Готуючи редакційне Післяслово про полеглого воїна Михайла Івасюка, якого Новороздільська громада провела у останню путь з вівторка на середу, 22 липня, попередньо ознайомився з повідомленнями на Facebook – сторінці дружини Героя Уляни Івасюк, сина Володимира та його дружини Ілони.
Ці лаконічні свідчення пронизані Вірою, Надією і Любов’ю до дбайливого і чуйного глави сім’ї, чоловіка і батька, який добровільно став на захист рідної Вітчизни від російських кровожерних загарбників. В них стільки душевності, ніжності і захоплення героїчним чином Михайла Івасюка, стільки сили волі стерпіти страждання від невідомості про долю найріднішої людини і невтомно шукати зниклого безвісти «свого» найкращого, найдобрішого і найхоробрішого Захисника! Саме про таких відважних українських лицарів як Михайло та подібних йому воїнів світла написав у есе «Коли закінчиться війна» відомий письменник з Івано – Фанківська Тарас Прохасько сповнені глибокого змісту слова : «Він на війні, і це робить війну змістовнішою». Воїн Михайло Івасюк на війні виконав свій обов’язок сповна. Честь і слава і вічна пам’ять Герою…
А тепер – Післяслово. Подаємо витяги із згаданих вище повідомлень на Facebook – сторінці Уляни Івасюк та надіслані у редакцію «Вісника Розділля» спогади про світлої пам’яті Михайла Івасюка, укладені дружиною Героя та його невісткою Ілоною Івасюк.
Михайло Степанович Івасюк народився 21 листопада 1976 року в Новому Роздолі. Навчався у Новороздільській школі №1. Після її закінчення вступив до професійного училища №6, де здобув спеціальність автокранівника. Після закінчення училища пройшов строкову військову службу. Увесь цей час його вірно чекала кохана Уляна, яка згодом стала його дружиною і найнадійнішою опорою на все життя.
Довгий період часу працював у Києві, невтомно докладаючи зусиль, щоб забезпечити своїй родині гідне життя. Навіть на відстані його завжди чекали вдома – любляча дружина, двоє синів і рідний дім, куди він щоразу поспішав повернутися. Усі свої сили він віддавав заради родини, прагнучи, щоб найрідніші ні в чому не мали потреби. З особливою турботою ставився до своїх батьків, завжди підтримував їх, піклувався і був для них надійним сином.
Михайло вмів цінувати прості моменти життя. Одного разу, під час відпустки з дружиною у горах, він дуже захотів поділитися з найріднішими місцем, яке так запало в душу. Зібрав батьків, синів Володимира та молодшого Дениса, тещу, усе організував, навіть викликав таксі, щоб їм було легше дістатися.
Того дня батьки тихо сказали: «Ми вже не думали, що ще хоч раз побачимо гори». І, мабуть, саме заради таких щасливих митей для своїх рідних він і жив.
Та всім цим щасливим митям поклала край велика війна. Замість родинних зустрічей, гірських краєвидів і тихих вечорів із найріднішими – фронт, бойові завдання й боротьба за Україну. Не вагаючись ні хвилини, Михайло у перші дні добровільно став на захист своєї держави.
Спочатку проходив службу у складі 704 полку радіаційної, хімічної та біологічної розвідки. Після виконання бойових завдань на Авдіївському напрямку Михайлу було присвоєно військове звання старшого сержанта.
Одним із останніх по-справжньому щасливих днів у житті Михайла стало весілля старшого сина Володимира і невістки Ілони. Попри війну і службу, він знайшов можливість бути поруч у цей особливий день. У ті миті він був не воїном, а просто щасливим батьком, який дивився на свого сина з безмежною гордістю.
Коли Михайло прийняв рішення добровільно стати на захист України, він часто говорив: «Я піду сам, щоб моїм синам не довелося». Як батько, він понад усе хотів уберегти своїх дітей від війни.
Та згодом і старший син зробив свій вибір – став до лав Збройних Сил України, свідомо підписавши контракт у бригаду батька. Михайло безмежно пишався ним, хоча добре знав, що означає цей шлях. Вони обоє стали на захист Батьківщини – батько і син, яких об’єднували не лише кров, а й любов до своїх рідних і України.
І для молодшого сина батько, який загинув смертю хоробрих за Вітчизну, став зразком патріота і громадянина. Вже у цьому році Денис, молодий 20-річний студент, вирішив набити на руці тату з написом «Чорнобиль» (таким був позивний Михайла Івасюка у 95-й десантно – штурмовій «Поліській бригаді»), яке впродовж життя нагадуватиме і йому, і світові про гідного батька, чоловіка та воїна.
У січні 2025 року Михайла перевели до 95 окремої десантно-штурмової бригади.
16 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання, він зник безвісти на курському напрямку.
Відтоді для його родини почалися сімнадцять місяців болісного очікування. Вони шукали його серед живих. Не втрачали віри, їздили на акції підтримки, зверталися всюди, де тільки могли, молилися й чекали бодай якоїсь звістки. Кожен день жив надією, що він повернеться додому.
Та, на жаль, замість довгоочікуваної зустрічі настала найважча мить – прощання. 21 липня 2026 року Михайло повернувся додому. Він повернувся на щиті.
Він повернувся до рідного дому, який так любив. До дружини, яку кохав. До синів, якими безмежно пишався. До батьків, про яких так дбав… Та цього разу – лише для того, щоб востаннє попрощатися.
Він не встиг обійняти майбутніх онуків, але вони обов’язково знатимуть, ким був їхній дідусь. Знатимуть, що він любив свою родину понад усе і віддав життя за те, щоб вони жили у вільній Україні.
Михайло житиме у серцях своєї дружини, дітей, батьків, рідних, друзів і побратимів. У кожному спогаді, у кожній молитві, у кожному погляді на синьо-жовтий прапор…
Уляна ІВАСЮК, дружина полеглого воїна – героя, Ілона ІВАСЮК, дружина Володимира, сина подружжя ІВАСЮКІВ
* * *
ПРО ВІРУ, НАДІЮ, ЛЮБОВ та БОРОТЬБУ (витяги із повідомлень на Facebook – сторінці Уляни Івасюк)
25 лютого 2025, Уляна ІВАСЮК, дружина Героя:
Шукаю рідних військовослужбовців 95-ї бригади, які зникли безвісти 𝟭𝟲.𝟬𝟮.𝟮𝟬𝟮𝟱 поблизу н.п. Погребки, Суджанський район, Курська область.
Буду вдячна за кожну відповідь та будь-яку інформацію. Прохання писати в приватні
Повідомлення.
2 березня 2025р., Уляна ІВАСЮК :
Надзвичайно багато людей об’єдналося задля твого пошуку, коханий. І ми впораємся, ти лише трішки потерпи, ми знайдемо тебе. Кохаю тебе безмежно.
21 листопада 2025р., Уляна ІВАСЮК:
Сьогодні особливий день. Боляче особливий.
День народження людини, без якої наш світ став тихішим. І доля так символічно поєднала цю дату з Днем гідності та свободи. Наче нагадує, ким він є для нас і для країни.
Людиною, яка не злякалася.
Людиною, яка добровільно пішла, щоб захистити.
Людиною, яку ми так віддано чекаємо додому.
Сьогодні ми не святкуємо, ми тримаємось.
Ми прокидаємося з надією і засинаємо з нею. Ми живемо очікуванням, яке не має дати завершення.
Але має віру.
Сильну, вперту, невмирущу віру, що він повернеться додому.
З днем народження, Михасику.
Ми чекаємо. І будемо чекати стільки, скільки потрібно.
27 квітня 2026 р.. Володимир ІВАСЮК, син – військовослужбовець:
Степанович, ти хотів мене вберегти.
Ти казав, що йдеш, щоб не довелося воювати нам. Щоб ми жили. Щоб були просто синами – не солдатами, не побратимами.
А я обрав бути поруч.
Але є те, що тримає нас досі.
Наша родина.
Твої ще ненароджені онуки.
Наш полк.
Наш вибір.
І ми – все ще разом, просто інакше.
21 червня 2026р. Ілона ІВАСЮК, невістка, дружина сина воїна – героя Володимира:
.
Є діти, які не святкують День батька. Вони його переживають.
Сьогодні вітаю ще одного батька – тата мого чоловіка…
Дякую за життя, за силу і за людину, яку ви виховали
16 липня 2026 р. Уляна ІВАСЮК, дружина Героя:
Твій бій закінчено…
Я кохатиму тебе вічно
22 липня 2026 р. Уляна ІВАСЮК:
Не можу сказати: «Прощавай»
До зустрічі на небесах. Чекай на мене…
Підготував Іван БАСАРАБ
