Війна відлунює довго і болісно… Війна вбиває по різному… І навіть задовго після війни… Так, ми всі неодноразово розмірковуємо, як складно буде після війни, скільки людей з інвалідністю буде серед нас, скількох війна зламає уже тоді, коли, здається, залишиться позаду… Розмірковуємо, але до кінця не усвідомлюємо, наскільки реальність буде складнішою від наших роздумів… Руслана Зазулю, кортеж з тілом якого Новороздільська громада зустрічала 10 вересня на Алеї Героїв і проводжала в останню земну путь з церкви Воздвиження Чесного Хреста у Берездівцях, війна наздогнала уже опісля… Коли вже, здається, відвоював, коли пройшов лікування, реабілітацію і надцять кіл документального оформлення статусу демобілізованого з отриманням військової інвалідності… Здавалося би, жити і продовжувати розбудовувати те, за що воював, ростити онуків. Ане не давали… ні бойові рани, ні тривожні сни, ні болюча пам’ять про загиблих побратимів, ні нові болячки…
8 вересня 2025 р. у лікарні міста Львів помер воїн-Герой, новорозділець Руслан Зазуля.
Руслан народився 30 серпня 1974 року у с. Берездівці, де і зростав. Навчався у Новороздільській СШ №4, а згодом їх клас перевели у щойно відкриту школу №5. Отримував фах автокранівника у професійно-технічному училищі №6. З будівництвом пов’язав усе життя – і вдома працював «на ремонтах», і по закордонах. З дружиною виховував дві донечки.
У лютому 2023 року Руслану по дорозі з роботи вручили повістку, і чоловік наступного дня поїхав у військкомат, прагнучи виконати обов’язок громадянина і захисника.
Служив у Львові, потім тривалий час у Тернополі. А в 2024 році відправили на Донецький напрям, де в одному з боїв і отримав кілька поранень і ноги і руки.
Про цей бій розповідав донечці Юлії: «викопали собі окопи, бій почався важкий: звідусіль летить, стріляють. Хвилин 10 минуло, дивлюся, а побратими навколо мертві, щойно заліг на дні окопу, як почув ворожу російську мову. Ворог оглядав позицію і пускав контрольну, як мовиться, пулю. На щастя, поцілили в ногу, перетерпів біль, помаленьку добрався до хати, вірніше, її залишків, аж знову почув: солдати ходять. На жаль, також говорили російською і лише жовто-сині нашивки переконали: наші… Обробили рани, наступного дня аж змогли вивезти і передати лікарям».
Перша операція була в Донецькій лікарні, наступна – в Черкасах. Третю операцію уже мав у Львові. Ще певний час служив у львівській частині, але рани щораз більше боліли, не давали змоги добре ходити, тож з часом отримав групу і був комісований у серпні 2025 року. У лікарню поїхав підлікуватися – і вже там зупинилося серце воїна.
«Скаржився тато не лише на фізичний біль, – розповідає дочка, – але і на емоційну важкість». Не міг спати, особливо тривожили сни, у яких до нього приходили уже полеглі в бою побратими. І контузії, і болючі спогади не давали спокійно ні спати, ні жити…
Хоча мав для кого. Батьків Руслан давно не мав, але залюбки допомагав тіткам, і з городніми роботами також, не відмовляв в допомозі і донечкам, бо ж добряга був і роботяга. Та й дуже любив своїх внуків, без подарунків не приходив, все, що б не попросили у діда, завжди купував. Неодноразово на прохання дочки і посидіти з дітьми залюбки відгукувався.
А ще Руслан дуже смачно готував, і любив цю справу – навіть на фото, які надсилав з частини, видно, часто готував на кухні для побратимів смачні страви.
У Руслана залишилися донечки Юлія і Тетяна, онуки Оленка і Максим.
Похований Р. Зазуля на Алеї Героїв на Берездівецькому цвинтарі.
Вічна памʼять нашому захиснику.
Віра ВЛАСЮК
