Сьогодні, 10 грудня, міський голова Новороздільської територіалтьної громади Ярина Яценко у супроводі Берездівецького старости Дмитра Сапиги завітали у домівку Героя у с. Берездівці і вручили відзнаку Президента України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України Володимира Зеленського його матері пані Ганні.
Це була щемна мить, яку важко описати словами, оскільки глибокий смуток оповив усіх присутніх, а коли Ярина Володимирівна повідомила, що із понад сорока полеглих за Україну воїнів – земляків, четверо з них, зокрема, і Іван Дзюник, удостоїлися такої високої відзнаки (посмертоно), то мати не могла втримати сліз і додала тільки: “Коли Іван ішов на війну, то казав, що віддати життя за Україну – це велика честь…”
Власне, молодий мешканець Берездівець, який терпеливо шукав своє місце у житті, аби реалізувати свої вміння і знання та ніколи не нарікав на долю , як тільки на початку лютого 2023 -го прийшла повістка служити у ЗСУ, неначе окрилився духом, і у той день сказав матері наведені вище слова: “Віддати життя за Україну у бою з москалями – це велика честь…”
Тільки місяць відважно захищав Україну стрілець-снайпер гірсько-штурмової роти Іван Дмитрович Дзюник, але воював сміливо і безстрашно аж поки не віддав на олтар Вітчизни своє життя 7 березня у бою з військовими формуваннями російських військ біля Бахмута.
У редакційній публікації “Вісника Розділля” від 10 березня 2023 р. коротко відзначено про сім”ю Івана, основні віхи життя Воїна, які ще раз у вінок пам”яті про Героя згадаємо сьогодні, коли він (посмертно) отримав високу нагороду Президента України:
“Людина, яка завжди усміхалася і приходила на допомогу в будь-якій ситуації без користі для себе. Ці слова найпершими вмовляли всі, хто ділився світлими спогадами про полеглого Героя.
Народився Іван Дзюник 2 травня 1984 року у с. Берездівці. В багатодітній родині. Він був наймолодший у родині і мав троє братів та сестру. Батько Дмитро Дзюник, який працював бригадиром будівельників в БУ-62 у Новому Роздолі, змалечку привчав синів до праці, тож малий Іван ще з шкільних літ допомагав по господарству, їздив на конях, допомагав односельцям обробляти поля, заробляючи таким чином. Працьовитий був, господарським, не по віку відповідальним, а головне – добродушний і безвідмовний, завжди відгукувався на потребу односельців допомогти. Наш Івасьо – лагідно кликали сусіди Івана.
Згорьована і вимучена хворобами мама у розпачі – хоронить уже четвертого сина, який був практично її єдиною опорою, адже чоловік уже відійшов у засвіти, дочка мешкає далеко на Вінничині, а троє старших братів також померли доволі молодими (безжальна хвороба забрала усіх).
Навчався Іван у початковій школі с. Берездівці, згодом – у Новороздільській школі №3, продовжив навчання у Новороздільському професійному ліцеї будівництва та побуту (училище №6). «Дуже веселий і позитивний юнак, активний, жартівливий, любив створювати кумедні ситуації, якими тішилися однокласники, хоча не завжди до вподоби були вчителям. Проте його добродушність і весела та добра вдача додавали прихильності викладачів. Разом з тим був відповідальним і спритним, словом, вмів собі давати раду в житті. Пригадую, поспівав за перерву збігати в магазин за біляшами, які купував і для однокласниць. Відповідальний і порядний хлопець, веселий і жартівливий», – із сумом згадували дитячі роки однокласники Галина Сидорко-Ратич та Мар’ян Микитин.
А також юнак брав активну участь в художній самодіяльності села, дуже гарно співав, – доповнює директор Народного дому с. Берездівці Марія Раздорожна.
Після закінчення навчання в ліцеї Іван служив в армії, хоча недовго, бо через стан здоров’я хлопця відправили додому.
Проте, коли уже прийшла повістка, Іван Дзюник пішов служити (2 лютого ц.р.). І відразу у місця найзапекліших боїв – під Бахмутом. І вже за місяць чорна звістка завітала до маминої хатини про загибель її сина Івана.. Світла пам’ять і вічна шана справжньому Герою України!”
