Вчора, 9 грудня, зустрівши у місті знайомих приятельок, привітав одну з них із її іменинами – Днем святої Анни. Дама, дещо розгубившись, майже категорично промовила – для мене іменини 22 грудня, як було споконвіку. Гаразд, відповів, якщо зустрінемось 22-го, то ще раз Вас привітаю.
І мимоволі згадав схожий епізод: коли у День Миколая – Угодника, який за новим стилем відзначається 6 грудня, стрінувся мені друг дитинства з 9-го кварталу, то насамперед привітав його з іменинами. Проте він якось відреагував особливо, мовляв, куди поспішаєш, поздоровиш 19 грудня. І додав, що так відзначали його батьки-діди.
Тому вельми зрадів, коли натрапив у Facebook на текст кандидатки історичних наук, дослідниці українського визвольного руху, науковиці Національного музею історії України, співкоординаторки громадської ініціативи «Вимкни Російське» Аліни ПОНИПАЛЯК про те, за яких обставин, принаймні, в радянській Україні, яка десятки літ насильно входила у “імперію зла” – срср у нашій Вітчизні силоміць із застосуванням жорстокого терору було насаджено атеїзм та “червоні” свята. Тож пропоную його до уваги читачів.
У 1917 році востаннє відсвяткували православне Різдво, а вже наступного року було введено григоріанський календар і свято було перенесено на 7 січня.
Поширенням антирелігійної пропаганди Різдво було оголошено “шкідливим” і “попівським”. День 25 грудня став частиною цієї кампанії – “комсомольським Різдвом”, – сенс якого полягав у проведенні демонстрацій з червоними прапорами та антирелігійними гаслами.
“Святкування” завершувалося спаленням опудалів богів усіх релігій.
Зі знищенням Різдва в небезпеці опинилися й українські колядки та щедрівки. Однак викорінити їх виявилося не так просто, як розраховувала радянська влада, тож довелося вдатися до іншого способу – перероблення їх та поширення у збірниках різних текстів.
“Добрий вечір тобі, вільний пролетарю.
Радуйся, ой, радуйся, земле,
Світ новий народився”.
“Нова радість стала, яка не бувала;
Довгождана зірка волі в Жовтні засіяла.
Де цар був зажився, з панством вкорінився,
Там з голотою простою Ленін появився!”.
“Репресовані” були не лише колядки та щедрівки, але також і ялинка, яку радянська влада назвала “буржуазною”, “пережитком минулого” та проявом “політичної незрілості”.
Формально святкове дерево не було заборонено, проте за його встановлення радянського службовця могли позбавити партійного квитка, а для тих, хто вже коїв інші “злочини”, це могло стати приводом для заслання в табори.
У 1935 році на першій шпальті газети “Правда” з”явився запис Павла Постишева – одного з організаторів Голодомору та причетного до згортання “українізації”.
“Давайтє організуєм дєтям к новому году йолку!” – кричав заголовок. Уже наступного дня у всіх великих містах СРСР відкрилися базари з ялинками та прникрасами.
Однак повернення традицій відбувалося з одним радянським “але”: замість Вифлеємської зірки на верхівку встановлювали п”ятикутну зірку із зображенням серпа і молота, а поряд із із звичними кульками висіли “ідеологічно правильні” з портретами Леніна і Сталіна та фігурки робітників.
У 1937 році переродився й інший популярний нині символ свята – Дід Мороз, який до ХVІІІ століття був уособленням темряви та холоду. На думку радянської пропаганди, новий Дід Мороз боровся з “ворогами народу”, спускався у шахти і навіть літав у космос.
Так у СРСР формувалося “антирріздво”: ідеологічна ялинка замість релігійної, Дід Мороз замість Святого Миколая, олів”є замість куті. Святкова програма формувалася на рівні партії, а її дотримання жорстоко контролювалося.
Аліна ПОНИПАЛЯК, історик
(фото ілюстративне)
