Городницький А. В. Мольфарова книга: роман у легендах.- Львів: Тріада плюс, 2022.- 496 с.: РЕЦЕНЗІЯ
Не бачу дивини у твердженні, що кожна прозова книга повинна відкривати непросту історію рідного народу. Можна, звісно, наводити чимало прикладів, які підтверджують це. Але не бачу необхідності у такому способі захисту очевидного. Мене, як читача, більше цікавить проникнення автора у суть явища, котре потрапило у його поле зору.
Якщо з цієї «дзвіниці» дивитися на «Мольфарову книгу» Анатолія Городницького з міста Нового Роздолу на Львівщині, то виникає думка про позитивне враження. Адже, маємо описи подій, які зацікавлюють не тільки темарійно, а й виражально. І закономірно на цьому тлі бачиться спроба відгукувача у своїх нотатках поєднати ці еспектики.
Й почнемо з питань темарійності! Тим паче, що у даному випадку вона ділиться на дві частини. «Легендарні битви за срібну землю (друга частина книги) розповідає, як закарпатці у лютих січах з ворогами відстоювали рідну землю.» А «легенда про вкушених песиголовцями закоханих» (перша частина книги) щемлива оповідь про бентежні людські почування. Своєрідного шарму написаному додає опертя автора на фольклор місцевості, про яку він пише у романі. Адже, це дає підстави говорити про дивовижні переплетіння реальності та уяви, котре допомагає ще ліпше зрозуміти час, в плині якого все відбувається.
Але давайте від загальниковості думкувань, перейдемо до конкретики. Себто для того, аби темарійність стала більш зрозумілою, хоча й побіжно оповімо про сюжети, що при своїй різності зливаються воєдино.
Отже, «Мольфарова книга» починається «Легендою про вкушених песиголовцями закоханих». Селянин із закарпатського села Іван Сабадаш вівчарює в графа Текеші. Прозаїк поетично розповідає про це вже у першому розділі твору. Прикметно, що вже тут знайомимося з його сином Дозиком, події з життя якого стали чи не найосновнішими у прозотексті. Мимоволі проймаєшся симпатією до цих людей, хоч в зображених автором картинках читач не уздріє надзвичайності.
А от постать шинкаря Йовни позитивних асоціацій не викликає. Та не тільки тому, що автор зразу ж налаштовує на несприймання будь-яких дій хитрунців. Десь підсвідомо виникає думка, що гешефти, яким змушений піддаватися вівчар через хронічну бідність родини, по-своєму відгукнеться на сторінках твору. Так, зрештою і стається. Управляючий (виконавець волі барона) виганяє вівчаря, який стає безробітним. Неуспіхом завершується і спроба вияснити стосунки з шинкарем. Скориставшись тим, що якийсь невідомець, якого не може упіймати поліція, гвалтує і вбиває дівчат, той підступно звинувачує у смертельному гріху Дозика – сина Івана Сабадаша, який спробував відстояти свою гідність. Зрештою, Дозик, котрого арештували, опиняється на волі. Та в історії з арештантом з’являється несподіваний хід. Опришок Григорій Бойчук рятує від вовків кількома пострілами. Від нього, перед тим, як позичити коня, Іван Сабадаш дізнається про його брата Мольфара Богдана, який має осідок у горах. Згодом від карпатського чарівника він отримує пропозицію перейняти його мистецтво. Але погоджується на це тільки після того, як Богдан Бойчук виліковує його тещу Іраїду Францівну, з болями якої не могли справитися тогочасні дипломовані ескулапи. І дечому таки встигнув навчитися перед тим, як Мольфар помер. А ще отримав від нього у спадок Мольфарову книгу, в якій описано не тільки прийоми магії, а й легенди, пов’язані з нею.
З того часу Іван Сабадаш дивився на світ очима Мольфара, не забуваючи про прикрощі щоденності. Досить вдало описано це у сценці, де шинкар Йовна приходить до мольфара й просить порятувати його дочку Файгу, яку підкосила важка хвороба. Іван Сабадаш, забувши про свої образи, погоджується, але ставить лише одну умову. Він хоче аби Йовна закрив шинок, а замість того відкрити у селі продуктову крамницю. І в тому, що дівчина померла, кожен читач звинуватить її батька, який не прийняв пропозицію мольфара.
Та опис його життя, лише одна частина твору. Якщо оминути його спілкування з песиголовцями і розмову з вовками, коли поспішав додому з відкопаною у сховку мольфаровою книгою, то можна говорити про припадання автора до реальності. А все інше, що пов’язано з головним героєм твору, — гра уяви автора, яка подобається поетичністю та точністю описів. Навіть незважаючи на те, що тут маємо помітний вплив фантастичності.
А завершується легенда про вкушення песиголовцями закоханих епілогом, де Іван Сабодаш вичитує думку про непотрібність воєнного протистояння між песиголовцями. Як мені здається , тут маємо непростість. З одного боку цитата не має відношення до вже описаного. А з другого? Вона логічно пов’язує з тим, про що прочитаємо пізніше. Себто в легендарних битвах за Срібну Землю. Адже вона починається з опису протистояння (війни), де точно описано, як росомахи і пацюки під впливом всіляких чарів нападають на поселення песиголовців. Це початок своєрідної помсти за вбитого золотошукача Василя з мольфарських скель на території песиголовців.
Після загибелі зверхника песиголовців — Кармаґла, поступово нагнітається ескалація військової потуги обох сторін. У Доброгоста Куця відбувається рада мольфарських старійшин, де обговорюється тактика наступних ратних дій. Туди ж приносять пораненого Михая — сина майбутнього очільника мольфарського війська — Зореслава. Також всі обговорюють звістку про те, що песиголовці напали на селище роду Дримбарів, важко поранивши його старійшину Петра.
Відбувається перша битва між мольфарами і песиголовцями у “Долині нарцисів”. Песиголовцям поступає підмога на чолі з песиголовським ополченням на чолі Борті Лаґо, і мольфарське військо змушене відступити за Тису. Вночі песиголовці переправляються услід, щоб застати зненацька та знищити мольфарів, проте цієї ночі на Закарпаття вторгається Військо Упирів із Трансільванії, супроводжуване крилатими бестіями –– фуріями та гарпіями, котре озброєне «грецьким вогнем» і завдає безпощадних ударів мольфарам і песиголовцям, отож у новій реальності ворогуючим таборам мольфарів і песиголовців доводиться спільно протистояти упирям.
Але й це протистояння письмовець не доводить до логічного кінця. На землю, за яку боряться три сторони конфлікту, нападають ординці. Й вони, хоч не без великих труднощів, об’єднуються, аби подолати ворогів, серед яких є і московити. Зрештою їм вдається здобути перемогу, про що свідчать останні сторінки твору. А ще, либонь, тут варто сказати, про позитивність сприймання авторових думок, у формі фентезі.
Це, звісно, є питанням, яке приховує у собі два моменти. Фентезі та історичність тут зливаються воєдино. Темарійність? Безумовно! Але, водномить існує нагода говорити про виражальність, адже саме вона допомогла чіткішому вираженню нетривіальних думок.
Але питання про виражальність не належить до одновимірних. Хоча б через те, що воно зачіпає непрості аспекти прозотексту. Згадаю хоча б про літературні тропи, слововиявність, культурологічні акценти. А ще й в полі зору з’являються пейзажність та діалогічність.
В «Мольфаровій книзі» чимало порівнянь, епітетів та метафор. Першими тут постають передусім порівняння. Правда, тут на передній план виходить проста порівняльність, що поєднує у собі два попередні способи вираження думки, та тропи з іменниками та прислівниками. Наведу кілька прикладів. Скажімо, у «Легенді про вкушених песиголовцями закоханих»: «холод – не вуйко», «вівчар пильно глянув на вівчарок – пси, як пси», «ведмідь-людожер». Вистачає цікавих взірців порівняльності і в легендарних битвах за «срібну землю»: «господар – кремезний доброокий мольфар», «така ніч – наче рідна мати», «легені мольфари».
Природним є й те, що перед собою уздріваємо такі словочарівності на зразок: «багряна глибочінь», «небесні машинерії, «зростаючий вогонь колотнечі». Саме такі словосполуки бачимо у першій частині твору. А в другій привертають увагу вислови на взір: «круки депресій», «вирлоокий опецьок», «ширма майбутності». Тут мабуть варто відзначити, що епітети допомагають ліпше збагнути порівняльність.
На цьому тлі виокремлюється і пейзажність. Приміром «Легенда про вкушених песиголовцями закоханих» тільки виграла за рахунок пейзажностей. «Вже сівинцева поволока, поволі почала розчинятися у ранньому світанку». «Раптом десь вдалині почулося до болю знайоме виття, на яке коні відгукнулися зляканим форконням, «…осіннє золото шаруділо під ногами». Пейзажинки є характерними і для «Легендарних битв за срібну землю». «Заколиханий байдужим плескотом Тиси, безжурним шелестом листя, таємничим фуканням птахів, ярий стойкар Маркіян… здрімнув». «На небі зубчасті шпилі таємничих та небезпечних хащ», «хтось нанизував хмари на невидимі мотузки». Характерною ознакою є те, що вони по своєму пов’язані з літературними тропами.
Здається, що на них орієнтується й культурологічність прозотексту. Принаймні думка про це не покидає, коли надибую вислови на кшталт «спіймали облизня», «накивали п’ятами», «покажуть, де раки зимують», «вигадувати колесо».
А щодо діалогічності, то очевидно, слід сказати про два моменти. По-перше, діалогічність та монологічність є доречними і точними. По-друге, шарму позитивності додає зорієнтованість на говіркість.
Звісно, що вони (ці виражальні засоби) носять у собі позитивний заряд. А от публіцистичність не є такою простою, як може здатися спочатку. Безумовним є те, що вона має право на існування у прозотексті. Але неоднозначним залишається питання непереборщення, з використанням такої необхідної складової епічного полотна.
Отже, повертаємося до питання про необхідність тісної сув’язі темарійності та виражальності. Своєрідне літання уяви письмовця у небі ріднизни.
Чи заграє воно ще дивовижнішими барвами у новому творі. Автор це мусить вирішити сам. «Мольфарова книга» вказує, що це йому під силу.
Можна балакати й про інші аспекти виражальності прозотексту. Недарма ж нерідко лунає думка, що міркувань може бути більше, ніж читальників. Але мене в цій ситуації хвилює інше. Часто – густо виражальність є доцільнішою для поезії, а для прози більш прикметною є сюжетність і колізії, які пов’язані з нею. Не відкидаю важливості цікавого сюжетного ходу, утім він не порятує жоден прозовий твір, якщо у ньому не буде цікавих літературних тропів, неординарної словиявності, чарівних пейзажностей і діалогів та доречної публіцистичності.
ІГОР ФАРИНА
м. Шумськ на Тернопіллі.
