- національні Герої України
Невмируща пам’ять про національних героїв, яку береже народ України, є актуальною сторінкою історії, як приклад незламної боротьби у сучасній війні з тим же російським окупантом, який багатовіково прагне знищити Україну як державу, а народ – як націю. Та йому ніколи не здолати волелюбний народ України, бо за ним – правда і Бог.
30 січня мав за честь бути учасником вечора пам’яті, присвяченому Герою України, Провіднику ОУН Степану Бандері, який відбувся у літературно-мистецькому музеї ім. У. Кравченко та М. Устияновича (директор – Марія Ганич) у сусідньому Миколаєві. Розпочався вечір з хвилини мовчання за полеглими Героями у новітній війні.
Слово мав кандидат історичних наук, історик Ярослав Папуга, який висловив глибоке бачення на тему «Хто такий Степан Бандера для українців?», надавши найголовніші факти із життя цієї надзвичайної і дуже трагічної долі людини, яка стала символом боротьби за незалежність України. 1 січня 2026 року виповнилось 117 років від дня народження С. Бандери. З молодого віку у Степана викристалізувався характер твердої волі, який зумів наполегливою працею над собою побороти фізичні недуги, готуючись до націоналістичної боротьби, передбачаючи переслідування та тортури, гартував тіло і волю, піддаючись фізичним і душевним випробуванням.
Революційну та громадсько-політичну діяльність Ст. Бандери п. Ярослав хронологічно поділив на чотири періоди.
Перший – революційна діяльність проти польських окупантів 1926-1034 рр.
Другий – революційно-повстанська боротьба проти московсько-більшовицького окупанта з вересня 1939 р. до вересня 1941 р.
Третій – громадсько-політична й революційна діяльність у 1945-1959 рр. за кордоном.
Четвертий – судові процеси та перебування у польських та німецьких тюрмах і концтаборах.
Декілька штрихів із виступу Ярослава Папуги. «Степан Бандера у молодому віці поринув у підпільну діяльність, уже в 17 років став членом нелегальної націоналістичної організації «Вищі кляси українських гімназій», а в 18 років – членом нелегальної організації «Союзу української націоналістичної молоді» та «Української військової організації» (УВО). Його часто можна уло побачити в студентському колі Академічного дому у Львові по вул. Супінського, 21, де допізна проводились завзяті дискусії з різних важливих питань, які поставали перед молодим націоналістичним рухом щодо політичного, соціально-економічного, культурного виховного життя. Тут зверхники ОУН побачили у С. Бандері рідкісні поєднання талантів, як пропагандистські, так і організаторські, дуже бажані для провідників організацій військових командирів та політичних лідерів.
У 20-річному віці С. Бандера (1929 р.) став членом тоді утвореної ОУН. У 1932-33 рр. виконує функцію заступника крайового Провідника (Гарбусевича), а в половині 1933-го був призначений згідно рішення Берлінської конференції полковником Євгеном Коновальцем на стан вище крайового Провідника ОУН та крайового коменданта УВО на західноукраїнських землях. На даному посту Степан Бандера проявив особливі організаторські здібності, вивів організацію на високий рівень боротьби згідно накреслених планів в розбудові організації на західноукраїнських землях.
Особливу увагу приділяв розбудові бойової реферантури, особисто цікавився підготовкою кожної окремої бойової акції. В царині пропаганди націоналістичних ідей крайова екзекутива ОУН отримала з часом найширшого охоплення, впливовою серед українського студенства та населення загалом. Висунуті крайовою екзекутивою ОУН антимонопольні та шкільні акції, які мали виражений політичний характер, відчутно вдарили по економіці Польщі. Як польські, так і більшовицькі окупанти докладали величезних зусиль, щоб приховати правду перед світовою громадськістю про національно-визвольну боротьбу українського народу. Вся політика окупантів грунтувалася на брехні і дезінформації.
У той час С. Бандера та Провід ОУН це добре розумів, тому було зроблено дуже багато в організації підпільних друкарень та розповсюдженні друкованих видань як в окупованій Україні, так і за кордоном. ОУН приділяла увагу не тільки проблемам західноукраїнських земель. Провід ОУН не раз порушував питання голодомору 1932-33 рр., трагедію українського народу, яку спричинила злочинна радянська влада на найродючіших чорноземах планети. У червні 1933 р. на Берлінській конференції було прийнято рішення про відплатну акцію – вчинити напад на радянського консула у Львові, щоб привернути увагу світової спільноти на судовому процесі до злочину, скоєного московськими загарбниками над українським народом. Атентат було успішно виконано 22.10.1933 р. 18-річним бойовиком ОУН, студентом І курсу університету Миколою Лемиком, уродженцем с. Солово з Перемишлянщини. Уже на слідстві виявилось, що Лемик застрелив не більшовицького консула, а урядовця консульства Майлова.
30 жовтня 1933 р. почався судовий процес над М. Лемиком. На суді захисники ставили такі запитання, що привернули увагу журналістів і громадян до штучного голодомору на великій Україні. Цей показовий суд мав стократ більший вплив на світову громадськість, аніж сотні маніфестацій, звернень та петицій.
До арешту Степана Бандери 14 червня 1934 р. польською поліцією лише дуже мале втаємничених осіб знали про його революційну діяльність. Загальновідомим і популярним стало його ім’я в Україні і у світі під час Варшавського судового процесу, що тривав з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р., де головним підсудним був С. Бандера і 11 членів ОУН, його друзі. Цей Варшавський процес став найголовнішим в історії ОУН. Передусім йшлося про суд над організаторами атентату на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєроцького, якого ОУН звинувачували, як головного організатора найжахливіших актів насильства польської влади над українським народом Галичини й Волині, застосувавши метод масового терору «пацифікація». Масові каральні операції карних відділів поліції та ескадронів уланів були варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти українського народу: вночі оточували села і проводили «ревізії» сільських установ «Просвіти», ламали двері, вікна, сокирами рубали підлогу, палили книги, мистецьке спорядження театральних гуртків, в кооперативних установах змішували борошно, сіль, цукор, збіжжя, поливали їх гасом, виловлювали свідомих селян за списками, піддаючи їх тортурам. Незабаром революційне ОУН-УВО пригадала полякам, що українці вміють відповісти ударом на удар.
У квітні 1933 р. в Берліні на нараді Проводу ОУН було прийнято постанову про замах на Пєроцького, як відплату за «пацифікацію» українців. С. Бандера особисто з трьох зголошених бойовиків ОУН вибрав виконавця атентату 20-річного Григорія Мацейка, «Гонта», уродженця Щирця. В умовний день, 15 червня 1934 р. Г. Мацейко очікував приїзд міністра біля клубу, де він обідав. Пєроцький вийшов з машини, Мацейко, проходячи повз ніби випадково, натиснув на пакунок, в якому була бомба, але вибух не пролунав. Мацейко не розгубився, а вихопив пістолет і кількома влучними пострілами вбив міністра. Зберігаючи сталеву витримку, вдало покинув місце розправи і виїхав з околиці Варшави.
Польська влада хотіла влаштувати прилюдну компроментацію українського підпільного руху. Однак С. Бандера зумів повернути судовий процес так, що він перетворився у форум пропаганди української національної визвольної боротьби, він сміливо виступав, чим здобув для ОУН і України великий всесвітній розголос. 5,5 років Бандера був у найтяжчих тюрмах Польщі, аж до початку Другої світової війни у 1939 р. Хоч був засуджений на кару смерті – не загинув, хоч був засуджений на досмертну в’язницю – вийшов на волю. Свою боротьбу С. Бандера як Провідник революційного Проводу ОУН продовжував ще 20 років, аж до трагічної загибелі.
* * *
Відрадно було почути юних істориків з команди «Миколаївські копачі» (неодноразові переможці обласних олімпіад і лауреати всеукраїнської олімпіади Віталій Паук, Марта Прендота, Назарій Гандзій). Вони дали вичерпну відповідь на питання «Хто Степан Бандера для української молоді?» у світлі сучасних подій, поставивши його ім’я у плеяду найвідоміших борців за незалежність Української Держави. Відзначили, що політична сила ОУН під керівництвом С. Бандери в підпільних умовах вела національно-визвольну боротьбу, чим заслужила повагу та підтримку української молоді та народу, відіграла головну роль у створенні народної армії УПА в 40-х роках, яка вела багаторічну боротьбу з польським і німецьким нацизмом, з російсько-більшовицьким окупантом. На прикладі їх жертовної героїчної боротьби виросло нове покоління українських патріотів, які гідно продовжують боротьбу за волю України на фронтах у сучасній війні з тим же клятим ворогом, московсько-путінським рашизмом.
* * *
Продовжила вечір пам’яті історикиня Миколаївського відділення освіти Тетяна Лутчин доповнила виступаючих своїми дослідницькими матеріалами на основі архівних документів, опрацьованих відомим істориком Володимиром Бірчаком (на сьогодні воїном ЗСУ підрозділу «Хортиця») про життєпис сім’ї о. Андрія Бандери. Оосбливо зацікавили слухачів її коментарі і демострація на екрані десятків родинних світлин різного періоду життя родини Бандерів, а аткож секретних документів з архівів КГБ, які розробляли спецслужби радянської влади та публікували у газеті «За повернення на Батьківщину», переслідуючи пропагандивні цілі, щоб перед народом України та світовою спільнотою показати «гуманність» радянської влади, яка ніби-то за злочини Бандери не карають його родичів, які є чесними радянськими громадянами. Дуже брехливе твердження, враховуючи, що сестра Степана Володимира Бандера-Давидюк щойно на тоді повернулася з ув’язнення з канцтаборів ГУЛАГу, де відбула 10 років.
Сестер С. Бандери Марту і Оксану разом з батьком, отцем А. Бандера радянська влада арештувала в червні 1941 р. Батька розстріляли в Києві 10 липня. У 1942 р. Двох братів – Олександра (1911 р.н.) і Василя (1915 р.н.) нацисти закатували у концтаборі Освенцім. Молодшого брата Богдана (1919 р.н.) у 1944 р. вбили радянські окупанти.
Степана Бандеру (1909 р.н.), Провідника ОУН, убив радянський агент КДБ у 1959 р. у Мюнхені.
- * * *
Володимира Бандера
Її мама – Мирослава Бандера – померла від туберкульозу у 1922 р. у віці 32 роки. У той час найстаршій дочці Марті було 15 років, а наймолодшому Богданові – не було й трьох.
Володимиру взяла на виховання її тітка, рідна сестра матері Катерина Антонович. Після семирічної школи Володимира склала іспит до польської гімназії «Люкс» у Стрию, яку закінчила в 1932 р. Після гімназії разом з батьками переїхала до с. Воля Задеревецька і вийшла заміж за священика Федора (Теодора) Давидюка. Разом з чоловіком виховувала 6 дітей. Протягом 10 років подружжя брало участь у роботі «Просвіти», підтримувало зв’язок з ОУН таУПА.
23 березня 1946 р. їх обох заарештували у Бориславі. Поки подружжя відбувало кару на далекій півночі, їх діти опинилися в сиротинцях. Через три роки після арешту, у 1948 р. Федір Давидюк помер у мордовському таборі. Володимира Бандера відбувала покарання в Красноярському краї, згодом – у Казахстані на розробці кам’яного кар’єру, на цементному заводі. Потім жила на спецпоселенні.
У 1953 р. усі три сестри побачилися разом – у Москві. Спочатку їх поселили у шикарному готелі, де обіцяли звільнити, якщо напишуть листа-звернення до брата С. Бандери і до УПА з проханням припинити національно-визвольну боротьбу. Однак жодна із сестер не погодилася написати листа.
Після відмови сестер перевезли у Лефортівську в’язницю. Володимиру тримали в одиночній камері, де цілодобово текла вода з відкритого крана. Від нелюдських умов та божевілля її врятував тюремний лікар, який порадив не пити ліків, а протиратися холодною водою і побільше ходити по камері. Не солодко було в одиночних камерах і Марті та Оксані.
Обіцяне побачення сестрам таки дали – воно тривало лише декілька хвилин. Від хвилювання й виснаження Оксана на цій зустрічі втратила свідомість. Із Москви Володимиру повернули в Казахстан, а Марту і Оксану на спецпоселення в Красноярський край. Їх розділяли понад 300 км.
У 1956 році Володимиру Бандеру звільнили і вона переїхала жити до доньки Мирослави Гук у село Козаківка Долинського району на Івано-Франківщині. Прожила 88 років.
* * *
Для слухачів вечора пам’яті стало сенсаційною несподіванкою виступ колишнього вчителя початкових класів, жительки с. Липиці 85-річної Єви Дяків, яка на початку 60-х років працювала вчителькою початкових класів у с. Козаківка на Івано-Франківщині, де на той час проживала Володимира Бандера з дочкою Мирославою і її дітьми. Єва була вхожа в ту родину, адже племінниця С. Бандери Мирослава побажала, аби її діточок навчала грамоти саме новоприбула нова вчителька з Львівщини.
Через 65 років Єва Дяків вперше поділилася своїми спогадами про спілкування з Володимирою Бандерою та її рідними, про їх нелегку життєву долю, про їх сім’ю, світогляд якої став прикладом для наслідування для молодої вчительки.
Спогади Є. Дяків автор опублікує у подальших матеріалах.
* * *
Високого патріотичного піднесення додав професійний виступ народної хорової капели міського Палацу культури під керівництвом Ганни Ршинець, який подарував віночок пісень, присвячених С. Бандері.
Н а завершення автор публікації подякував організаторці вечора пам’яті Марії Ганич, усім учасникам та гостям за пам’ять, яку береже народ України про своїх Героїв в минулій і сучасній боротьбі з тим же російським загарбником. І в знак вдячності подарував для музею свій історичний доробок – книгу «Зродились ми великої години», у якій відображено героїчну боротьбу послідовників воїнів Степана Бандери, ОУН і УПА нашого краю в 30-50-х роках минулого століття.
Зеновій ГОРІН
Фото – сім’я Бандерів. 1933 рік. Стоять: 1. Марта Бандера. 2. о. Федір Давидюк, парох с. Голинь (Калущина). 3. Володимира Бандера-Давидюк. 4. Богдан Бандера. 5. Степан Бандера. 6. Оксана Бандера. Сидять: 1. о. Андрій Бандера. 2. Розалія Бандера-Білецька (мати А. Бандери ). В центрі стоїть дівчинка: Ліщинська Дарія (донька Клименти – сестри Андрія Бандери).
