Наша громада знову схилила голову у скорботі…
На жаль, підтвердилась інформація про загибель нашого земляка, старшого солдата Івана ОХАПСЬКОГО, який став на захист України з першого дня повномасштабного вторгнення. Воїн Іван потрапив в полон. Мав повернутись додому в процесі обміну полоненими, проте 24 січня 2024 року зазнав катастрофи літак «ІЛ-76» повітряно-космічних сил російської федерації, який перевозив наших полонених в Корочанському районі Белгородської області. В процесі ідентифікації останків військових підтвердилось, що серед Героїв, які загинули в цій катастрофі, був і новорозділець Іван Охапський. Тож довгою була ота дорога на щиті, допоки останки Воїна знайшли спочинок на рідній землі, у боротьбі за яку і віддав найцінніше.
Кортеж з тілом загиблого Івана Охапського у рідному місті зустріли в п’ятницю 25 липня о 18.30 на Алеї Героїв. У церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбувся парастас, а похорон – наступного дня, 26 липня.
Перед тим, о 15.00 год 25 липня прощання із загиблим Іваном відбулося в Гарнізонному Храмі Львова, разом з іншими загиблими полоненими, що були у збитому літаку. Після цього кортеж відбув на Личаківське кладовище, а звідти – у Новий Розділ.
Того сумного 25 липня у Львові в Гарнізонному храмі свв.апп. Петра і Павла прощалися із дванадцятьма загиблими захисниками, які воювали у складі 24-ї окремої механізованої бригади і які летіли з російського полону на обмін з мрією скоро побачити своїх близьких на рідній землі, але літак зазнав катастрофи. Серед полеглих Героїв – 45-річний львів’янин Владислав Бобровський, 28-річний львів’янин Назарій Ковалик, 37-річний туркмен Деуран Тайлаков, який з дитинства мешкав у Львові, 50-річний львів’янин Ярослав Соболєв, 32-річний уродженець м. Кам’янка-Бузька Сергій Левків, 27-річний уродженець с. Батятичі Львівського району Богдан Дудяк, 36-річний уродженець м. Стебник Іван Федека, 53-річний уродженець с. Підлуби Яворівського району Ярослав Криваньо, 57-річний новороздільчанин Іван Охапський, 36-річний уродженець м. Щирець Олег Кузьма, 32-річний уродженець с. Станків Стрийського району Назар Петриків, 53-річний уродженець с-ща Дубляни Самбірського району Микола Трухан. Усі вони добровольцями стали на захист України у перші дні повномасштабного вторгнення ворога.
Про свого тата Героя оповіла його донечка, зміст його життя Мар’яна.
Народився Іван Охапський 14 березня 1967 року в Новому Роздолі, де і виріс. Навчався у Новороздільській школі №4, згодом – здобув професійну освіту за спеціальністю «Автомеханік» у Новороздільському політехнічному технікумі. Служив у Севастополі у морському флоті.
Згодом одружився, з дружиною Зоряною виховувала єдину донечку-втіху Мар’яну.
Спершу молодий спеціаліст працював на теплопункті у міському ЖЕКу та згодом доля, як багатьох людей складних 90-х, закинула у пошуках заробітку за кордон – Польща, Італія. Згодом повернувся додому і працював на ДМЗ «Карпати», звідки і був мобілізований на військову службу в зоні АТО у 2015 році у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України. Воював на Луганщині, був учасником важких боїв
Втім, про війну як тоді, так і пізніше згадував дуже мало, не хотів розповідати, відмахуючись коротким «не треба тобі того», хоч наслідки були – і вночі, бувало, зривався зі сну, і часто брав навушники, щоб не реагувати на різкі звуки. А ще – завжди підтримував міцні стосунки з командуванням і побратимами, часто зідзвонювалися.
«Пригадую той важкий 2022-й рік, – продовжує розповідати Мар’яна, – ми всі слідкували пильно за новинами, розмірковували, буде чи не буде війна. Для мого ж тата не стояло питання, чи буде війна. Буде – твердо знав, тільки питання, коли? Уже за два місяці до початку повномасштабного вторгнення у Івана був складений «тривожний рюкзак» з усім необхідним. Він і нас попереджав. І готувався. Тож коли зранку 24 лютого всі ринулися у магазини закупитися товаром і продуктами, у тата вдома був і необхідний запас круп та необхідних продуктів, і свічки та ліхтарики. Зранку 24-го лютого зателефонував і попросив прийти до нього, а вже затим спокійно повідомив, що в 13.00 год їх чекає автобус. Їх, хто зголосився і сказав, що готовий іти на захист країни. Хоча і вік, і набуті хвороби могли би стати причиною не йти. Мені нічого не сказав, просто давав настанови – якщо будуть ракетні обстріли, то йди в мою квартиру, бо то на першому поверсі і можна у екстремальному випадку у вікно вийти. Ось і ключі від підвалу – вручив мені. Для нього найбільшою цінністю була донечка, її безпека. І на моє прохання – не йди, тату – так само спокійно відповів: «Це ж мій обов’язок – захищати тебе».
О 13.00 год дня 24-го лютого 2022-го року автобус з добровольцями відправився від міської ради в ТЦК. Дочка і колишня дружина проводжали Івана. Звідти їх направили у 24-ту бригаду. Потрапив на Луганщину, біля міста Попасна.
«До 16 березня ми говорили щодня по телефону. Попереджав: якщо не виходитиму кілька днів на зв’язок, не хвилюйся, бувають різні моменти, різні завдання. 16 березня зателефонував племінниці і у звичній розмові наголосив: «Пообіцяй, що ти зробиш все, щоб твоя дитина ніколи не знала війни». Пригадую, коли у місті хоронили першого вбитого у повномасштабній війні молодого юнака-воїна Володимира Братціва, то тато сказав : «От тому я і тут, щоб не гинули такі молоді хлопці, бо я хоч життя прожив трохи, а так не повинно бути, щоб вмирали молоді».
18 березня ще був пропущений дзвінок від тата, але десь я його пропустила. Ще через кілька днів мовчання почала шукати, знаходила сім’ї, чиї рідні також перебували на тому ж напрямку, зідзвонювалися, ділилися новинами.
Уже значно пізніше у розмовах з татовими побратимами дізналася подробиці тих важких бойових днів. «Такого пекла не бачили ні до того, ні після того, – розповідали. – Вперше почали скидати фосфорні бомби, все, що могли, просто навала, а наші захисники у ті перші місяці практично без зброї були. Ми декілька разів подумки похоронили твого батька, – розповідали побратими, – а він все повертався з позицій. Одного разу повністю розбомбили будівлю, де були воїни, але і звідти твій тато чудом вибрався і, опираючись на якусь швабру, дошкандибав до нас».
Згодом усіх воїнів (практично всі ранені) вивезли у тил, а там, як виявилося, уже зайшов ворог – там і взяли їх в полон.
Тобто з 22 березня, у перший місяць війни Іван Охапський потрапив у полон.
27 березня, – детально називає всі дати Мар’яна, – дізналися про це від міського голови, якій передали інформацію волонтери ДТЕКу, які були на окупованій території на Луганщині. Коротка інформація: Іван Іванович Охапський, 1967 року народженя, в полоні.
Вперше та й єдиний раз зателефонував 24 квітня 2022-го. Розмова була коротка і .. суха абсолютно, без емоцій – «Чекаю повернення додому, ні на що не скаржуся, віднови, будь ласка, номери моїх мобільних телефонів. Люблю. Чекаю. Все буде добре». Мало слів. І відчувалося – говорив під пильним наглядом
«З різних джерел – родини полонених об’єднувалися у численні групи в соцмережах, в яких обмінювалися новинами, списками і т.д. – дізналися: у травні тата перевезли в Росію. Півтора року невпинних пошуків. Були і російські вкиди, мовляв, 300 людей будуть вдома, якщо Україна погодиться на певні умови. У тих триста було і прізвище тата. Перший обмін відбувся 3 січня 2024-го, 120 осіб. 24-го січня готувався наступний обмін: на 99% знали – там мав бути тато…
«Неспокійна ніч напередодні того дня: уява малювала і перший дзвінок з невідомого номера, татів голос, як поїду до нього, де проходитиме реабілітацію… Аж наступного дня читаю новини – мовляв, збили російський літак, у якому везли полонених на обмін, там було 65 чоловіків. Тривога накочувала хвилями…. Довгий шлях віри, надії і зневіри. Їздила в Київ, спілкувалася з розвідувальними службами, нам казали надіятися, можливо, там не було полонених, можливо, списки неправдиві. 7 листопада 2024-го росія заявила, що передала рештки загиблих у літаку в Україну. Через два місяці нам повідомили результат першого ДНК-аналізу, які співпали у 56 людей. А вже у червні у Києві повідомили, що всі аналізи ДНК співпали – серед загиблих і мій тато…»
Можливо, хоч якась розрада, коли дочка познайомилася з двома колишніми полоненими – з Івано-Франківщини та Миколаївської області, які перебували разом з Іваном Охапським у полоні і яких обміняли на рік пізніше. «Вони про мене знали все…до дрібниць. Так часто і багато тато говорив про мене. Знали, де тато живе, куди виходять вікна його помешкання…»
Розповідали про тата: «Іван був сильний духом чоловік, усіх підтримував. Бо ж у полоні …хто замовкав, хто ламався емоційно, а Іван кожному дав мрію і надію: одному розповідав, як разом підуть на рибу, іншому – як приїдуть в гості, ще одному пообіцяв, що вийдуть на волю і обов’язково повезе його і покаже Італію? де працював багато років. У полоні, звісно, недоїдали, дуже похудали. Ось один з тих колишніх полонених і розповів випадок, який не забуде на все життя: «Якось раз втратив свій щоденний шматок хліба, а Іван розламав свій і так твердо сказав одне слово – «ЇЖ!». Такого ніколи не забудеш. Він був найстарший в полоні А ще він навернув хлопців до Бога: просто сам молився, часто в голос, а вони за ним повторяли слова молитви…».
«Втім, відчуття втрати я так і не маю, мені завжди здається, що тато десь живий і колись повернеться – ділиться найсокровеннішим Мар’яна, – можливо, колись писатимемо статтю про його повернення». Не запитувала – стверджувала. Донечці тато часто сниться, усміхнений, здоровий, в снах він не змінився.
«Любив жартувати і був дуже добрий, – наголошує донька Охапського. – Немає, певно, людей, які мали б на нього образи. Його всі любили. Навіть після повернення з АТО, хоча і мав проблеми психологічного характеру, як усі воїни, але ніколи не кричав і не зривався на близьких».
Мама Івана Охапського померла у січні 2022-го, а до того він кілька років її доглядав, спокійно і терпляче.
Поховали воїна Івана Охапського на Берездівецькому цвинтарі.
У Івана залишилися донька Мар’яна, сестра Галина з племінницями, дружина Валентина.
Низький уклін Воїну, шана і співчуття рідним та близьким.
Віра ВЛАСЮК
