• У Розвадові на Львівщині прощаються із громадським активістом, істориком, педагогом, краєзнавцем Романом Сколоздрою. За державу він вболівав як за родину…
Про це йдеться у повідомленні на сторінці Ivan Farion у Facebook:
За свої журналістські роки я написав про багатьох українських воїнів – живих і полеглих. А сьогодні маю потребу сказати про батька одного із захисників України — Романа Сколоздру, колишнього війта, директора школи у селі Крупську, депутата облради чотирьох скликань, історика-літописця свого чарівного і героїчного наддністрянського краю. Коли пишу ці рядки, Дмитро, один із синів Романа Васильовича — артилерист, колишній викладач історії, мчить з-під пекельного Часового Яру на Донеччині у рідний Розвадів на Львівщині, щоб провести в останню дорОгу дорогУ йому людину. А за півдоби до того, повернувшись із бойового завдання, він якимсь дивом зателефонував додому і у прощальній бесіді сказав важкохворому: «Ви – найкращий у світі Тато…»
Послухайте і ви цю останню, заочну, але таку проникливу розмову сина-воїна зі своїм батьком, яку Дмитро опублікував на своїй сторінці у соцмережах.
«Спочивайте з Богом, Батьку…
Дякую Вам за те, що своїх дітей навчили справжньої любові до свого народу: сестру – до мови, мене – до історії, брата – до релігії і культури…
Дякую Вам за те, що в дитинстві вчили нас пісень «Вража куля летіла», «Їхав козак за Дунай», «Там, під Львівським замком», «Йшли селом партизани», а не москальської попси…
Дякую Вам за те, що сприймали загибель моїх друзів на війні, як втрату своїх дітей…
Дякую Вам за те, що багато поколінь дітей навчали правильної історії…
Дякую Вам за те, що чоловіки, яких Ви навчали правильної історії, воюють за Україну…
Дякую Вам за те, що в перший день повномасштабного вторгнення ворога Ви підтримали моє бажання захищати Україну…
Дякую Вам за те, що глибоко вивчали і писали історію рідного народу і про його боротьбу проти окупантів…
Нехай Господь Бог прийме Вас у Царство Небесне, найкращий у світі Батьку…»
БУВ НАШИМИ КРИЛАМИ…
Я часто зустрічався з Романом Сколоздрою, розповідав у «Високому Замку» про його творчі досягнення і громадські проблеми, які брався вирішувати цей сільський інтелігент. Але не знав і сотої частки його чеснот. Дізнався про них після недавньої розмови з його донькою – Олесею Сколоздрою, доцентом кафедри української мови ім. Івана Ковалика Львівського університету ім. Івана Франка.
– Мій тато був для мене всім, – каже науковець. – Моїми крилами, моєю опорою. Дав мені все, що маю, чого я досягла у житті.
Змалечку прищеплював мені любов до рідної мови, історії, мотивував брати участь у різних конкурсах, олімпіадах. Привів у Малу академію наук, і там мені порекомендували стати філологом. Так я обрала свою життєву стежину…
Тато мене у всьому підтримував, надихав. Щотижня чекав приїзду своєї донечки з науки додому, цікавився моїми справами. Якщо коли щось не виходило, казав: не зупиняйся, не опускай рук! Так ставалося, що майже завжди на олімпіадах я посідала почесне друге місце. А він підбадьорював: колись буде і твоє перше місце! Так і було…
Він вчив нас, своїх дітей, найважливішого – любові до своєї країни, вчив патріотизму. На переконання тата, історія, культура, релігія, мова – це та гуманітарна парадигма, яка тримає націю.
А ще завжди посеред нас була татова пісня. Пригадую, якось мій старший брат Дмитро прийшов з фронту у відпустку, ми сидимо вдома разом з татом, уже не зовсім здоровим – і разом співаємо…
Тато дуже любив фотографувати. Зробив багато світлин нам. Коли ще не було кольорових фото, чорно-білі знімки він розмальовував…
ВЛАСНОРУЧ ЗБУДУВАВ ХАТУ
Його руки вміли, здається, все. У 90-х роках тато — педагог! – самотужки збудував нашу двоповерхову хату. І стайню сам збудував, гараж. Мурував, штукатурив, всю підлогу постелив сам вечорами – при гасових лампах, свічках. Світло у ті часи теж вимикали. У нас не було ніяких майстрів. Лише одного разу прийшов муляр і показав татові, як треба мурувати кути…
Він не цурався тяжкої селянської праці: разом з мамою працював у полі, доглядав свиней, кіз. Ще минулої осені возив картоплю з поля… Всю селянську роботу старався виконати ще до початку праці у школі, потім мився, перебирався і їхав до своїх учнів. І так 41 рік свого директорства! Це була людина землі. Людина для людей.
Якось нам розповіли: коли починалася сесія обласної ради, депутати хвалилися, хто з них був на якому морі. А про тата казали: «О, а Сколоздра приїхав із Зеленого моря, з полів!»
У нас було дуже багато тих полів, їх кількість зараз складно уявити. І була тяжка праця на них. Тато з мамою старалися матеріально забезпечити сім’ю, робили усе, щоб дати нам, своїм дітям, можливість вчитися. Казали: освіта — рушій держави…
Тато працював у школі, ходив на домашню будову, копав, садив, сапав, косив, а попри те знаходив час повезти нас, своїх дітей, на озеро Задорожнє біля села Дроговижа – щоб ми відпочили.
Сьогодні мої діти часом скаржаться: блекаут, сумно! А я згадую їм, як за мого дитинства під час відключень світла ми сідали біля тата і він переповідав художні твори, цікаві історії. Коли вже з´являлося світло, ми невдоволено казали: «Чому так швидко? – тато ще не договорив…»
Тато показав нам, як жити, для кого жити, що робити у складні моменти. Тато з мамою були нашими натхненниками. А ще тато казав: я не був би тим, ким є, якби не ти, Муся! Про свою дружину говорив завжди дуже тепло. За молодості наша мама була для тата Мері, згодом стала Марусею, Мусею…
ДОСЛІДИВ РОДОВІД КОМАНДАРМА УПА
Наш тато багато працював в архівах. Був співавтором кількох томів книги «Миколаївщина», яку було видано за редакцією професора Леонтія Войтовича. Одна із перших татових книжок – «Миколаївське Придністров’я». В альбомі про українських січових стрільців є його матеріал. Він написав потужну статтю «Стрілецький прапор». Першим дослідив прапор української «Просвіти», який знайшли у нашій церкві…
Саме Роман Сколоздра вперше документально довів, що рід головнокомандувача УПА Романа Шухевича походить із Розвадова, з родини Шухів. Дослідив це на основі метрик — і потім всі на нього посилалися.
Тато досліджував і наш родовід, на жаль, не встиг завершити цю роботу. Ми планували до 70-річчя тата видати книжку на 900 сторінок, де йшлося про цей родовід. У книзі було все: хто, де, коли з наших родаків народився, коли і де брав шлюб, скільки в кого було дітей, який священник хрестив чи хоронив нашу рідню, якою була причина смерті. Ця скрупульозна татова праця зайняла щонайменше 40 років. Сподіваюся, тепер той родовід буде не на 900 сторінок, а значно більшим. Кожен з нас, дітей, напишемо про нашого тата, зберемо спогади його колег-вчителів, учнів…
В останні тижні тато працював над «Ілюстрованим календарем визвольної боротьби УПА і ОУН на Миколаївщині у 1944-1955 роках». У цій своїй роботі, яка зайняла майже 200 сторінок, помістив хронологію славетних чи трагічних подій цієї боротьби на всі 12 місяців кожного року цього періоду. У кінці календаря подав і розшифрував усі псевда героїв, роки їх народження і смерті, коли і де були важливі бої. Це була справжня книжка. А «Календарем» вона називається, бо кожний рік, місяць, день розписано за тими важливими подіями визвольної боротьби, які відбулися на Миколаївщині. Ось взяти хоча б оцю: 28 жовтня 1947 року у Раделичах підпільники розгромили дільницю винищувального батальйону…
Минулого тижня ми видали три сигнальні примірники. Тато взяв їх до рук, тішиться. Цікавиться у мого брата, свого молодшого сина Романа, історика, філолога, богослова, місцевого дяка – хто прокоментував цю новину у соцмережах. Він цим жив. Оця робота була його лебединою піснею…
Своєю любов’ю до історії тато надихав і обох моїх братів — Дмитра і Романа. Роман працює вчителем історії і християнської етики у татовій школі, у селі Крупську. Вчитель вищої категорії, має багато методичних розробок. Викладає по-сучасному, використовує різні інтерактивні методи. Завдяки йому багато учнів полюбило історію. Роман — удосконалена копія тата.
Хотіла би пригадати ще ось таке. Коли мій брат Дмитро (працював викладачем історії у фаховому коледжі у Львові) пішов на фронт, учні, в яких він був репетитором, залишилися без наставника. Під свою опіку їх узяв мій тато – і вивчив! Цього року, незважаючи на поганий стан здоров’я, підготував дев’ять таких учнів. Деякі з його підопічних набрали 200 балів під час атестації.
Тато залишив нам надію, радість. Не хотів, щоб ми сумували. Вірив, що ми зможемо продовжити його справу. Переконана: так і буде…
БУВ «НЕЗРУЧНИМ», НЕПІДКУПНИМ ДЕПУТАТОМ
А я, журналіст, пригадую пана Романа на депутатській трибуні. Коли виступав — здавалося, сипалися іскри. Своїм хриплим голосом різав правду-матку, незважаючи на персони. Ніхто його не міг підкупити. У малій політиці був великим романтиком. Вірив у справедливість. «Порішать питання» – то було не для нього. Не витерпівши нових «комерційних» тенденцій у владі відмовився вп’яте балотуватися у депутати…
Знаю, що, попри свою величезну зайнятість Роман Васильович Сколоздра не міг обходитися без «Високого Замку». Завжди передплачував нашу газету. А часом, коли не міг дочекатися листоноші, їхав у райцентр Миколаїв і купував газету у кіоску. Зачитував «ВЗ» до останнього рядка, дякував за цікаві матеріали.
Пан Роман підказав нам чимало цікавих тем для публікацій. Пригадую, як на сторінку «Далеке і близьке» розповів подробиці бою повстанців із енкаведистами у селі Устя, деталі діяльності ОУН в ілівських лісах. Його енциклопедична обізнаність вражала…
Роман Сколоздра доклався до вшанування, популяризації творів свого іменитого краянина – художника на склі Івана Сколоздри.
А були випадки, коли до нас, журналістів, він вимушено звертався за допомогою. Одного разу скаржився на бюрократію чи то електриків чи то газовиків, які заблокували роботу школи. У «ВЗ» делікатно переговорили із цими фахівцями- і «невирішувану» проблему швидко вирішили.
Іншого разу Роман Васильович розповів про колекторів, які безпідставно шантажували працівницю його школи. Ми написали про це матеріал — і присоромлені вимагачі дали школі спокій…
З нами Роман Васильович ділився і сокровенним. Пригадую одну з останніх наших розмов, було це, здається, у грудні. Пан Роман сумним голосом розповідав про кепські справи на фронті: сина-артилериста перекинули будувати переправу. Працювали вночі, у льодяний дощ, мороз. Кожної хвилини ворожий вибух то зліва, то справа — і вся праця коту під хвіст, доводиться починати все спочатку. Через це вони, батьки, не знаходять собі вдома місця, не можуть заснути. Тому й хотів виговоритися Роман Васильович з нами.
Поговорили. І, здається, батькові фронтовика трохи відлягло від серця. Незадовго син, слава Богу, живий-здоровий, приїхав у відпустку. Яка ж то велика радість була для батька-матері…
Так само як за родину, Роман Сколоздра щомиті переживав за свою державу. Не помилюся, якщо скажу, що з відходом у засвіти цієї людини, Україна втратила ще одного достойного свого громадянина. По собі він залишив дуже помітний, яскравий слід.
