Декілька тижнів тому після важкої тривалої хвороби помер у своїй міській квартирі 51-річний Андрій КОСІВ – новорозділець, який з весни 2014-о з невеликими інтервалами, пов’язаними з пораненнями та хворобами, як військовослужбовець захищав Україну від кацапської навали на обширах від Криму до Донбасу.
На жаль, саме у цей період міська газета «Вісник Розділля» у зв’язку із відпусткою працівників редакції не виходила, отож вчасно співчуття матері воїна Валентині Пантелеєвні КОСІВ з приводу непоправної втрати газетярі не висловили та, чесно кажучи, навіть не знали про відхід Андрія Степановича у вічність. Виявилося, що не тільки журналісти…
Минулого вівторка Валентина Пантелеївна завітала у редакцію – зсутулена і почорніла від горя. І від болю, завданого їй чутками…
Десь докотилося до старенької, що хтось у місті плеще язиками, мовляв, її Андрійко якось по-особливому звільнився із військових лав (кажучи про це, Валентина Пантелеївна, якій зараз поза 85 років, затрусилася від плачу, але вмить опанувала себе). «Вірите, я просто від таких чуток щодня тану як свіча – болить душа і тіло, ноги ватяніють , – схлипуючи, мовить вчителька, і по паузі продовжує, – це неправда, я доведу, аби тільки Всевишній продовжив трішки моє перебування на грішній землі…».
Після почутого, висловлюємо пані Валентині глибоке співчуття підтримку і натякаємо на те, що це, радше, їй хтось неправильно переказав суть плітки. « А може, й так, а може…», – монотонно відказує Валентина Пантелеївна.
А за мить згорьована мати, якось непомітно увійшовши на свою сумну і урочу хвилю, звернувши зір у видимий тільки нею простір спогадів, далі стиха монотонно мовила про сина – чесного, доброго, який безоглядно вірив людям, тому на життєвому шляху не раз і помилявся, і розчаровувався, але був дуже чутливим до несправедливості і відкритим до ближніх:
« В своєму шкільному класі , а син навчався у СШ №5, Андрій був уважним учнем, товариським, добрим і приязним з однокласниками. Власне, ці риси були визначальними у його характері. А ще довірливим і відкритим. Згодом життя, як кажуть, дещо відкоригувало її уявлення про світ, загартувало. Але, по суті, не змінили його стрижня.
Був активним учасником Революції Гідності, а згодом у березні 2014 зголосився добровольцем у Нацгвардію і відтоді з певними проміжками захищав рідний край від кацапського агресора. Як запам’ятала з його розповідей, наприкінці 2014-го року підрозділ, де служив син, було скеровано із кримського напрямку на Донбас. У 2017 році Андрій отримав поранення на Луганщині, був скерований на лікування у Львівський військовий госпіталь. У 2018 році знову пішов воювати. Має низку військових нагород.
Пригадую випадок, який трапляється тільки на війні. У цьому ж році мені прийшло повідомлення, що на моїй «малій батьківщині» на Кубані помирає моя старша сестра, отож, придбавши квиток на потяг «Львів – Москва – Краснодар», уночі на Львівському залізничному вокзалі очікувала на його прибуття. Аж тут мене хтось лагідно обійняв зі спини. Ви не повірите – це був мій дорогий Андрійко, гарний, поставний у однострої. Плакали від подарунку долі обоє, навіть командир, який супроводжував їхню групу, розчулився. А про сина як військовослужбовця наговорив мені багато добрих слів, що і я, своє чергою, розчулилася.…А потім ми спілкувалися деякий час удвох. Син розповів, що його частину переводять з Донбасу на Яворівський полігон, от він тому і опинився з командиром та побратимами на залізничному вокзалі. Але що його змусило роздивлятися людей на лавах у залі очікування і помітити мене у напівдрімоті, так і не зумів собі пояснити. А я знаю – це Господь Всевишній, серцевідець…»
Наступні роки для воїна Андрія Косіва були непростими – і в особистому житті (на цьому й зупинятися не варт, бо ж, як мовиться у прислів’ї, життя прожити – не поле перейти) , і зі здоров’ям почалися проблеми. Власне, з цієї причини і лікувався тривало, і зі служби на деякий час звільнився.
Проте ненадовго – з березня 2022-го, невдовзі після підлого нападу кацапської орди, Андрій знову вступив у лави Збройних Сил України. Захищав Вітчизну на Донбаських просторах аж поки не почав все частіше хворіти. Його «кидали» по госпіталях – з Харкова у Рівне, звідти скерували у Львів. Там почалася бюрократична колотнеча – не було чи то місця в шпиталі, чи то ще якоїсь печатки. Одне слово, спливав час, син жив у своїй квартирі у Новому Роздолі, вже був вкрай виснажений хворобою, війною, мабуть, і своїм звивистим життям, де були і рівні дороги, і вибоїни, дні радощів і печалі…
Та так і відійшов у вічність…»
…Покидаючи редакцію, Валентина Пантелеївна, змахнувши сльозу, промовила, що її син, як міг, але впродовж 9 років свій обов’язок воїна – захисника виконав сповна. Хай спочиває з Богом. Вічна пам’ять!
Іван БАСАРАБ
P.S. На завершення відчуваю потребу додати, що немає значення, якого віку, професії, долі, характеру чи соціального стану наші захисники Вітчизни. А має значення – їхній воїнський чин. По життю вони різні, але єдині у своєму виборі стати на захист України, вони наближають Перемогу!
