Цього разу у дописі йтиметься не про головне у нашому житті, та все ж таки, надзвичайно важливе…
Повертаючись додому після недільної Служби Божої з греко – католицької церкви священномученика Йосафата, завжди проходжу територією школи №3. Так було і нещодавно. Біля входу до спортивної зали освітянського закладу побачив хлопчину років дев’яти. Стоїть собі хлопчина і стоїть. Що мені до цього. Так ні ж – в цю мить почали закрадатися думки: а де його батьки? Можливо, і не знають, де він? Розумію, що зі стороннього погляду на ці мої роздуми про хлопчину потрібно дивитись з дорослою поблажливістю. Мабуть, це ознака віку – коли тобі важливим стає другорядне, а не головне…
При перших акордах Державного Славня, що долинули з приміщення спортивної школи, я все таки підійшов до нього, щоб запитати, яка подія відбувається в школі. З реакції хлопчини зрозумів, що переді мною “дитина сонця” – саме так у вихованих колах суспільства називають цих дітей. Він, як міг, відповів мені, а за мить взяв за руку і провів всередину приміщення.
Дещо оговтавшись від несподіваного запрошення “дитини сонечка”, я розпочав свої спостереження. За крок від себе запримітив начальника відділу з питань фізичної культури та спорту Новороздільської міської ради Олександра Придатка. А у ведучій заходу розпізнав очільницю Спілки інвалідів “Промінь життя”, з якою познайомився ще 15 вересня 2018 року під час Спартакіади Спілки, куди вона мене запросила. Ще б пак, подумалось, ми з нею не зустрічалися 7 років.
Інвалідність…Більшість з нас сприймає її, як нещастя, як певні відхилення від норми. Та ніхто не знає НАСПРАВДІ, що це таке. Не знає суті несення дітьми та дорослими цього особливого Божого Хреста. Авжеж, тільки Господь знає…
Цього разу на спортивно – культурному святі «Повір у себе», який 30 березня провела Новороздільська спілка інвалідів «Промінь життя» у спортивному залі ЗЗСО №3 , я перебував посеред діток та їхніх батьків. Очі малечі сяяли щастям від спілкування одне з одним, вони відчували, що їх люблять не тільки батьки в стінах рідної домівки. А батьки цих діток переконались, що вони небайдужі місту, їх не забуто і не полишено наодинці…
Я не став очікувати завершення. Вже на виході, в дверях спортзалу школи все ж таки повернув голову в бік маленьких учасників цієї вкрай важливої події, на яку мене запросив “хлопчина – сонечко”. Дітки задоволено кидали м’яча…
Переді мною стояли світло і совість нашого міста. Це вони не дають нам забути, що ми люди. Вони роблять нас добрішими, розумнішими, світлішими! Така моя візія. І не тільки моя. Наведу фрагмент виступу міського голови Ярини Яценко під час відкриття відділення денного догляду для дітей з інвалідністю на базі Новороздільського центру надання соціальних послуг, який відбувся кількома днями раніше:” Цей проєкт не лише про нові приміщення та сучасний ремонт (хоча і це потрібно), передовсім він сигналізує про титанічні зміни у нашому суспільстві у ставленні до дітей з інвалідністю, про їх інтеграцію в суспільство і умінні відчувати себе повноцінними членами суспільства, про спілкування. Відкриття Центру символізує злам у ставленні громадськості до дітей з інвалідністю, він дає їм та їхнім сім’ям надію. Надію на краще“.
Я не буду коментувати цей проникливий спітч очільниці міста. Мені йдеться про інше. Застановлюсь на тому, що за теперішніх умов ми легко можемо втратити орієнтири – що для нас головне, а що відкладемо на “після війни”.
Проведення спортивно – культурного свята «Повір у себе», ентузіазм керівництва Спілки з такою зворушливою назвою “Промінь Життя” та, власне, і відкриття денного центру за доглядом для дітей з інвалідністю, яке благословив молитвою та окропив свяченою водою священик церкви Різдва Пресвятої Богородиці о. Андрій Міджак, – це приклад того, як ми облаштовуємо своє життя безпосередньо в нашій громаді у відповідності до наших уявлень про Добро, розвиток та Справедливість. Я не певен, що порушена мною тема – не про головне. Вибір кожного з нас особистий…
Володимир КУКУРУЗА
P. S. Тема, яку порушив у своїй публікації – особлива, не усім, можливо, зрозуміла, тож не намагатимусь вдаватись до глибшого аналізу вжитих мною метафор і порівнянь. Я дійсно переконаний, що ці діти – совість та світло нашого міста і вони роблять нас мудрішими та добрішими. Коли верстався номер, мені зателефонували зі спеціалізованої школи №100 для незрячих, що у Львові. 9-річний хлопчина проводив в школі свій перший сольний концерт на фортепіано. Ми познайомилися з ним п’ять років тому – Богдан Сачківський родом з Волині. Інвалід по зору – незрячий.
Він виконував складні фортепіанні варіації Шопена, недосяжні за складністю багатьом дорослим.
Інвалід…Дитина…Це я до щодо наших уявлень про таких дітей…
