Про світлої пам’яті Мирона Прокопіва у мене збереглося декілька приємних спогадів.
Наша сім’я часто бувала в с.Гранки-Кути у своєї родини.Іван Федорович Сохан, вчитель, вів фізичний гурток у школі і неодноразово розказував про цікавого учня в гуртку – Мирона Прокопіва. Коли батько подарував Мирону фотоапарат, неабияку розкіш на той час, хлопець ходив у пошуках цікавих кадрів. На порозі хати Шпаків стояли малі дівчатка, яких Мирон чимось зацікавив, бо вони ніби застигли перед апаратом і такими потрапили в кадр. Це Катруся Шпак та Іра Мандрик, моя донька. Дітям приблизно по два роки, отже це міг бути 1961-62 рік.
Знайомство наше продовжилось через роки з легкої руки Ірини Іванівни Деркач. Редактор Прокопів запропонував Ірині Іванівні співробітництво з газетою,а вона порадила мене. Так у газеті почав працювати Літературний календар. Двічі мене нагороджували як кращого співробітника.
Як редактор Мирон Петрович, на мою думку, мав деякий вплив на практиканта-мого брата Омеляна Костка, студента журналістського факультету. Ті настанови старшого товариша, колеги по перу, засвоїв брат, і вони допомогли йому пройти шлях до головного редактора обласної “Вінниччини”.
Зустрічались ми з Мироном Петровичем, коли він працював у Новому Роздолі. Уважний погляд, трохи іронічний, але доброзичливий.
Не знала, на жаль, про хворобу Мирона Петровича. Восени 2024 привітала з ювілеєм і думала, що, як завжди, жартує по телефону.
Недавно привітала з іменинами…
У вдячній пам’яті моїй Мирон Петрович залишиться людиною справедливою, безкорисливою, а як спеціаліст – вимогливим і таким, що вміє цінувати професійний дар колег.
Нехай земля йому буде пухом!
З повагою, Катерина МАНДРИК
