Час невпинно віддаляє матерів, батьків, дітей, дружин, друзів-побратимів, рідних від трагічної звістки: «Смертю Героя на полі Слави в обороні своєї Держави України від російського окупанта загинув їх син, батько, чоловік, брат, побратим, друг…».
Збігають дні, місяці, роки, та невблаганний час не загоює материнських душевних ран, яких завдав злочинний російський ворог.7 липня 2025 року минув рік від загибелі біля села Стецівка на Сумщині внаслідок ракетного обстрілу уродженця с. Станківці Новороздільської громади Зеновія ВЕРЕСА, капітана ЗСУ 4-ї самохідної артилерійської батареї, лицаря Срібного Хреста.
Та жива світла пам’ять у серцях рідних і близьких, друзів, побратимів, односельчан. Коли думками повертаєшся у той трагічний день, то перед очима постає картина, немов це відбувалося вчора. Як кортеж з тілом новітнього Героя Зеновія Вереса шанобливо зустрічає новороздільська громада, опустившись навколішки, біля Алеї Героїв. У ті хвилини материнський плач, біль рідних, смуток та співчуття присутніх сплелись в єдине з палкою духовною та патріотичною промовою священика Андрія Колібеа та міської голови Ярини Яценко. А в повітрі в скорботі і з сумом тріпотіли державні і національні прапори з чорними стрічками.
Дорога до рідного дому, якою на щиті повертався наш Герой, була устелена квітами та палаючими лампадками. Так з пошаною та вдячністю зустрічали берездівецька, тужанівська та рідна станківецька громади кортеж з тілом Зеновія, який віддав найдорожче – життя за Україну, її народ, майбутніх наших дітей та онуків.
Про чин похорону, що відбувся у церкві Введення у храм Пресвятої Богородиці рідного села Станківці детально описано у «Віснику Розділля» від 26 липня 2024 р. Та я продовжу висвітлення подій із вшануванням пам’яті нашого героя до річниці його загибелі.
Мабуть, для пересічного жителя громади рік, насичений тривогами війни та багатьма подіями, промайнув надто швидко. Та для матері – п. Ольги, рідних цей проміжок часу став вічністю. Трагічна смерть сина Зеновія стала важким душевним каменем, як для усіх матерів, які втратили дітей-воїнів, що і відобразилося на її здоров’ї. Захворіла важкою недугою, перенесла дві операції, але на сьогодні дякує Богу, що в перші місяці після загибелі сина, будучи при силі, зуміла втілити у життя задумане, з материнською любов’ю увіковічнити у мармурі світлий образ свого сина-воїна, який поповнив Небесне військо архистратига Михаїла. Хто як не матір може пізнати, як перенести світлий образ своєї дитини у мертвий камінь, щоб він засіяв променями життя.
Побувала на багатьох могилах новітніх Героїв, переглянула десятки альбомів у приватних підприємців, співставляючи, формуючи своє бачення та думку. Зупинилась на фірмі підприємця п. Ореста у селищі Розділ. Працювала з художнім дизайнером п. Галиною, обговорюючи кожну деталь, кожен штрих, кожен витяг, вислів та слово, промовляючи до дизайнерки: «Пані Галино, як не віддати сину те, що йому належало як воїну, як Герою». Прагнула втілити у камені і велич нескореного українського воїна у поєднанні з духовними та державними символами. Поспішала отримати завершальний проєкт пам’ятника та одобрити до операції, тому не шкодувала ні часу, ні здоров’я, ні коштів, які позичала у знайомих та сьогодні дякує обласній і місцевій владі, які частину витрат повернули.
Зближався день річниці загибелі сина. З Божою поміччю роботи із встановлення пам’ятника на могилі були завершені. Як згадує п. Ольга: «Прийшла до сина на могилу, приїхавши з обласної лікарні, щоб змовити молитву, та побачила у всій величі пам’ятний знак на могилі, за який так уболівала та боролась. Щиро помолилась за упокій душі Зеновія, подякувала Богу, що дочекалась цієї миті та поговорила з сином: «Зеновій, я тебе народила, зростила з батьком, вивели у життя. Ти був опорою для нас, для дітей. Думала, що заопікуєшся моєю старістю, проведеш у потойбіччя, а сталось навпаки, не по Божому, бо прийшов злий ворог, який забрав твоє життя, як і десятки тисяч таких як ти, воїнів, захисників України, осиротивши матерів, батьків, дітей та дружин».
У суботу в рідному храмі Введення в храм Пресвятої Богородиці настоятель о. Андрій відслужив Святу Літургію за нашим загиблим Героєм Зеновієм, на яку прибула багаточисельна родина, щоб бути у спільній молитві в річницю його трагічної загибелі, як по материнській лінії роду – Горін, так і по батьковій – Верес. Приїхали на молитву і колишні співпрацівники фірми «Фуджікура», з якими працював у Львові. Незважаючи на ранковий час, між ними була сім’я з малолітнім дитям на руках, сусіди, односельчани, друзі. Для матері п. Ольги у цей трагічний день роковин за щастя було бачити присутнього воїна-побратима Дмитра Бруцького, який неочікувано напередодні увечері приїхав з бойових рубежів Харківщини, сколесивши понад тисячу кілометрів, щоб бути на спільній молитві у річницю загибелі свого командира, капітана з позивним «Молот» і вдруге за півріччя відзвітувати за бойовий шлях свого підрозділу після Курська.
Протягом року Дмитро Бруцький, уродженець Житомирщини, за фахом лікар-ветеринар, який у важкий час війни з російським окупантом став бойовим офіцером-гарматником, уже втретє у родині загиблого командира «Молота». За цей час для матері п. Ольги він став як син, якого ніжно називає «мій синочок», для сім’ї молодшого сина Андрія – як рідний брат, для сусідів – дорогий та бажаний гість, які радо вітають Дмитра у час приїзду, бажають бачити у своїх домівках, щоб поспілкуватися з бойовим офіцером, почути з перших уст про стан справ на фронті та бойовий дух воїнів-побратимів, труднощі, з якими спіткаються на бойових позиціях.
У спілкуванні командир батареї Дмитро Бруцький завжди спокійний, виважений та відвертий. Надзвичайно щиро з повагою характеризує своїх побратимів з підрозділу батареї гарматників, які з різних регіонів України: Володимир – уродженець Волині, Олександр з Вінничини, Володимир – зі Львова, Едуард – з Харкова, Віталій – з Мелітополя та між ними панує міцна бойова дружба, атмосфера взаєморозуміння та допомоги, висока ступінь відповідальності один за одного, злагодженість дій та бойовий дух. «Тільки в такій атмосфері наш підрозділ досягає вагомих успіхів на бойових позиціях з ворогом та забезпечує збереження життя кожного з побратимів». Дмитро ніколи не скаржиться на труднощі, пережиття та небезпеку, тільки висловлює побажання збільшення кількості бойових зарядів, доцільність нових та далекобійних бойових гармат, швидкого перенавчання офіцерів-гарматників до нової військової тактики. Бо сьогоднішня війна – уже далеко не та, що у другу світову. На запитання, як батьки, чи хвилюються за сина, відповів як завжди спокійно: «Як не переживати, коли на фронті два сина. Старший брат Павло воює добровольцем з 2016 року, сержант підрозділу гарматників. Мабуть, так склалася наша доля, бо у другу світову наш дідусь також був гарматником. Ми, онуки, пішли його стопами, але захищаємо уже Україну від російського окупанта. Дідусь захищав від нацизму, а ми – від рашизму».
Важко було прощатися з бойовим офіцером, патріотом України Дмитром Бруцьким як родині, сім’ї, брату Андрію, так і сусідам.
Щасти тобі, Воїне, у нещадній боротьбі. Бажаємо якнайшвидшого повернення додому з Перемогою!
Зеновій ГОРІН, дослідник національно-визвольних змагань
