У Новому Роздолі 21 липня проходив захід «Родина для дитини: розвиток сімейного патронату», організований міжнародною благодійною організацією партнерство «Кожній дитині».
Участь у заході взяли заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів влади Ольга Ганачевська, старости старостинських округів Новороздільської територіальної громади та директори закладів загальної середньої освіти, священнослужителі різних конфесій, працівники Служби у справах дітей Новороздільської міської ради.
Катерина Снісаренко і представники партнерства «Кожній дитині» Дарина і Уляна, здається, розповіли все про патронатну сім’ю, розклали, як мовиться, по поличках усі деталі – юридичного, правового, емоційного і психологічного характеру, відповіли на численні питання, розібрали різні життєві ситуації і як закріплювальний ефект, дали можливість поспілкуватися наживо з «патронатною» мамою, розповідь якої не залишила байдужим нікого.
* * *
Насамперед – мовою закону. Слід зазначити, що інститут патронату в Україні закріплений на законодавчому рівні з 1 січня 2004 року із прийняттям нового Сімейного кодексу України.
Патронат — це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини у родині патронатного вихователя. Така форма передбачає, що дитина перебуватиме в безпечному сімейному середовищі доти, доки її батьки або інші законні представники не подолають кризу.
Мета патронату — захистити дитину, яка через обставини не може жити з рідними. На цей період ключову роль відіграє патронатний вихователь — особа, яка разом із членами своєї сім’ї надає дитині підтримку, турботу та сприяє її відновленню (ч. 3 ст. 252 Сімейного кодексу України).
Цей механізм в Україні набирає обертів, і за кожною історією патронату — унікальний досвід родини, яка вирішила на певний час прийняти дитину у своє життя.
Створення патронатних сімей розвивається стрімко: наприклад, у 2017 році в Україні було 10 таких сімей, у 2024 – уже 300. Станом на поточний рік в Україні зараз є 534 патронатні сім’ї, з них на Львівщині – 21. Є одна така сім’я і у Новому Роздолі.
На жаль, виявляється, це мало. Щоб не було недоглянутих дітей, щоб ліквідувати інтернати, щоб не було проблемних сімей, потрібно створювати ще такі інституції у місті чи громаді. Це і спокій, і безпека, і, зрештою, майбутнє країни.
Державний вектор направлений не забирати дітей від рідних батьків, бо це і чималий стрес для дитини, і виховання в інтернаті – не завжди найкращий вихід. Можливо, треба дати час і можливість тим батькам, які десь трохи оступилися, або «зламалися» під тягарем несприятливих обставин, трохи оговтатися, виправитися, змінитися – а де на той час дітей? Не в інтернат же. Навели навіть такий приклад: от чоловік ранений на війні, дружина поїхала його доглядати, а дитину куди, коли нема родини, рідних (на жаль, зараз і родини менш чисельні, і родинні зв’язки часто загублені, і географічно родини часто розкидані по світу). У цьому випадку патронатна сім’я – ідеальний вихід. Та якщо і поверненя до батьків неможливе з певних причин, то процедура чи усиновлення, чи влаштування в інші інституції для дітей забирає час, а дитина не повинна жити у постійному стресі, тож також патронатна сім’я – ідеальний вихід. Зрештою, дитина практично все бере з дитинства – і те, що змалку побачить-почує в сімї, в тому числі і в патронатній (якщо вже не пощастило з рідною), то і понесе в життя. А це майбутнє наше, нашої країни.
Словом, патронатна сім’я – це свого роду як « швидка допомога» для дитини та її сім’ї, що опинилася у складних життєвих обставинах.
По-перше, що часто зупиняє бажаючих, наголосили – патронатна сім’я це не постійний, а тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя переважно впродовж 3-6 місяців (згідно діючого законодавства). Доки батьки долають складні життєві обставини, діти в цій сім’ї отримують догляд, турботу та необхідні умови для розвитку. Щоправда, на практиці іноді буває трохи більше часу.
* * *
Під час зустрічі учасники обговорили бар’єри, які перешкоджають розвитку патронату в громаді, визначили потенційних партнерів адвокаційної кампанії, спільно напрацювали план дій на 2025 рік щодо створення патронатних сімей у громаді.
Після обговорення присутні відзначила для себе як мінуси, так і плюси патронату: мінуси – на жаль, вразливих сімей у наш час і у нашій громаді є чимало, як і дітей, які потребують догляду та опіки. Плюси: для дитини – підтримка, турбота та шанс не потрапити до інтернату; для сім’ї дитини – можливість розв’язати проблеми, вийти з кризової ситуації та повернути дитину; для патронатного вихователя – офіційне працевлаштування (стаж), до того ж можливість «працювати» вдома, часто паралельно виховуючи і своїх дітей, щомісячний дохід (24 тис. грн), виплати на дітей, які перебувають під патронатом.
«Живий» досвід
підзаголовок
Зовні тендітна, але насправді сильна жінка – Ірина вразила всіх, якимсь неймовірним поєднанням любові і добра та водночас стійким характером, харизмою лагідної мами з чітким організаторським умінням і психологічною стійкістю.
Пані Ірина проживає у Львові і наразі виховує четверо своїх дітей. розповіла, що з 2019 року її сім’я є патронатною. Найскладніше, на думку пані Ірини, щоб дитина надто не « прив’язувалася» до нової родини.
Її сім’я – перша патронатна сім’я у Львові, яка працює з 2019 року. «Моя робота – це 5 випадків і 7 діток за той час проживали у нас вдома. Довго шукала, як вийти на діток з інтернатних закладів, допоки не стала волонтером. Тоді стала ближче бачити і зрозуміла, що діти з інтернату такі ж самі, як і мої, бо вже мала трьох дітей і могла порівнювати. Вони часто приходили в гості до нас, мої діти любили бути з друзями, у помешканні завжди було повно дітей, залишалися ночувати неодноразово у нас. Тож я задумувалася, як би знайти роботу – таку, щоб з дітьми, бо дуже люблю їх, і щоб моя сім’я не відчувала себе недоглянутою. А ще тоді настали часу коронавірусу, коли з дому і виходили рідко. Так і натрапила на інституцію патронату. Ми пройшли програму наставництва, де нас навчили практично всьому, і чоловік та діти радо погодилися. Але оскільки ми були свого роду першопрохідці, то й процедура тягнулася майже рік, від часу подання заяви до часу «приходу» першої дитини. Зараз це звісно набагато швидше, бо і налагоджено все, і навчання проходять частіше.
На курсах, які ми пройшли, дали все – і інформацію правову, і про різні практичні випадки, і про психологію тощо.
Найперше, що я зрозуміла – я не сама! Створюється свого роду ціла мультидисциплінарна команда: це і служба у справах дітей, і педагоги та вихователі садочків, і психологи – і ця велика команда, ми всі разом працюємо, щоб дитині створити кращі умови, чи ми повернемося в сім’ю, чи в інтернат, чи усиновлення. Я завжди і у всьому відчувала потужну підтримку.
Найскладніше було, напевно, не прив’язатися до дитини. Бо до 6 місяців дитина ще почувається як в гостях, а потім починає звикати. Нам наголошували на курсах: ти – вихователь, не мама, у дітей є біологічні батьки чи будуть нові, прийомні. І ще: патронат – це робота, тобто ти завжди можеш залишити її, коли відчуваєш, що не можеш».
Ірина так гарно розповідала про кожну дитину, про їх батьків, бо з ними також часто, буває, тісно спілкуються, про те, як донині підтримує стосунки з «патронатними» дітьми, про свою сім’ю, про веселі спільні історії. І це звучала так просто, добре і природньо. Сила жінки і в тому, що зуміла і любити цих дітей, і разом з тим втримати дистанцію, бо … не мама. Навіть на пропозицію одну дівчинку «забрати» собі назавжди резонно відповіла: ми маємо щастя мати чотирьох дітей, а для когось ця дівчинка – можливо, єдиний шанс відчути щастя материнства. І ця позиція також безцінна по глибині розуміння ситуації і людяності.
* * *
Захід пройшов у теплій, конструктивній атмосфері, а головне – з вірою в те, що кожна дитина повинна зростати в любові, турботі та безпеці.
Можливо, ця інформація для когось буде потрібною і корисною, а можливо, хтось уже «дозрів» , щоб стати патронатною сім’єю, комусь інформації ще недостатньо.
Тому запрошуємо дізнаватися детальніше, зателефонувавши Катерині – 093 203 70 35, або у Новороздільську службу у справах дітей – 03261 313 42. Зрештою, завжди можна просто завітати у міську раду.
Чужих дітей не буває, пам’ятаймо.
Віра ВЛАСЮК
