил України, та днем 21 червня цього ж року, на Зелені свята, коли він – на той час гранатометник єгерського відділення військової частини А4056, загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новоселівка Покровського району Донецької області.
Утім, про завершення земного бойового шляху Сергія Шкльоди, який тривав два місяці самовідданого виконання військового обов’язку, його сім’я, родина та Новороздільська громада остаточно дізналися аж через понад півтора року, коли за результатами проведеної спеціальним військовим відомством ДНК – експертизи та встановлених офіційних процедур новороздільського воїна, який до цього вважався зниклим безвісти, було визнано загиблим.
Так, простим офіційним повідомленням увірвалася тонка, як павутинка, але міцна, як сталева нитка, надія сім’ї воїна Сергія Шкльоди – дружини Галини, єдиного сина Максима, невістки Юлії, рідного старшого брата Героя, Василя Шкльоди та його сім’ї, які мешкають у Новому Роздолі, на диво – що одного дня прийде звідкись звістка, що Сергій знайшовся, що він живий і скоро прибуде додому….
І вжеж, Сергій Шкльода повернувся. Але “на щиті”…
Минулого понеділка, 2 березня, коли Новороздільська громада у скорботі зустрічала кортеж з тілом Героя, а згодом цього ж дня проводжала у останню путь, про відважний лицарський чин воїна Сергія, про силу духу його сім’ї терпеливо понад рік надіятися на повернення їхнього найкращого воїна відзначала у виступі міський голова Ярина ЯЦЕНКО: ” І в цьому році майже щодня, починаючи з січня, ми проводжаємо у останню путь воїнів – земляків, які віддали свої життя в обороні України від російських окупантів. От тільки позавчора, в суботу, ми прощалися з бойовим медиком, старшим бойовим лікарем Миколою Щепним – молодим хлопцем, який на фронті врятував багато життів, але не врятував себе. В нього залишилися згорьована дружина і двоє дітей – чотирьох і шести років. Це велике горе і трагедія…
Сьогодні історія прощання з воїном Сергієм Шкльодою є особливою. Бо майже два роки – з 2024 року, коли Сергій зник безвісти, сім’я і родина жила з відритою душевною раною болючого очікування звістки про нього. Уявіть собі ці тривожні сотні й сотні днів і ночей для дружини Галини, сина Максима, невістки Юлії, рідних Сергія Шкльоди, які починалися і завершувалися надією, що він живий, що він повернеться додому. І так від ранку до вечора, від ночі до ранку…
Пані Галю, я не знаю, як Ви це пережили і як витримаєте далі біль непоправної втрати. Але впевнена, що витримаєте, як героїчно витримали оці два роки надії і очікувань. Знаю, що Ви і Ваша сім’я, попри неймовірні страждання гордитеся Сергієм, як і він гордиться вами. Сергій був мужнім і відповідальним воїном, завдяки таким свідомим, патріотичним захисникам Збройні сили переможуть підлу російську орду і над вільною Україною світитиме сонце – яскраве і величне, як сяє сьогодні над Новим Роздолом»…
Наступного після Чину похорону дня вдалося коротко поспілкуватися з дружиною Героя пані Галиною Шкльодою, а на прохання поділитися спогадами про чоловіка, щоб викласти їх у редакційному післяслові про полеглого Захисника, вона відповіла, що почуває себе надто виснаженою, щоб говорити на цю болючу тему, тож, подякувавши за співчуття, повідомила, щоб я звернувся до його рідного старшого брата.
Зізнаюся, що цю пораду сприйняв навіть з полегшенням, бо ж майже років із сорок добре знайомий з Василем Андрійовичем Шкльодою, міцним як дуб уродженцем благодатної Рівненщини, який прибув у Новий Розділ працювати за скеруванням після закінчення Кам’янець – Подільського сільськогосподарського інституту, де під час навчання, до речі, одружився з студенткою – новороздолянкою Галиною. Відтоді Василь міцно вкоренився у нашому місті, тривалий час очолював відгодівельний тваринницький комплекс тодішнього колгоспу ім. Івана Франка у с. Тужанівцях. Разом з дружиною виховали і виростили двох дітей – донечку Оксану і сина Романа. До речі, як сказав Василь, його син з 2015 року служить у війську, натепер боронить Державу у складі 427-ї бригади «РАРОГ».
Ми спілкувалися з братом Сергія легко і невимушено , хоча привід для розмови був дуже сумний. І вже з перших слів Василь Шкльода пояснив, чому він так гірко банує за на 9 років молодшим братом.
«Знаєш, сім’я наших батьків походить із села Нобель Зарічненського (тепер Варашського) району Рівненської області. А нас було четверо дітей – три сини і дочка. До речі, наша сестричка Марія, 1964 року народження, яка зараз очолює один з відділів Житомирського обласного управління Держрибінспекції, прибула на Чині похорону брата у Новому Роздолі. Тепер нас лишилося двоє – я і сестра, бо старший брат, 1956 року народження , помер 23 травня минулого року у Білорусі, де жив віддавна. А тепер не стало у бою з кацапськими окупантами і нашого Сергійка, 1971 року народження.
Брат для мене особливо близький, бо ж він до армії жив з батьками у селі, а коли не поступив у Рівненський торгово – економічний технікум, невдовзі пішов служити у військо. Після дембелю повернувся в село, допомагав господарювати батькам, а був Сергійко беручким до роботи і кмітливим, усе схоплював на льоту – міг і орати за плугом, і на тракторі, навчився і штукатурити, і зварювальні роботи виконувати. Одне слово, був парубком на все наше наймальовничіше село у області, із лісами та озерами та зеленими луками. Проте батьки вирішили, що сину треба покинути рідне гніздо, бажано гайнути у місто, щоб реалізувати свої вміння і енергію. Коли про це дізнався, то, порадившись із дружиною, вирішили запросити Сергія до нас у Новий Розділ, жити тимчасово у нашому будинку, підшукати роботу до вподоби.
І як добре, що брат погодився, бо тут він зумів реалізувати себе, спочатку працюючи монтажником – ремонтником в СУ – 27, а згодом на олійні у Ставчанах , де роками працював, бо тут Його Величність Випадок звів Сергія із «прекрасною дівчиною Галиною» (і досі пам’ятаю ці слова, які почув від нього, коли він розповідав про знайомство з цією дівчиною), майбутньою дружиною, з якою вони прожили, як кажуть, душа в душу, щасливе подружнє життя, яке розділила на «до» і «після» спільного земного буття тільки російська зброя. Про випадок так пафосно згадав невипадково. Десь у 1995 році Сергій у складі бригади СУ – 27 був у відрядженні на Миколаївському цементному заводі. На жаль, під час виконання ремонтних робіт у дробильному цеху він зазнав травми, а лікувався у хірургічному відділенні Новороздільської міської лікарні. Тут і познайомився із медсестрою Галиною, яка йому дуже сподобалася. Мабуть, те саме відчувала і Галина, бо відтоді вони почали зустрічатися, а через декілька місяців побралися. У закоханого подружжя у 2002 році народився син, якого назвали Максимом. Син змалку мав хист до малювання, навчаючись у СШ №4, теж не покидав малювати, а після закінчення школи, якщо не помиляюся, навчався у Львівському коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Знаю, що опанував мистецтво «тату».
Зараз Максим працює у Львові. Із свою улюбленою дружиною Юлею, яка є уродженкою Луцька, познайомився, я б сказав, по сучасному – через Інтернет. Виявилося, що це був знак долі, бо вони у вересні 2024 року створили сім’ю, живуть і працюють у Львові. Весілля не робили, а тільки розписалися, бо його батько Сергій Шкльода на той час вважався зниклим безвісти.
Що ще мені сказати, друже, про свого брата Сергія, якому б ще жити і жити, якби не війна, якби не хижий російський сусід, який вкотре вирішив знищити українців. У війську, як і в цивільному житті, Сергій був відповідальним і надійним воїном, вірним побратимом. І хоча воював з ворогом всього два місяці, думаю, зумів порішити не одного кацапського зайду. У 2025 році мого брата за проявлену мужність у боротьбі за Батьківщину нагороджено відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського – Комбатантським Хрестом (посмертно). Сергій був кріпкої породи і затятим бійцем, тож свою рідну землю захищав гідно. Якось у розмові, коли він вже був воїном, почув від Сергія під час телефонної розмови: «Пригадуєш, брате, нас ще в школі вчили «Хто на нас піде з мечем, від меча і загине…». Сказане ним запам’ятав особливо, бо знав, що брат не любив високих слів, а тут таке сказав…
Знаю, що прийде час і всі вороги загинуть від українських мечів помсти….Мій брат вже виконав свій священний обов’язок. Оплакуємо непоправну втрату і водночас гордимося…
Підготував Іван БАСАРАБ
