16.5 C
Lviv
28.11.2021
Новороздільська ОТГ

Журналісти…

З нагоди Дня журналіста відданим професії газетярам
( і сущим, і тим, хто відійшов у Засвіти) присвячується

Мудрець сказав: «Людина живе доти, допоки її пам’ятають». Не вдаючись у розлоге тлумачення такого філософського постулату, погодьмося з іншим, значно буденнішим та зрозумілішим кожному з нас: згадка про близьку людину – родича, друга дитинства, військового побратима чи просто доброго колегу – ніби оживляє тих, з ким при житті доводилося ділити і радощі, і незгоди. Саме такими – добрими колегами- порадниками – для автора цих рядків були відомі свого часу миколаївчанам та й жителям усього району журналісти Володимир Королевич і Богдан Комарницький. Популярність гарантував їм сам фах – працювали у тодішній районній газеті «Ленінська зоря» (опісля – «Громада»). отож, їхні прізвища щонайменше тричі на тиждень друкувалися на сторінках «районки» з завидною стабільністю. Попри те, їх об’єднувала любов до футболу, бо виступали за команди, зокрема, і за знаменитий Новороздільський «Хімік» які претендували на найвищі місця у будь-якому турнірі. Та не про спортивні здобутки хотілося б згадати насамперед, а про те, якими вони були у повсякденні газетярських буднів журналістами.

У серпні 1980-го, коли після закінчення Львівського університету я за скеруванням прибув у Миколаївську районну газету та знайомився з її працівниками, найбільшою колоритністю вразив Богдан Комарницький. Він, як мовиться, «з порога» категорично заборонив звертатися до нього на «ви», наполягаючи на панібратському «ти». Це відверто шокувало. Бо у міру свого виховання у простій сільській родині, після шкільної науки, служби в армії, зрештою, навчання у тому ж таки університеті, й уявити собі не міг, як то воно звернутися до старшого на «ти». Та ще й тільки-но переступивши поріг редакції. Але, попри всі мої потуги звертатися «по ранжиру», Богдан Миколайович залишався непохитним. І, врешті-решт, довелося змиритися з таким станом речей. Щоправда, опісля з цього приводу виникало чимало, скажемо так, пікантних ситуацій. Бо якщо у редакції, у колі друзів та знайомих до такої панібратської форми звертання поволі звикли, то у кабінетах партійних функціонерів, директорів заводів, начальників будівельних управлінь керівники різних рангів демонстративно з подивом зводили брови. Мовляв, що ж оце ти собі дозволяєш, юначе, «тикаючи» такій поважній особі?! І треба сказати, що Богдан Комарницький користувався однаковою повагою і серед тодішнього «бомонду», і у середовищі простих робітників чи колгоспників. Не тільки тому, що був висококласним фотокореспондентом, а й завдяки відкритій, дружелюбній, веселій та жартівливій формі спілкування. Своєю «коронною» під час фотографування фразою «Покажіть зуб мудрості!» міг розсмішити, здавалося б, найзатятішого песиміста й зануду. А обіцянкою роздрукувати вдалий кадр у форматі «метр на метр» та вивісити при в’їзді у Миколаїв, заставляв реготати вже усіх присутніх. Тому й світлини його почасти були саме такими життєрадісними та оптимістичними, як і їх автор. Хоча за отією безжурністю та веселковістю ховалася душа ранимої, співчутливої людини, яка вже чимало пережила. Пригадую, з яким болем розповідав Богдан про своє дитинство, коли малюком удосвіта йшов з рідного Голешева до Жидачева, аби зайняти чергу за хлібом. А з якою любов’ю згадував своїх стареньких батьків – тата Миколу і маму Явдоху! Журився, коли ті хворіли… І, здавалося, до безконечності був закоханий у свій рідний Голешів. Та так, що навіть вносив правки у топографічні карти. …Висіла така мапа Львівської області в одному з редакційних кабінетів. Топографи помітно «дали маху», не нанісши на неї Голешева. Комарницький виправив їхню помилку (зробити це було нескладно, адже село розташоване на березі Дністра): кульковою ручкою жирно вивів «Голешів». Відтоді на редакційній карті це село найбільше вирізнялося з усіх населених пунктів. А автор такої «корективи» неабияк тішився. Таким непередбачуваним, з іскорками гумору вмів бути Богдан Комарницький й у моменти якихось інших житейських проблем. Пригадую курйозний випадок на будівництві заводу складних мінеральних добрив у Новому Роздолі. Тоді черговий вояж сюди здійснив «сам» другий секретар Львівського обкому партії Святоцький. За ним – ціла свита так званого партійногосподарського активу. Приїзд такого «пурця» – трафунок з розряду надзвичайних, тому без газети – ніяк. Прибули на «об’єкт», а там – багнюка по коліна. «Активістам» миттю знайшлися гумові чоботи, яких чомусь забракло лишень для газетярів. Ситуація складалася катастрофічно. Особливо для Богдана. Бо, якщо журналіст міг писати такі матеріали, не виходячи з кабінету (на кшталт: «приїхав дорогий-наймудріший Іван Іванович, відразу побачив кричущі недоліки, дав дуже ну страшенно цінні вказівки, які робітники, натхненні рішеннями історичного 25-го з’їзду любимої, рідної, сонцесяйної компартії та з геніальною доповіддю Леоніда Ілліча за пазухою, взялися тут же, незважаючи на непролазне болото, виконувати…»), то фотокору в пляцок розбийся, а світлини дай! У «мешточках» цього аж ніяк не зробити. Але Комарницький не розгубився. Раптом вигукнув «А нам рєзіновиє сапогі?!». Його клич та ще й російською (!) у тісному вагончику прозвучав особливо гучно. Всі завмерли. Скориставшись заминкою, газетяр прочитав коротенький вступ до журналістської майстерності. Мовляв, приїзд такого поважного гостя треба висвітлювати саме з його першого кроку на територію будівельного майданчика, а місце фотокореспондента для фіксації цього важливого моменту мусить бути он там, посеред калабані, куди в такому делікатному взутті йому, ясна річ, не добратися. Після такого хитрого експромту «рєзіновиє сапогі» нам дали одразу. Та Комарницький увійшов у раж і вже не випускав з рук ініціативи, командуючи хто за ким має виходити і біля кого ставати. Не забуваючи при цьому по-змовницьки мені підморгувати. Мовляв, як я їх?!.. Бо на тих кілька хвилин саме він став головною діючою особою на будові. А не якийсь там Святоцький.
Прямо протилежну манеру поведінки мав Володимир Королевич. Спокійний, урівноважений, з тих, хто сім разів відміряє, перед тим, як відрізати. Але якщо вже прийняв рішення, то перечити йому було годі. Більшого від нього футбольного фаната в житті я так і не зустрів. Бо досі до кінця не второпаю, як можна було проміняти сесію на останньому курсі факультету журналістики на якийсь футбольний турнір. Через це Володимир Валентинович замість повноцінного диплома отримав оте хитке «незакінчена вища освіта». А ще дивнішим було те, що він ніколи не каявся за такий свій вчинок. Жалів, радше, про інше – на цьому турнірі головного призу так і не здобули. Про історії, пов’язані з футболом, він розповідав зі щирим захопленням. Чи не найбільше любив згадувати епізод зі служби в армії.
1956-й рік. Будапешт. Радянські танки душать угорську революцію. У числі окупантів – молодий солдат Володимир Королевич. Якось у підвалі розбомбленого гарматами будинку він натрапив на розлютованих мадярів. У таких ситуаціях повсталі не панькалися з чужинцями. Запахло жареним. Невідомо, чим би все закінчилося, якби не … футбол. Ні бельмеса не торопаючи угорською мовою, до смерті переляканий «окупант» спромігся на одне-однісіньке слово: «Пушкаш». То було прізвище одного з провідних гравців збірної Угорщини, яка у ті роки вважалася чи не найсильнішою у світі. Заскочені зненацька і не менш спантеличені мадяри парирували: «Яшин» (уславлений воротар збірної СРСР). Тоді «окупанта» прорвало, і він, мов з кулемета, випалив увесь склад угорської збірної. Мадяри гідно оцінили такі енциклопедичні знання зайди і замість цілком ймовірного відрізання голови відбулося братання, яке завершилося щедрим розпиванням угорського вина.
Та якщо у цьому випадку Володимир Королевич робив наголос саме на «спорті», то інші свої погляди висловлював доволі сміливо та недвозначно. Бо кепкувати тоді стосовно комуністів як «ума, честі і совісті» тодішньої епохи було великою і небезпечною крамолою. Згадував батька, який вижив у полоні й опісля, ясне діло, позбувся партквитка, а з часом вирішив відновитися у партії. І це йому якимось чином таки вдалося. Однак пізніше про це дуже жалкував. «Якби знав, скільки жлобів у тій партії назбиралося, то ніколи б не відновлювався», – цитував свого тата Володимир. Хоча й сам міг «показати зуби» «жлобам». І не якогось там рядового складу, а елітного, з якими зв’язуватися, м’яко кажучи, не рекомендувалося. То було після того, як «кагебісти» у якомусь селі організували черговий «профілактичний захід», щоб розвінчати «українських буржуазних націоналістів», головно «бандерівців». Висвітлювати «захід» на сторінках «Ленінської зорі» випало Королевичу. Він написав усе, як було, у формі сухого газетного звіту. На зразок, хто виступив, що сказав. Без епітетів, прокльонів та інших «атрибутів», які мали б зайняти не менше газетної сторінки. Вийшов невеличкий рядовий матеріал. «Кагебістам» то дуже не сподобалося. Вислухавши претензії, автор резонно зауважив, мовляв, якщо такі мудрі – пишіть самі… Не маю підстав стверджувати достеменно, але чомусь переконаний, що саме за ось такі «нюанси» Володимира Королевича й вигнали з роботи. Ну, а про те, як він повернувся у «районку», повторюватися не буду (писав про це у минулорічному вересневому номері газети, приуроченому власне роковинам виходу «Громади»).
…Немає нині вже ні Королевича, ні Комарницького. Залишилася тільки добра пам’ять про надійних колег по перу, які стали вірними друзями. Згадуючи їх, усвідомлюю швидкоплинність життя та глибокий слід, залишений ними у моєму серці.

Степан СЕМЕНЮК, журналіст

Фото з архіву
автора: вгорі справа – у редакції районної газети
Степан Семенюк та Богдан Комарницький; вгорі зліва –
Володимир Королевич (праворуч) спілкується з художником
з Розвадова.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Світлої пам’яті журналісти Богдан Комарницький та Володимир Королевич тісно співпрацювали і з «Вісником Розділля». Це вже було у часи, коли вони розпрощалися з районною «Громадою» і пішли на заслужений відпочинок. Богдан Миколайович (до речі, рідний брат мої матері) певний час працював фотокореспондентом , а Володимир Валентинович періодично висвітлював не тільки поточні спортивні події, а й ділився спогадами про колишню славу новороздільського «Хіміка». До речі, у молоді роки вони були відомими «зірками» команди: Богдан Комарницький як воротар, а Володимир Королевич – як гравець і як тренер.
І в журналістиці вони теж стали «зірками»: Богдан Миколайович як обдарований фотомайстер, який постійно був «заряджений» зробити найкращий кадр для газети та кожного, кого фотографував, а Володимир Валентинович – як оригінальний журналіст із дуже самобутнім стилем.
Любимо і пам’ятаємо. Дехто з них інколи надсилає у мої сни короткі репортажі з Потойбіччя…

З Днем журналіста, шановні колеги – і сущі, і ті, хто відійшов у Засвіти!
Іван БАСАРАБ

Схожі повідомлення

На Новороздільську ТЕЦ АРМА знову шукає управителя?

admin2

Станківці-Тужанівці: Тужанівська школа

admin2

Дороги у Берездівцях – робота кипить

admin2

Біда звалилася раптово, як сніг на голову, але комунальники виручили. Честь і дяка!

admin3

На вказані недоліки – реагують діями

admin2

Чергові перемоги “ВЕСЕЛКИ” на міжнародному фестивалі

admin2

Залишити коментар