З 24 лютого 2022 року триває смертельна повномасштабна битва українців із російськими нелюдами, які вторглися на нашу землю, аби знищити нашу Державу, аби знищити наш незнищенний народ. Ми гідно і безстрашно прийняли нерівний бій, сини і дочки України стримують навалу орків, багато з них віддають свої життя. І залишають про себе світлу пам’ять як Лицарі Вітчизни. І залишаються світлини, на яких зображено скорботні миті, коли громада і рідні проводжають у останню путь своїх дітей, вони наче дзеркало наших страждань за полеглими за Україну нашими ближніми та рідними…
Ці світлини у публікації зафіксували миті Чину похорону світлої пам’яті Cергія Крижанівського. Дивитися на них боляче і сумно, бо так виглядає невимовне горе матері, сім’ї, родини та усіх, хто прибув до Алеї Героїв, аби зустріти кортеж із славним земляком, який поліг смертю хоробрих у смертельній битві з москалями, усіх, хто наступного дня проводжав у останню путь Сергія Крижанівського від церкви Воздвиження Чесного Хреста у с. Берездівці на сільський цвинтар, де у просторі Пантеону Героїв знаходять вічний спокій і людську шану полеглі воїни-земляки новітньої російсько – української війни.
Так виглядає гіркий смуток і співчуття сотень людей, які особисто не були знайомі з воїном – героєм. А що вже говорити про скорботу – до конвульсій, до сліз і стогонів – зранених горем душ найрідніших Сергія Крижанівського людей! Словами цього не висловити…
І так – у горі, співчутті і гордості за свою незнищенну націю – набухають в українських душах грона народного гніву до споконвічного ворога, який гартує у серцях сталь ненависті на москалів – зайд. Так гартується в українців – і тих, хто воює з ворогом на фронтах, і тих, хто знаходиться у тилу, – рішучість боронити Вітчизну до скону, невідворотність майбутньої української Перемоги.
Слава і честь, непереможний Воїне Сергію. О, Україно, мати Героїв, на олтар твоєї Незалежності поклав життя ще один твій вірний син…
У вінок пам’яті про Сергія Крижанівського – редакційне післяслово, спогади і відгуки рідних і ближніх.
Наталя КРИЖАНІВСЬКА, дружина полеглого Героя:
Мої і Сергієві батьки – уродженці села Гранки- Кути, близькі сусіди, бо жили на одній вулиці, і навіть доволі далекі родичі. А з Сергієм я знайома з дитинства.
Наші почуття, які згодом переросли у кохання, а відтак призвели до одруження, вперше зародилися, коли ми були на весіллі родичів у нашому селі. Відтоді Сергій, який на той час прийшов з війська, майже щодня зустрічався зі мною. Нам було разом легко і цікаво – і на кожну наступну зустріч ми чекали з нетерпінням.
Коли Сергій поїхав на заробітки у Польщу ми важко переживали дні і місяці розлуки, бо були глибоко закохані одне в одного. Тож прибувши додому у відпустку, Сергій зробив мені пропозицію стати його дружиною, а коли я відповіла згодою, то за давнім звичаєм попросив згоди і у моїх батьків. І мої, і його батьки підтримали наше рішення і благословили. Невдовзі справили весілля. Так і народилася нова українська сім’я. Відтоді ми жили у батьківській квартирі у Новому Роздолі. Ми були щасливими, щирими і відданими одне одному.
Певний час працювала з чоловіком у Польщі. У 1999 році народився наш первісток – син, якого назвали Павлом. До речі, змалку він несамовито захопився футболом, а Сергій навіть заохочував сина до гри. Вже навчаючись у четвертій школі, Павло і надалі захоплювався цією грою, а натепер він відомий гравець ФК «Новий Розділ» і водночас тренер дитячої команди АФ «Розділля». Коли Сергій перебував у відпустці, він знайшов хвилину, аби відвідати дитячу футбольну, яку тренує його син Павло…
Наша донечка Вікторія народилася у 2005 році. Вона була улюбленою донечкою Сергія, яку він зазвичай називав «Моя зозулька». І син Павло змалку любив і досі любить свою сестричку, в них склалися теплі, щирі стосунки. Зараз Вікторія навчається на ІІІ курсі факультету міжнародних відносин у «Львівській Політехніці». Ми з Сергієм, гордимося своїми дітьми…
Ох, Сергію – Сергійку, як нам тебе не вистачатиме, наш дорогий Герою. Що ще сказати про чоловіка, який був нам опорою і прикладом? Народився Сергій 16 червня 1977 року. Навчався в школі у с. Гранки – Кути, був здібним учнем, добре вчився, постійно брав участь у шкільних олімпіадах.
Згодом, вже навчаючись спеціальності бухгалтера у СПТУ №5 (це, мабуть, гени, бо його дід Іван довгий час був головним бухгалтером колгоспу ім. Івана Франка), Сергій так само був одним з кращих учнів. Утім, одружившись, вирішив, що глава сім’ї повинен створити гідні умови для дружини та дітей, а працюючи бухгалтером, навряд чи зможе такими благами забезпечити найрідніших людей, тож невдовзі опанував фах будівельника широкого профілю. Йому це давалося так само легко, власне, як і вчитись. А працювати подався у Польщу, бо і мову знав, і заробітки були вищі, аніж в Україні.
Коли взимку – навесні 2014-го після перемоги Революції Гідності почалося перше російське вторгнення на Донбас , а перед тим ворог анексував Крим, у 2015 році Сергію прийшла повістка з військкомату. Він прибув з Польщі, куди знову поїхав працювати після Майдану, аби чесно виконати свій обов’язок. Якщо чесно, то мені і дітям було сумно і тривожно від такої звістки, але тоді Сергій про своє рішення сказав нам лаконічно: «А хто, як не я…».
У АТО Сергій відслужив рік, був коригувальником у артилерійському підрозділі. До речі, тоді він власноруч в зоні бойових дій змайстував сивмолічний дерев’яний меч, який покарає москалів – агресорів за всі кривди, які вони спричинили українцям. Під час служби Сергій отримав декілька нагород і подяк. Ми щодня молилися за нього. І чоловік повернувся додому. Як ми усі тішилися. А особливше його матінка.
Свою маму, пані Лесю Крижанівську, яка до виходу на пенсію працювала оператором на цегельні, Сергій любив понад життя, бо вона була для своїх синів доброю і чуйною мамою, хоча інколи і суворою, але справедливою. Сергій любив маму понад життя. Він завжди любив казати «Моя мама найкраща». І ці почуття були взаємними. Бачили б ви, як вона гірко оплакувала свого сина. І до мене вона з перших днів нашого одруження ставилася доброзичливо і приязно, одне слово, є доброю для мене свекрухою. Чотири роки тому, ще до великої війни з кацапами, вона овдовіла і ми дуже співчували її горю, бо відхід її чоловіка, Івана Івановича, завдав їй непоправного болю. І от тепер черговий, непоправний біль – загибель сина – воїна підкосив усе її єство.
Вже на четвертий день широкомасштабного кацапського вторгненням Сергій добровільно зголосився у військкомат . Зізнаюся, я навіть намагалася обережно відмовити чоловіка від його рішення, казала, аби він хоча б дочекався повістки. Сергій стримано, але категорично, це було в його стилі, відповів: «Наталю, але ж в нас є діти. Хто вас захистить, як не я…».
Так і промайнули майже два з половиною роки. Сергій щоразу завершував розмови словами: «Все буде добре, в мене є все необхідне. Тішуся, що ви в мене є..». Утім, відстань не мала значення, бо я з дітьми щодня, як тільки Сергієві, який служив на передній лінії фронту, дозволяли обставини, спілкувалися в телеграмі, підтримували одне одного. Сергій нас постійно підбадьорував, цікавився як справи – в мене, матінки, в Павла і Вікторії.
У вересні 2023 року Сергій отримав важке поранення на фронті, його лікували у військових госпіталях Запоріжжя, Дніпра та Вінниці. До слова, Сергій, мабуть, також міг з такими пораненнями комісуватися, але не такої він був породи. «Хто, як не я?» – це гасло ще з часів АТО було для нього актуальним до останньої хвилини життя.
…Зранку, 2 серпня, мені зателефонував командир підрозділу і, хвилюючись і затинаючись, повідомив: «Вибачте, сьогодні зранку загинув Ваш чоловік, вибачте, що не вберегли…» Ці слова супроводжуватимуть мене завжди. До речі, на Чин похорону прибули троє побратимів Сергія, які були поряд з ним аж до миті загибелі, і також промовили схожі слова:. «Нам пощастило, а от Вашому чоловікові і батькові Ваших дітей, на жаль, ні…Вибачте, що не вберегли». Того ж дня я зателефонувала його старшому братові Віталію у Іспанію і повідомила страшну звістку.
Після Чину похорону чоловіка наші діти Павло та Вікторія облаштували у нашій квартирі на проспекті Шевченка, 44 у Новому Роздолі Куток пам’яті про батька. Якась сила підказала їм цю ідею. Ми щодня молимося і …подумки розмовляємо із чоловіком та батьком. Наша сім’я і надалі нерозлучна, ми і надалі разом…
Наталя ГІРНЯК (КОСТКО), дружина брата Наталі Крижанівської Романа:
–З Сергієм та Наталею Крижанівськими наша сім’я знайома ще з дня їхнього весілля, яке відбулося 21 листопада 1998 року. Відтоді ми і зблизилися – і не тільки як родичі, а як і близькі друзі. В нас було багато спільного –разом будували хату у селі, разом обробляли присадибні ділянки, працювали в полі. Хочу сказати, що нас зближували і характери, і погляди. І мене з Наталею, і мого чоловіка Романа з Сергієм. Вони були, як кажуть, нерозлийвода, більше як родичі, як брати. Пригадую, коли понад двадцять років тому ми з чоловіком подалися у Іспанію працювати, то Сергій з Наталею стали нашим дітям – Іванні і Мар’яну – наче другими батьками і навіть найкращими друзями. Були такі моменти, що наші діти радилися щодо певних моментів не зі мною та чоловіком, а з Наталею та Сергієм. А Сергій взагалі був для них незаперечним авторитетом і взірцем справжньої ЛЮДИНИ.
Коли випадала нагода приїхати з Іспанії у коротку відпустку додому, ми в першу чергу відвідували наших дорогих Наталю і Сергія Крижанівських. Це були чудові і незабутні дні. Взагалі ми не могли одне без одного. Щоб спілкуватися частіше і немов «наживо», створювали відеоконференції, а коли Сергій працював у Польщі, підбадьорували його, аби він не так сильно сумував за рідними у Новому Роздолі. Взагалі Сергій був оптимістом, душею компанії.
Навіть коли Сергій служив у війську і знаходився на передній лінії зіткнення з орками, він знаходив хвилю – другу, деколи більше, аби поспілкуватися з нами, з дружиною та дітьми. І так було до крайнього дня…
Коли отримали звістку про загибель Сергія у п’ятницю, 2 серпня, я відразу вирушила з Барселони додому у Гранки – Кути, аби підтримати його сім’ю, провести у останню путь нашого ГЕРОЯ.
І якось само собою склалися рядки, присвячені нашому дорогому Сергію:
Наш Сергійку! Невже це сталось?
Може, помилка… Може, неправда…
Смерть страшна так невчасно підкралась,
Не лишаючи місця на завтра.
А ми думали: ти зі сталі…
А ми вірили: ти безсмертний…
Смуток… Біль… Океан печалі…
Як із пам’яті все це стерти?
Як збагнути страшну цю новину,
Як впустити ці млосні думки…?
Розглядаю ще свіжу світлину,
На якій усміхаєшся ти…
Так в житті — щирий, добрий, веселий,
Всі в родині любили тебе,
І завжди, у найменшій потребі
Дарував щедрим серцем себе.
А для себе — нічого не треба,
Навіть будучи там, на війні:
« В мене все є, немає потреби,
Лиш моліться за мене усі!»
Ми молились… В хвилинах найважчих
Поруч тебе, здається, були,
Та Господь забирає найкращих,
Щоб в Небесному війську жили.
Бо віддати життя за Вкраїну
Найсвятіше, чим воїн живе.
І у вічнім геройськім спочину
Серед ангелів місце твоє…
Петро МАРТИНІВ, приятель і родич подружжя Крижанівських, з яким міцно дружить і його сімя:
-Наша сім’я дружить із подружжям Крижанівських фактично з дня їхнього одруження. Був, до речі, старостою у них на весіллі. Наші дружини мали свої теми для спілкування, а ми із Сергієм свої, як кажуть, чоловічі. Мені було легко знайти спільну мову із Сергієм, бо він був відкритий, щирий і допитливий. Оскільки я років на двадцять старший за Сергія, проте різниця у віці не заважала нам у спілкуванні, а радше доповнювала. Ми переймали досвід один у одного. До слова, Сергій допомагав мені завжди, коли звертався до нього.
У вихідні та на свята ми збиралися сім’ями, разом цікаво проводили час і дозвілля. До речі, і наші діти дружать, а Павло Крижанівський є хресним батьком моїй онучці Ангеліні.
Коли Сергій перебував у війську, він часто спілкувався зі мною у телеграмі. Мені і моїй сім’ї його дуже не вистачатиме. Але я розумію Чин Сергія – він сповна виконав свій обов’язок – перед Державою, перед сім’єю, перед родиною і друзями.
Цьогорічна відпустка Сергія припала на Петра. Я не знав, що він вже в Новому Роздолі. І коли побачив, що з автівки біля мого дому виходить Наталя ( а на Петра до нас у Берездівці завжди приїжджають рідні і близькі) , я подумки пошкодував, що з нею нема поруч Сергія, який воює на фронті. Аж тут побачив, що з салону вийшов і Сергій. Я ахнув від несподіванки і радості. Бо це був найкращий для мене сюрприз і подарунок на іменини.
Від’їжджаючи після гостювання додому, Сергій, як завжди, промовив: «Все буде добре, не переживайте, зустрінемося наступної відпустки».
І ось наша зустріч відбулася так швидко, але зовсім не так, як планували. Наша остання зустріч, коли ми проводжали полеглого за Україну Сергія у останню земну путь. Прощавай, друже, слава і честь тобі за твій Чин воїна – захисника…
Підготував Іван БАСАРАБ
