З пані Орестою Максимович поспілкуватися завжди цікаво – невтомний волонтер, ніжна поетеса і тверда у баченні на ситуації з війною в Україні. Не лише тому, що воює її син. Їй ця тема «болить», як сама мовить, ще з 2014 року. І боліти не перестане. Тверда у судженнях і гнучка психологічно по життю, на все має свій погляд…Втім, видається, це не така вже поодинока думка. Тож говорити є про що…
Найбільше зачепив мене, і не лише мене, рядок вірша Орести «Пробач мене, чужий убитий син, за те, що мій – живий». Таке собі закумульоване в поезії глобальне визначення воєнного сьогодення. Десь так ми всі повинні сьогодні мислити і жити.
«Судячи з того, як живе Новий Розділ, подекуди здається, що війна вже скінчилася. Пригадую деякі похорони, коли «приїжджають» Герої, востаннє, а на дорозі – кілька людей. Ані свічки. Це так має бути? Розумію, ми не можемо заставити людей прийти, ні, ми можемо спонукати, ми можемо бути прикладом. От тривога! Закриваються і магазини, і численні установи… А чому не закрити їх на тих півгодини, коли треба зустріти Героя? Чую пояснення, мовляв, є посадові обов’язки, є робоче місце – а оті молоді, які йдуть на смерть, то вони мають посадовий обов’язок «вмерти» за Україну і за нас? Дорослі люди міста (населення якого понад 25 тисяч) – де воно? Вздовж дороги, на місці поминання біля Алеї Героїв Небесної Сотні? Їх багато – на ринку, у магазинах, в кафе. Це нормально хіба? Може, нам занадто добре, коли ми говоримо про права, тобто воїни мають право на смерть? А ми не маємо права вийти на півгодини провести в останню путь тіло Героя? Вони вмерли, аби ми жили! І це найвища аксіома! Так, по закону можна все красиво розкласти. А по совісті? А по життю? Соромно, соромно за Новий Розділ, кажуть деякі мешканці, повертаючись з малолюдних похорон. Прийти, встати на коліна перед воїном-Героєм, сказати, бодай пошепки, «мені шкода, мені боляче, вибач мене». Невже не маємо години часу віддати їм належне і прийти поклонитися?
І це залежить не від оголошених днів жалоби, не від фейсбучних закликів вийти зустріти, провести в останню путь, віддати шану. А, найперше, визнаймо, від совісті і кожної окремо взятої людини, і кожного робочого колективу…
І це не тільки моя думка. Пригадую, отець Іван Рибко якось на зустрічі говорив про те, що ми десь розслабилися, стали забувати про війну, про жертви тих юних Героїв, про болючі втрати. «Це не одноразово – вийти віддати шану. Це так не працює, – наголошував отець Іван. – Треба завжди пам’ятати про їх жертовний подвиг. Побачивши їх батьків, сестер, дружин, підійти, привітатися, спитати щось, бодай обійняти чи тихенько подякувати. Вони повинні знати, що жертва їх синів, братів, чоловіків, татів не марна, що ми їм вдячні пожиттєво – за кожного загиблого. Найвищий прояв християнської любові – віддати життя за когось. Це аксіома».
Новий рік без снігу… То пусте..
Без миру Новий рік.
І без дитини.
Бо цього року тисячі дітей
Приїхали до дому в домовинах
Новий рік… Якого ще
не знали ми
І який потонув в морі крику..
Жаху і біди…
Страшної самоти…
Втрати гіршої ніхто не знає…
Як оті погаслі, хоч живі,
самотні матері,
Що більше дива не чекають…
І ніби ще живі. І мусять жити,
встати
Але не знають як..
І ще не знають – нащо..
Новий рік без снігу… То пусте.
І в окопі він також присутній..
Новий рік всіх тих, що вас
чекають із
Війни, надією ще вкритий,
Вірою, крихкою.
І бажанням жити,
Дочекатися повернення додому
Живого… сина, брата, тата…
Лиш не має більше свята
Загиблого солдата хата.
Вся вкрита спомином і болем.
Чорний колір. В шафі і в душі.
Вони неначе вигнані старці
З спільноти. Ріжуть очі.
Людям…
Їх обходять всюди. Щоб часом
не боліло
Серце в грудях.
Від них стороняться – неначе
то заразне.
Чи, може, з страху пробудити
совість?
То вияв в світі є
найбільшої любові –
Віддати за когось життя..
Наслідники Христа… у мокрих
берцях,
Які за тебе вмерли…
Ореста МАКСИМОВИЧ
