Є гарні слова – спогади, вдячність і справа мого життя. Ці слова були важливими для новороздільчан, які починали будувати м. Новий Розділ. Приїхавши у невеличке містечко, вони створювали сім’ї, втілювали мрії та здійснювали багато планів, які ставали будинками, вулицями, школами, садочками і щовесни зацвітали каштанами уздовж проспекту Т. Шевченка.
Бібліотечне інтерв’ю, наче гарний святковий пазл з нагоди 70-річчя Нового Роздолу, яке записали зі слів гостей, стане сторінками історії міста – наголосилак директор КЗ «Публічні бібліотеки» Новороздільської міської ради, ініціатор та організатор таких бібліотечних посиденьок Галина Приріз.
Спогади Микола Гедза, першого очільник міста часів незалежності України, Василя Бігуна, депутата міської ради 3-ох скликань, Ніни Шпрайдун, багаторічного директора міського Палацу культури «Юність» ми вже друкували на сторінках газети “Вісник Розділля.
Сьогодні хочемо поділитися спогадами однієї з перших мешканок – Зінаїди Гунців, першої акушерки жіночої консультації молодого міста, яка першою тримала на руках не одне покоління новороздільців.
Звичайно, не все, але дещо сказати про те, що запам’яталося мені як мешканці нового містечка, тоді ще «посьолка», як простій співробітниці середньої ланки, я можу.
Ми поселилися в Новому Роздолі наприкінці 1956 року, рівно через півтора роки як тут появилися поселенці. Чоловік був демобілізований з армії і влаштувався на роботу у тоді «Желдорцех». Через рік ми отримали житло – 11 кв м у квартирі, де крім нас заселилося ще дві сім’ї, т.зв. комунальна квартира із спільною кухнею – так було на початках. Для мене як медика роботи ще не було, тому мене райздороввідділ Ходорова направив у Берездівецьку дільничну лікарню на посаду акушерки. Коли у 1958 році народився наш первісток, у Новому Роздолі відкрилася маленька поліклініка на чотири кабінети (теперішня будівля на вул. Винниченка, 7), у яких приймали терапевт, хірург, дитячий лікар і жіноча консультація. Мені доводилося приймати перші пологи новороздільчан. Мене прийняли на роботу акушеркою в жіночу консультацію, де працював лікар Осип Осипович Лесик – це був перший акушер-гінеколог. Перший хірург – Євген Антонович Мельничук, педіатр – М.М. Вінтонів, терапевт – М.П. Дудейко, медсестри Л. Лисенко, О.П. Карнаухова, М.П. Давиденко. У тому приміщенні ми працювали рік – до осені 1959 року, на роди жінок возили до смт. Розділ.
Потім нас перевели у приміщення «під лісом» – на теперішній вулиці І. Франка, 6. Тут були і відділення, і зі смт. Розділ перевели пологовий відділ. Був і стоматолог. Головним лікарем був Микола Васильович Кукурудза. Постійно проводилися заняття з підвищення кваліфікації середнього медперсоналу. Проводили їх головні медсестри В.І. Левченко, перша головна медсестра в лікарні, потім – П.М. Радченко (Карачевська). Щоранку в кожному відділі проводились п’ятихвилинки, де вирішувалися проблеми різного роду, недоліки, озвучувалися позитиви в роботі.
Народжуваність тоді була дуже висока – могло бути до 800 родів за рік, а на облік ставало більше як 400 жінок. Двійнята і трійнята були рідкістю. Стояли в нас на обліку, пригадую, і мама Юрія Горбунова, і мама Андрія Кузьменка (Скрябіна).
У будівлі по вул. І. Франка ми працювали десь два роки. Увесь цей час будувався перший корпус лікарні (нині стара лікарня). Там були років з 10, допоки збудували другий корпус. Взагалі, тоді місто було суцільним будівельним майданчиком, будували багато і швидко. Пригадую, як навколо корпусу нині «старої лікарні» засаджували сад – тут вже працювало поліклінічне відділення, лабораторія і дитяче відділення на першому поверсі Один кабінет займала фізіотерапія, де проводили декілька фізпроцедур. Але всіх відділів не могли все одно відкрити, бо не вистачало місця Тим часом почав будуватися другий корпус лікарні. Там уже була і окрема поліклініка, і дитяча консультація, і фізкабінет.
Разом зі своєю основною роботою доводилося працювати і на інших ділянках: вдень працювала в поліклініці, а потім доводилося йти або на чергування в терапію, або в пологовий відділ чи на швидку допомогу, бо кадри не були укомплектовані. Ходили вакцинувати людей, яких присилали з в’язниць на будову комбінату.
Прямо в здоровпункті на комбінаті також були відкриті основні кабінети – там приймав і акушер-гінеколог, виявляючи ранні терміни вагітності, хвороби. Два рази на рік проводилися профілактичні онкоогляди жінок. Вагітних провідували по місцю проживання – так званий патронаж вагітних. Школу вагітних я також проводила.
Мені випала щаслива нагода працювати з такими видатними лікарями як Мар’ян Васильович Сондей, подружжя Кучарських, Осип Осипович Лесик, Олег Іванович Гурський, Андрій Петрович Ципук, зі середнього медперсоналу – М.М. Здолини, Л.Д. Гураль, О. М. Оліяр, А.І. Євсюкова. Я працювала при 9 головних лікарях. Спогади про ті часи найкращі і найрізноманітніші.
А разом з роботою ми жили, утримували сім’ю, ростили дітей…
На початках у поселенні був один продовольчий магазин, де продавали дорогу рибу, ікру чорну, а простих товарів не завжди вистачало: за борошном, наприклад, ми ставали в чергу вночі, так само і за олією. Комбіжир і то в дефіциті був. За молочними виробами ставали в чергу з номерочками на долонях, а хліб переважно напівкукурудзяний, а часом і по картках.
Декретна відпустка тоді була 36 днів до родів і 42 – після родів, то діти у більшості сімей росли і виховувалися у яслях, у дитсадках.
Новонароджених новороздільців у 1957-58 роках реєстрували у Малехівській сільській раді, бо в Новому Роздолі не було ні сільради, ні міськради. Наш син, до речі, зареєстрований у Малехівській сільській раді під номером 2 у Новому Роздолі, тобто другий корінний новороздільчанин.
Крім побутових клопотів і роботи хотілося ще десь і в кіно сходити, а до нього треба було йти через болітце, на якому зараз будівля КП «Розділжитлосервіс» і житловий будинок поряд, по вул. Грушевського, 35, до першої школи, яка тоді тільки будувалася. В одному крилі вже діяла вечірня школа, а в другому стояли риштування, по яких ми піднімалися на 2-й поверх, де і крутили кіно. Ніхто не комплексував: ми всі мирилися з такими обставинами і були навпаки страшенно раді, коли вдавалося відволіктися, відпочити. Коли вже мали дітей, то ходили в кіно почергово, адже майже усі молоді сім’ї, не було бабусів-дідусів. Згодом відкрився кінотеатр «Дністер» по вул. І. Франка (там зараз розташовується ДЮСШ).
На кварталі поряд, де зараз вул. І Франка, жили німці та французи, фахівці-спеціалісти, які будували комбінат. Розказують, ніби приїжджали шукали тут газ, а знайшли поклади сірки.
Якщо потрібно було на пошту, то тільки в Малехів або в Берездівці. Добре, що все будувалося у дуже прискореному темпі. Був транспорт – грузовик, який вже ходив у той час. Добиралися до Розвадова по старій дорозі і там «голосувати», щоб сісти до Львова чи Стрия. Автобуси до цих міст почали ходити десь з 1959 року, а до того часу тільки от таке «грузове» таксі.
Згадую ще, що десь в 70-х роках при лікарні був створений гурток художньої самодіяльності під керівництвом Ярослава Гавана, який керував і хором. Я була теж його активною учасницею, а знаними солістками були М. Здолини, Т. Одноріг, Т. Ванярх.
Зінаїда Гунців – у середньому ряду друга зліва
Зінаїда Гунців прочитала і власний вірш про своє життя.
Вчитель каже: «extempoрe, місцеда і signa..».
Що це таке? – я питаю. Я цього не знаю
А він далі… Ти прийшла сюди, дитино,
вчитись медицини: анатомії, латини, будови людини,
її нервів, її м’язів, кістної системи…
Отоді я й зрозуміла – що то є і де ми.
Старалася, вчилась і ті роки повоєнні були всім під силу.
Бо вчимо ми, визубрюємо свою медицину –
Скоро роки пролетіли!
Промайнуло стільки…
І стала я медсестрою – і не нею тільки
Була я в селах дальніх, людям помагала,
Лікувала всі хвороби і роди приймала,
Кровотечі зупиняла, колола і шила –
Не одного українця в світ благословила.
40 років працювала на медичнім полі…
Я не плачу і не скаржусь –
Життя я прожила, дай Боже усім такого,
То б не помилились…
«Вірш мого життя, – розчулено доповнила п. Зінаїда. – А раніше я часто писала поезії. Я дуже втішена, що ми зустрілися, пригадали молодість – це було давно, але це були найкращі роки».
Зустріч завершилася довгими розмовами і солодким частуванням – донька п. Зіни Люда пригостила усіх смачним печивом з полуничкою.
