Як ми інформували читачів у минулих числа «Вісника Розділля» 27-28 вересня 2023 року на наших теренах проходив Х Всеукраїнський дитячий турнір з футболу пам’яті заслуженого майстра спорту Андрія Баля. Змагання відбувались в селищі Розділ та в містах Новий Розділ і Миколаїв.
Серед шановних гостей, запрошених оргкомітетом на відкриття та фінальну частину та Турніру були відомі і у футболі, і у волонтерському русі особистості – колишній легендарний гравець львівських «Карпат», а натепер директор ФК «Карпати» Степан Юрчишин та Роман Волецький – доброволець і волонтер, який мешкає у США, але часто відвідує Україну, доставляючи військовим гуманітарну допомогу.
Докладніше – у інтерв’ю.
Роман ВОЛИЦЬКИЙ: «Вдячний долі, яка звела мене з Андрієм Балем, а також з добровольчим рухом та волонтерством»
– Друже Романе, на відкритті Х Всеукраїнського дитячого турніру з футболу пам’яті заслуженого майстра спорту Андрія Баля голова оргкомітету Ігор Мартинюк, представив Вас громаді як друга знаменитого футболіста та як відомого волонтера з діаспори США. Читачам цікаво було б дізнатися як про вашу дружбу з мега – зіркою українського футболу, так і про ваше волонтерство і американський період у біографії.
-Гаразд, охоче розповім про все, що запитуєте. Отже, я народився у м. Жидачів у 1960 році. По закінченні школи і «вузу» намагався реалізувати себе у різних сферах. Це були непрості часи, однак мені таки дещо вдалося домогтися на підприємницькій ниві діяльності.
Вже будучи сімейною людиною, років з 15-ть тому взяв участь у розиграші відомої лотереї «Зелена карта» на виїзд у США. Нагадаю, що згідно з цією ініціативою уряду США, наявність «зеленої карти» засвідчує особу власника; підтверджує наявність посвідки в особи, яка не є громадянином США, але постійно проживає на території Штатів; дає право на проживання в цій заокеанській країні. Оскільки на той час я мав свій певний бізнес, тож з-пів року завершував в Україні свої справи і аж після цього наша сім’я виїхала у США. Отака моя «американська» частина біографії.
Але як тільки восени 2014 року в Україні розпочалась Революція Гідності, я літаком із містечка Сіракузи у Штатах, де проживає моя сім’я, прилетів, мов на крилах, у Київ і відразу з аеропорту у Борисполі відправився на столичний Майдан. Так я оперативно опинився в 3-й сотні Самооборони Майдану (у ній в основному перебували добровольці з Жидачівщини, Стрийщини, частково з Миколаївського району). Перебував там в найдраматичніші, найгарячіші дні, зокрема, і дні розстрілів «беркутами» майданівців.
Потім була невелика перерва, оскільки для провадження невідкладних бізнесових справ змушений був відбути у США. Утім, надовго у мирних, благополучних Штатах не вдалося затриматися, тому що «зелені чоловічки» і сепаратисти почали захоплювати український Донбас. І я не зміг спостерігати за ворожою інтервенцією з відстані: знову повернувся в Україну і подався надавати волонтерську допомогу добровольчим формування, які протистояли агресорам на Донеччині. Спочатку перебував у складі легендарного батальйону «Айдар», де, до речі, чимало бійців із Старого Роздолу (так мені звичніше називати «смт Розділ»), а згодом – у 8-му окремому батальйоні ДУК «Правий сектор» (який, додам, влітку 2016 року усім складом на чолі з тодішнім комбатом Андрієм Гергертом («Червнем») перейшов у підпорядкування командувача Української добровольчої армії Дмитра Яроша).
Поміж іншим, вперше сюди прибув у 2015 році як волонтер, оскільки і з української діаспори, і від доброчинців із західних теренів України доставив бійцям власним автомобілем значну гуманітарну допомогу. Відтоді я став «араттівцем». І відтоді зберігаю дорогу реліквію – прапор 8-го добробуту, який мені подарував світлої пам’яті друг «Червень», заступник командира УДА.
Можу додати, що у той період доля мене звела із чеченським батальйоном імені Шейха Мансура, де командиром друг Муслім. Це відважна бойова структура, яка бореться з тиранічним режимом Кадирова. В Україну чеченські воїни прибули у різний спосіб, часто із ризиком для життя, аби пліч – о- пліч битися з нашими бійцями проти путінських рашистських агресорів. Власне, і досі надаю цьому відважному чеченському батальйону посильну волонтерську допомогу.
У складі батальйону «Аратта» перебував на бойових позиціях на передовому краї лінії захисту під Маріуполем – у Широкиному, Водяному.
–А за яких обставин ви дізналися про підлу навалу російських військових орд в Україну 24 лютого 2022 року?
-Так, добре пам’ятаю ці дні до деталей. Отже, минулого року, буквально за два тижні перед початком широкомасштабного вторгнення москалів в Україну, як волонтер перебував з батальйоном «Волиняки» (це підрозділ Української добровольчої армії) у Мар’їнці на Донеччині. 14 лютого я покинув розташування батальйону, ще день-два був з «араттівцями», а згодом відправився літаком у США, аби і справами зайнятися, і акумулювати чергову волонтерську допомогу для наших бійців. Тільки приїхав до сім’ї у місто Сіракузи, а вже через півтора доби дізнаюся про москальську навалу. Ми всі були в глибокому нокдауні і шоці, слухаючи перші повідомлення. Утім, коли я повідомив рідних, що збираюся їхати в Україну і, як можу, захищатиму рідний край, мене ніхто не стримував.
Звісно, привіз для «араттівців» , в першу чергу, партію бронежилетів, чимало комплектів термобілизни, більше сотні військових аптечок.
Власне, відтоді і курсую із своєю волонтерською місією із США в Україну і доставляю необхідні бійцям речі (частину з них назвав вище) та гуманітарну допомогу. Власне, і після завершення ювілейного Всеукраїнського турніру знову попрямую із черговим гуманітарним вантажем нашим бійцям у Запорізьку область та інші регіони.
А тепер – про нашу дружбу з Андрієм Балем. Це відбулося у ті часи, коли Андрій навчався у Львівському спортивному інтернаті при ФК “Карпати”. Там також вчилися “футбольноЇ майстерності” і мої друзі, яких я, по можливості, відвідував. Одного разу вони мене познайомили з Андрієм, який вже був визнаним лідером серед ровесників, з якими він вчився. Отже, ми якось зійшлися характерами, часто спілкувалися по телефону, а коли траплялася нагода, зустрічалися. Так і подружилися міцно і надовго. Аж поки Андрій не відійшов у Вічність.
До речі, сьогодні це також моя своєрідна зустріч з Андрієм, бо подумки гортаю «сторінки» наших зустрічей та розмов за життя. До слова, з нагоди Турніру пам’яті заслуженого майстра спорту Андрія Баля, привіз учасникам особливий подарунок – синьо – жовтий прапор . Він непростий, бо його мені вручили мужні захисники острова Зміїний, один з яких послав відомими словами російський корабель на початку агресії.
Переконаний, що навіть під час війни слід проводити спортивні змагання, залучати дітей до занять спортом, гартувати тіло і дух. Так Україна переможе – і на спортивних, і фронтових полях!
* * *
Степан ЮРЧИШИН: «Андрій Баль – футболіст з Великої літери, лідер, який згуртовував команду і на полі, і в роздягалці»
Наше знайомство з Андрієм, а згодом тривалі приязні і дружні відносини, розпочалося з львівських «Карпат». Якщо не помиляюся, це відбулося у 1978 році. Тоді «Карпати», без перебільшення, були потужним клубом , здатним складати гідне суперництво першому ешелону лідерів у чемпіонату СРСР. Справді, нова генерація талановитих футболістів, як от – Андрій Баль, Ярослав Думанський, Віктор Суслопаров, Григорій Батич, у компанії «зірок» старшого покоління, зокрема, Володимира Данилюка, Левка Броварського, Юрія Дубровного, Ярослава Кікотя, Едуарда Козинкевича, Ростислава Поточняка, Федора Чорби, Валерія Сирова, Остапа Савки, Геннадія Ліхачова становили потужний сплав амбітної молоді та досвідчених авторитетів, загартованих у баталіях попередніх років.
Саме у цей період на вітчизняному футбольному небосхилі все яскравіше сяяла зірка на прізвище Андрій Баль. Це справді футболіст з Великої літери, лідер, який згуртовував команду на полі у зіграний ансамбль вмотивованих гравців, які демонстрували класну і видовищну гру. Пригадую, тоді кожен наш матч збирав повний стадіон вболівальників, а львівські вболівальники віддавна знають толк у футболі, тож їхня багатотисячна присутність була найвищою оцінкою нашої гри.
Також не буде перебільшенням сказати, що Андрій був «душею команди» і поза межами футбольного поля: він своєю жартівливістю, відкритістю створював серед нас атмосферу приязності та дружніх взаємин. А це багато важить.
Власне, таким Андрій був і у київському «Динамо», і у збірній срср. Не випадково у книзі «Нескінченний матч» культовий український тренер Валерій Лобановський написав про вашого легендарного земляка написав такі рядки: «З розряду улюбленців команди – Андрій Баль.
Скромний, ніколи не сумує. Йому – одному з наших найбільш універсальних футболістів, бракувало якоїсь дещиці, щоб стати гравцем-лідером, він сильний при виконанні конкретного завдання, але цього мало, щоб
виблискувати на полі. Якби всі футболісти так до найменших деталей точно виконували ігрові завдання, як Баль, загальний рівень футболу у нас різко піднявся б».
Що ж тут, як кажуть, ні додати ні відняти. Дуже прикро, що Андрій так швидко відійшов у Вічність. Впевнений, що його неоціненний досвід як футболіста і тренера ще став би в пригоді. У який спосіб це відбулося б, не беруся казати. Можливо, в якості консультанта збірної України або ж того ж київського «Динамо», можливо, у якійсь іншій іпостасі, але такі мої відчуття.
Розпитував Іван БАСАРАБ
