У серпні достигають груші,
отаву косить вже косар.
На сонці мама сушку сушить,
худобу десь жене скотар.
русяве чепурне дівча.
Видзьобує все до останку
розсипане зерно курча.
Вмостились ластівки на дротах,
сивий сусід горілку п’є.
Жебрачка сперлась на ворота,
черствий окраєць там жує.
Кусає кропива у ноги,
далеко хтось когось кляне.
Пилюка вкрила всі дороги,
десь пхинькає дитя мале.
Стара сусідка знехотя́
віддала Богу свою душу.
А у саду одне хлоп’я
визбирує медові груші.
Ольга БЕРЕЗА. Це один із моїх ранніх віршів, який
увійшов до книги “Аґрафка для Янгола”
P. S. На цій світлині і сміюсь і плачу. Спогади про дитинство завжди викликають змішані емоції.
Усе, окрім ґорсика, вишила сама. І прикраси теж моя робота. Ґорсик вишивала моя бабця.
