Інтерв’ю з цікавою людиною із доброю пам’яттю
Для мого покоління озеро Барвінок це своєрідний символ дитинства, юності та зрілості , який чудовими спогадами, неначе коштовне каміння корону, увінчує наш майже 70-річний колооберт життя у Новому Роздолі. Мальовнича водойма, як і біографії багатьох з нас, пережила і становлення, і розквіт, і, на жаль, занепад, який з болем спостерігаємо добрий шмат років.
Барвінок – частина долі кожного мешканця Нового Роздолу. І чимало з нас, наче пілігрими, коли в душах раптом чуємо тихий шепіт невідомого походження, викроюємо час, щоб сповнити прощу на озеро. І в цій ході вірних ми мандруємо декілька кілометрів не тільки до знайомих берегів і магічних краєвидів, а і у власне минуле, де було так багато мрій, надій і задумів, про які знали тільки ми і Озеро, яке, немов жрець, омивало своїми чистими водами наші потаємні помисли до самих душ наших і неначе благословляло у невідомий життєвий путь…
Днями під час чергової прощі випадково познайомився на Барвінку із незвичайною людиною, яку, зізнаюся, шукав декілька років. А шукав тому, щоб вона розповіла і мені, і тим, хто не знав, коли на нашій благодатній землі постало озеро. Перед тим читав місцеву та районну пресу тих далеких часів, яка збереглася у декого із старожилів, та якось і не натрапив на тексти про те, з чого починався Барвінок.
І ось наприкінці минулого тижня Його Величність Випадок звів мене з шановним добродієм Василем Сугоровським – новороздільцем, уродженцем с. Стільсько, який наприкінці 40-х пережив з батьками і сибірське заслання, і повернення у рідне село, і радість одруження і народження трьох дітей, і важкий біль від відходу у вічність дружини пів року тому, а тепер є одним з найстарших рибалок Нового Роздолу.
Власне, і наша розмова відбувалася на його давньому «рибацькому помості» у районі так званого човнового причалу на озері Барвінок. Цього дня до пана Василя приїхав порибалити його родич Ярослав, який працює на посаді юриста у Львівській міській раді, тож досвідчений ветеран і на запитання відповідав, і плотву вправно підсікав. Не відставав і львівський гість – кльов був нормальний.
А тепер – час ознайомити читачів із цікавою – прецікавою оповіддю пана Василя.
–Пане Василю, у минулому році влітку я інформував читачів «Вісника Розділля» про наше найкраще в світі озеро, зокрема, про ініціативу небайдужого новороздільця Руслана, який у соцмережах закликав містян переказати кошти на відкритий ним рахунок, за які він з однодумцями мав намір упорядкувати майже повністю захаращену корчами прибережну зону. Якщо коротко – 25-річного хлопчину підтримало чимало людей, тож впродовж декількох тижнів прибережжя було упорядковане до стану, який ми сьогодні бачимо. Про добру ініціативу подав декілька матеріалів, а от , коли було створене озеро, так і не написав, бо не знав. От, на щастя, цьогоріч зустрів Вас, хранителя «барвінкової» історії. Думаю, новороздільцям буде цікаво дізнатися, з чого починалося озеро.
-Так, це той випадок, коли через виробничу необхідність була створена ця штучна водойма, яка є однією з наймальовничіших у Львівській області, а, може, і в Україні.
Раніше, якщо бути точним, то до 1963 року, коли стартували роботи по створенню рукотворного озера, тут протікав потічок «Барвінка». На другому березі водного плеса, там, де зараз розташована, якщо не помиляюся, спільнота релігійної громади «Адвентисти сьомого дня», як кажуть, ще за Польщі знаходився фільварок, який згодом долучили до місцевого колгоспу. На цьому березі озера, неподалік він нас, зокрема, де зараз паркуються автівки перед скелею, була контора лісництва, а там, де прокладена дорога до Нового Роздолу, був сад – я його ще застав. А навкруги густий ліс.
Так було до 1963 року, коли керівництво РДГХП «Сірка», а, може, і галузевого міністерства, прийняло сміливе рішення про облаштування по руслу струмка «Барвінка» великої штучної водойми, звідки доставлялася б вода для технологічних потреб на Теплоелектроцентраль сірчаного підприємства. Вдатися до такого кардинального кроку виробничників змусила нагальна потреба: вода, яку доставляли на ТЕЦ з Дністра, була забрудненою, тож, якщо коротко, забивала труби, нам тоді казали, що від неї труботраса «закипала».
Отже, згідно із розробленим проєктом і почалося створення технічної водойми, яку новороздільці назвали «Барвінком». Було розчищено значну територію обабіч потічка, споруджено потужну дамбу, а для швидшого наповнення водойми спеціалісти скерували у цьому напрямі потічки зі сторони Боринич та Ілова. Важливо додати, що у цьому місці було, як дослідили спеціалісти, сорок джерел.
От десь з – півроку чаша майбутньої водойми повільно, але невідворотно наповнювалася водою. Отож, думаю, що увесь 1964-й рік можна назвати роком народження озера Барвінок.
– Як бачимо, вольові рішення інколи приводять до добрих результатів. Це я про озеро Барвінок. У цьому ж контексті можна сказати і про побудову нашого міста: щоб розгорнути потужне гірничо – хімічне виробництво на базі розвіданих значних покладів сірки найвищої у тогочасному срср якості, потрібні були значні людські ресурси працівників різних спеціальностей , а отже, треба було терміново споруджувати для них житло, відповідно розвивати і супутню житлово – соціально – побутову та освітянську інфраструктуру. Так і постав у полі Новий Розділ, населення якого становили суціль приїжджі люди. От, до прикладу, мої батьки походять із села Голешів, що на Ходорівщині. А Ви, пане Василю, з яких країв?
– Ну що про себе розповідати. Мої батьки походять із села Стільське, там у 1949 році я народився. Коли мені виповнилося півтора рочки, а старшому братові 15 років, всю нашу сім’ю радянська влада вислала на заслання у Сибір, зокрема, у с. Зима неподалік могутньої ріки Ока. Повернулися у рідне село аж через 14 років. Важкі то були роки, бідові, бо у нашій хаті, яку будував тато, жила його сестра із сім’єю, тож ми змушені були жити не на своїй господарці, а, як кажуть, на стороні.
Тоді я ходив у Стільську школу у 7-й клас, був непосидючий та сперечався з вчителями, в тому числі і про радянську владу. Одне слово, був юним «бандерівцем», неслухняним і задиристим.. Через що мене і виключили зі школи. Звісно, батько за мене дуже переживав, хоча також був в душі «бандерівцем», якого не зломило заслання. Пригадую, коли приїжджали з Америки у Стільсько вихідці з села, друзі мого тата і соратники за поглядами, то відразу цікавилися у своїх родичів, як поживає Федір – мій батько. А тоді навідували нашу сім’ю, довго вели бесіди з батьком. Вони були патріотами.
Мій батько тяжко працював у місцевому лісництві, хворів на астму, яку підхопив у Сибіру, але не зважав і сумлінно заробляв на хліб насущний. На жаль, помер ще не старим, а перед тим сказав у сімейному колі: «Василь собі раду у житті дасть…».
От і даю собі раду, як можу.
–До слова, яка Ваша професія?
-Я здобув добрий фах – механіка по торгово – технологічному холодильному обладнанню, закінчив Харківський технікум радянської торгівлі. Тоді я вже був одружений з дівчиною з Ходорова, з якою познайомився у Новому Роздолі, де вона навчалася у будівельному училищі, разом з дружиною виховували двох дітей донечку Олю і сина Тараса. Потім народився і наймолодший син – Юрій. Перед тим, як вивчився на механіка у Харкові, працював автоелектриком у АТЦ-1 Роздільського РДГХП «Сірка», там же трудився водієм «КРАЗ»-а мій старший брат, який, на жаль, загинув на підприємстві у ДТП.
Невдовзі підійшла наша черга на отримання квартири у Новому Роздолі , куди ми перебрали жити з нами батьків із Стільська.
А загалом моя трудова біографія доволі розмаїта, бо треба ж було якось дбати про добробут сім’ї, трьох дітей. Згодом, коли вони подорослішали і стали самостійними, у кожного з них формувалася своя життєва доля і дорога. Зараз вони перебувають за кордоном.
Так от, продовжуючи тему, я їздив у Сибір на сезонні заробітки, працював і у Львові, зокрема, ЛУМі №2 та ЛСУ №622.
Повернувшись із заробітчанських мандрів, знову працював за фахом – майстром з обслуговування холодильного та торгово – технічного обладнання, обслуговував підприємства в Жидачеві та Миколаєві, інших містах області, а також школи та дитячі садочки.
–А як Ви стали таким затятим рибалкою, люди подейкують, що ловите рибу на Барвінку ледь не щодня. Це правда?
-Гм, це дещо перебільшено, але людям не дивуюся, бо серед них є категорія, схильна до пліток та перебільшень. А от , як став таким собі фанатом – рибалкою, і сам не знаю. Мабуть, це все почалося у Сибіру, на засланні. Як вже казав, наше поселення Зима було неподалік Оки, от там я малим хлопчиськом навчався і у старших, і самостійно рибалити. А коли з батьками повернулися з Сибіру у рідну сторону, то, коли була можливість, із задоволенням ходив рибалити. На «Барвінку» рибалю ого – го скільки років! Ловилася риба і велика, і мала, і на хробак, і на малька. Раніше тут водилася сила – силенна раків, то, бувало, що раколовку із уловом ледь витягав з води. Гай – гай, минули роки, відійшли у вічність і деякі мої друзі – рибаки. Мабуть, я один із старших…
–Як рибалка зі стажем, чи можете підтвердити, що риба із різних водойм та річок має різний смак. От, наприклад, що скажете у цьому сенсі про рибу, яка водиться у Барвінку?
-Щодо смаку – це правда. А щодо риби з нашого озера, то вона особлива. Вона, на відміну від риб з інших озер, не буде брати на що – небудь і як –небудь. Вона хоче від рибалки підкормки, делікатного підходу до себе. А ще наша риба екологічно найчистіша. Не те, що на деяких інших озерах. В цьому упевнений на всі 100.
–Пане Василю, Ви походите із національно – свідомої сім’ї, яка була репресована у Сибір. З дружиною Ви прожили непросте, але щасливе життя, виховали і поставили на ноги дітей. На Ваших очах поставала відновлена Українська Держава. На жаль, зроблено чимало помилок. Але це відбувалося у мирному контексті розвитку. Аж тут в лютому 2022 росіяни віроломно, в ранкових сутінках, наче розбійники з великої дороги, увірвалися на нашу землю, вже понад три роки наші воїни чинять спротив окупантам, а люди тилу, як можуть, допомагають нашим захисникам зборами та донатами. Чи могли Ви уявити, що росіяни виявляться таким безжальними україноненависниками, які хочуть фізично знищити наш народ?
-Ну, хоча історію не аж так занадто добре знаю, але відомо головне – росіяни сотні літ всіляко утискали українців, забороняли мову, писати та вчитися українською. А найгірше, виморили до 10 мільйонів українців голодомором, репресували на Соловки, у Сибір та Далекий Схід сотні тисяч українців. І тепер хочуть остаточно знищити нашу державу і наш народ. Це війна на смерть, тому ми повинні люто боронити Україну і бити ворога. Бачимо і знаємо, що це непросто, що московські агенти впливу сіють поміж нами чвари, зокрема, і на мовному грунті. І я собі думаю, що ми не повинні піддатися на їхні підлі навіювання і нашіптування. Нам потрібна єдність і мудра мовна політика на державному рівні, щоб українською мовою говорив кожен українець. Це нам допоможе вистояти і перемогти споконвічного російського ворога.
Підготував Іван БАСАРАБ
